Тато відразу почав з найголовнішого, на його думку, — з покупок; ми пішли разом у супермаркет з напрочуд вузькими проходами. Коли ми дісталися кас, то побачили, що візки стоять у черзі самі, без покупців, які продовжували шукати продукти, щоб не втрачати місце у черзі. Мене це вразило, а тато зауважив, що в цій країні нас іще багато чого здивує.
Майже всі жителі Хайфи були євреями, за винятком небагатьох арабів, хоча, як застеріг мене тато, не можна казати «араби», бо араби можуть виявитися будь-ким — християнами, юдеями чи мусульманами, — однак мама казала, що це не заважає їм бути арабами. Чорношкірих тут не було взагалі.
Менше, ніж за тиждень, я мав складати вступний іспит до «Hebrew Reali» й дуже нервував. Щоранку тато допомагав мені повторювати слова, адже (як він заявив мамі) бика («шор») слід брати за роги. Вимова і словниковий запас у тата були значно гірші, ніж у мене, але він пояснив, що з роками клітини мозку так звикають до рутини, що їм важко запам’ятовувати нові слова. Після цього, випереджаючи денну спеку, ми гуляли нашим кварталом, намагаючись згадувати івритські назви всього, що бачили; записували, скільки кожен вгадав, — і вигравав завжди я. Сидячи на лавці на Панорамній вулиці, ми могли бачити біля своїх ніг усе місто й Середземне море навколо нього.
— Поглянь, — сказав мені тато. — Просто перед нами... Бачиш отам, ліворуч, білу смугу землі? Це Ліван. Там просто зараз лютує війна. Рейґан і Беґін вирядили туди війська. І назвали їх миротворчими — почуття гумору їм не бракує.
Ми ще довго сиділи, дивились на море і кораблі у порту та на зелені пагорби вдалині — все здавалося таким спокійним, що у реальність війни зовсім поруч складно було повірити.
Настав день іспиту. Ми боялися навіть говорити про те, що сталось би, коли б я його провалив, — напевно, мене відправили б до дитячого садка, де я нидів би цілий рік; отже, цей іспит був справді дуже важливим. Мама повела мене до школи, розташованої за два кроки від нас, на вулиці Ха’Ям, хоча стояла школа не на самій вулиці, а у глибокому ярі, куди треба було спускатися дерев’яними сходами. На верхньому майданчику сходів мама міцно здавила мою руку і пішла вперед, рішуче випнувши підборіддя, від чого у мене все стиснулось усередині, тож я вирішив тихенько рахувати східці. Ближче до середини спуску я дійшов до цифри сорок чотири і згадав бабусю Ерру — саме стільки їй було років, а ще згадав, що обіцяв їй ніколи не втрачати зв’язку зі своїм кажаном, тому став гладити родиму пляму, примовляючи «Аталеф, аталеф!» і намагаючись заспокоїтися. Сходи були обсаджені високими евкаліптами, які солодко пахнули і мали дрібне темно-зелене листя. На думку спала Мерседес, і я став дуже повільно, спершу англійською, потім на івриті, промовляти назви дерев, які впізнавав: фінікова пальма («тамар»), апельсин («тапуз»), олива («ец а-заїт»), інжир («теена»), евкаліпт («ейкаліптус»), — і мені одразу полегшало. Внизу, на шкільному подвір’ї стрибали й гасали діти, коти ховалися по кутках, у великих горщиках пишалися високі трояндові кущі, а вдалині закукурікав когут — і мама сказала, що це, напевно, в зоопарку, розташованому поруч, по інший бік яру.
Я вже не боявся. Я знав, що витримаю це випробування, — і не помилився.
Тоді я відчув себе іншою людиною. Сильним і впевненим у собі — ніби весь світ належав мені. Тато повів мене купувати шкільну форму — розкішний однострій, що складався зі штанців і сорочки кольору хакі та синього светра з вовни; светр і сорочку прикрашала емблема школи — темно-синій трикутник на лівий частині грудей з гаслом «Вехатцнеа лехет», що означає «Поводься скромно». Щодня іврит відкривався мені все більше, його музика змінювала все навколо мене. Вчителька та інші діти цікавилися мною, бо я був американцем, Америку ж вважали особливим другом Ізраїлю — про це я раніше і не здогадувався. Всі наввипередки демонстрували мені свою ґречність, пояснювали незрозуміле, запрошували до своєї баскетбольної команди й засипа́ли мене запитаннями про США. До мене ще ніколи не ставились так по-королівськи.
Я вже обожнював «Hebrew Reali». Через кілька днів мама сказала, що я можу ходити до школи сам, тільки я мав пообіцяти, що чекатиму на зелене світло, перш ніж переходитиму вулицю Ха’Ям, — звісно, я пообіцяв і почувався дорослим. Весь перший тиждень ми вчили абетку; вдома я годинами виводив дивовижні літери і тихо повторював їхні назви загадковим тоном, точнісінько як Мерседес. (Марвіна я теж учив івриту).
Мама щодня їздила в університет, щоб працювати у видатному архіві з видатним професором, — їй здавалося, що вона ось-ось зробить значне відкриття. Щойно вона помічала, що я не можу її чути, відразу починала полоскати татові вуха розповідями про «джерела життя», та насправді не чути маму було важко.
— Ароне, це були неймовірні місцини! — казала вона. — Безпрецедентний випадок в історії людства! Справжні палаци плодючості! На країну падали бомби, перелякані люди хворіли й голодували... Щодня приголомшені бідахи спостерігали за тим, як повіям вантажівками везли припаси. Для них було все: кава, цукерки, свіжі фрукти й овочі, м’ясо, вівсянка, тістечка, печінка тріски, масло, яйця і шоколад, — а довкола люди конали від голоду. Очікуючи на народження своєї дитини, ці дами жили, мов справжні принцеси: їли смаколики, засмагали і байдики били. Там не було ні шлюбів, ні хрещень — лише церемоніал прийому до лав Великого Райху. У 1940 році в’язні одного з концтаборів вирізьбили десять тисяч дерев’яних свічників для святкувань днів народження у цих центрах. Десять тисяч, ти уявляєш?!
Мама не могла встояти перед чарами розвінчання Зла...
Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, — здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась — він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, — і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці — до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.
Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.
Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь — так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, — та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...
