Ігри я любив понад усе, бо вони дозволяли цілковито забутися. А решту часу доводилося постійно думати, чи ти на належному рівні.
Одне було точно — я більше не малюватиму людей без тулубів. Минулої весни я приніс додому з садочка стос своїх малюнків, якими страшенно пишався, та коли я показав їх мамі, вона сказала:
— Рендалле, а де тулуби? Ти забув про тулуби!
Я глянув на малюнки — справді, мама мала рацію, руки і ноги стирчали безпосередньо з голів чоловічків, тож наступного тижня я зробив іще кілька малюнків і у п’ятницю приніс їх додому, та щойно я вийняв їх із портфеля, як усвідомив: о ні! Я знову забув про тулуби! Я не міг повірити, що припустився тієї самої помилки. Я був украй розчарований і навіть мамі малюнки не показав — боявся, що вона потрактує мене за йолопа.
Річ не в тому, що батьки люблять тебе не таким, яким ти є насправді, просто коли ти маленький, тобі ще багато чому належить навчитись, і багато хто думає, що чим більше вчишся, тим більше тебе любитимуть, і, можливо, одного дня, коли повернешся додому з дипломом, можна буде вже ні про що не турбуватися. Не всім випадає нагода закінчити університет — як татові й мамі, котрі зустрілись у Коледжі імені Баруха[11], де тато отримав резиденцію як драматург, а мама, як завжди, вивчала історію — втім, іще вона грала у студентському театрі. Там поставили п’єсу «Аліса у Задзеркаллі», де мама грала Соню, а тато — Крутя, одного з Близнюків. Тата у ролі Крутя уявити неважко, бо він і так схожий на нього — такий самий кумедний і опецькуватий, а от маму у ролі Соні уявити значно складніше. Чорна Королева — ось її роль: віддавати накази, безапеляційно втручатись у розмови, зненацька волати: «Голову з пліч!»; однак уявити мою ніжну й гіперактивну маму у ролі Соні, лінивого і до всього байдужого гризуна, який постійно куняє і якого Капелюшник та Березневий Заєць весь час перекладають з блюдця на блюдце... Не вірю! Проте саме так вони познайомились і закохалися. Дивно думати про те, що твої батьки кохають одне одного, — я говорив про це з іншими дітьми у школі, і коли ходив до когось у гості, то бачив чужих батьків і намагався уявити, як вони закохуються; з деякими батьками вдавалося, лише не з моїми. Мій тато був такий крутий, а мама — така нервова: що могло зацікавити їх одне в одному?! Як їм спало на думку побратися? Невже вони дійсно вірили в те, що знайдуть спільну мову?
Бо спільної мови вони, вочевидь, не знаходили. У ті дні вони весь час сперечалися, і серед улюблених тем їхніх сварок були євреї. Мама цікавилась цим питанням значно більше, ніж тато, — і це було дивно, бо євреєм народився саме тато, а мама була «гойкою» (тобто не єврейкою) і наполягла на переході до юдаїзму під час їхніх заручин. Татові плювати було на релігію, та він був такий закоханий у маму, що погодився на дурнувату церемонію, і я відразу теж став євреєм, бо національність визначається по матері, хай навіть вона — «гойка». Натомість, оскільки тато дозволив їй перейти у єврейство, він отримав право обрати мені ім’я, і тепер вони весь час сперечалися на цю тему, бо «Рендаллом» він назвав мене на честь одного свого загиблого друга. Мама твердила, що це не ім’я для єврейського хлопчика, однак тато (якого, між іншим, звали Ароном) заявив, що, зважаючи на те, як упродовж кількох останніх тисячоліть ставились до євреїв, можливо, не так уже й погано буде, якщо кілька століть єврейські хлопчики не висовуватимуться — поки не зміниться вітер. На це мама відповіла, що в Ізраїлі євреї давно вже не ховаються, що всі пишаються єврейськими іменами, на що тато відказав, що ні за що не повернеться до Ізраїлю — краще вже у печері жити.
— Там і досі все таке «автентичне»? — вів тато. — Для чого чотири тисячі років цивілізації — чом би не повернутися на сорок тисяч років назад? Можна й далі піти, знову стати молюсками — плюсь! — і зручно облаштуватися на дні океанів. О, пригадую, тоді люди чудово між собою ладнали, а які розкішні коктейльні вечірки влаштовували!..
Мама широким кроком вийшла з кімнати — адже євреї молюсків у їжу не вживають. Це просто був приклад однієї з їхніх сварок.
Перед трюмо мама готувалася до лекції, яку мала читати. Вона знала, що я за нею спостерігаю, бо я вдавав, ніби, лежачи крижем у коридорі, граюся з машинками. Спершу мама наклала червону помаду — дуже червону, — поводила губами одна об одну, нахилилась до дзеркала, щоб роздивитися зуби: чи вони білі та лискучі й без слідів помади. Потім вона поправила волосся, похитала головою, перетнула кімнату, щоб узяти стос паперів, повернулась і сіла, схопила щітку для волосся, мов мікрофон, прокашлялась, усміхнулася власному відображенню в дзеркалі і почала.
— Пані та панове! — мовила мама, однак вона не була задоволена своїм тоном, тому кинула: — Трясця!
Мама легенько побила себе по губах, і помада залишилася на звороті щітки, тоді ще раз гучно сказала: «Трясця!» Мама витерла щітку серветкою і почала знову.
— Пані та панове! — мовила вона вже іншим тоном. — Я рада бачити вас цього вечора у такій кількості...
Після цього вона лише бурмотіла, читала текст, час від часу піднімаючи очі до дзеркала, — мовби відображення було її публікою, — та іноді зиркаючи на годинник, щоб розуміти, скільки часу їй залишалось. Я не чув, що саме вона казала, та чим далі мама гортала сторінки, тим більш нервувала, і я, катаючи машинки у коридорі, щоб не чути її, також хвилювався, — та коли я посунувся ближче, репетиція продовжувалась, і мама явно була стривожена. Нарешті вона кинулася до аптечки у ванній кімнаті і ковтнула кілька піґулок — я бачив, як вона схопилася за край раковини, подивилась на себе у дзеркало і дала собі сильного ляпаса, по кожній щоці; я не хотів, щоб вона робила собі боляче, тому заскиглив: «Ма-а-ам!» — і вона підскочила мало не до стелі й обернулася до мене з грізним виглядом, але я зі сльозами на очах простогнав: «Ма-а-ам, у мене живіт болить!» — тоді вона підійшла до мене зі словами «Бідне дитя!», і це мені дуже сподобалося.
— Бідне дитя, ходи, тобі треба лягти, отак. Скажу твоєму татові зробити тобі трав’яного чаю, бо я за півхвилини вже маю виходити.
В одному зі своїх снів я підійшов до маминого столу і смикнув її за рукав, щоб привернути до себе увагу, та вона навіть голову у мій бік не повернула, лише зронила кам’яним голосом:
— Ні! Відійди, чуєш? Я тебе не хотіла. Більше мене не турбуй.
Утім, у реальному житті вона мені ніколи такого не казала.
З татом я проводив часу більше, ніж з мамою, що досить незвично. Тато прекрасно готував і, на щастя, працював удома, бо був драматургом. Іноді його п’єси ставили, та досі жодна з них не мала справжнього успіху, хоч я і був певний, що рано чи пізно успіх мав прийти, і тоді б його талант нарешті визнали, — бо час підганяв, татові вже мало виповнитися сорок, тоді як мамі було лише двадцять шість. Вона читала лекції про Зло в університетах по всій країні. Зло було досить дивною темою, пояснити яку мені було вкрай складно, — а тим часом матері моїх друзів постійно питали, чим займається моя мама, і я казав, що вона викладає історію та пише дисертацію. У них від цих слів відвалювалась щелепа, хоч я й не знав, що таке докторська, — адже доктором мама не збиралася ставати.
І все ж у нашій родині заробляла саме мама — що також було незвично, — і в результаті ми з татом частенько залишались удвох. Коли мама була у відрядженні, мені її бракувало, звісно, та водночас це було дуже зручно, бо ми з татом робили купу всього того, чого вона б не схвалила, і, згідно з нашим «обітом кумпанів» (за висловом тата), тримали це в таємниці. Приміром, ми приймали душ, коли заманеться, лягали спати, коли хотіли, дивилися телевізор і їли, пили «Кока-Колу», присмачували свої страви кетчупом і навіть глютаматовою сіллю, яку нині заборонили навіть у китайських ресторанах, бо від неї може розвинутися рак.
