Цим спостерігачем неодмінно була Шванг’ю.

Такі образи наповнювали Дунканову свідомість, попри всі зусилля його вчителів розвіяти «дурощі, породжені невіглаством». Як казали вчителі, єдина цінність цих диких історій у тому, що вони породжують серед невтаємничених страх перед Бене Ґессерит. Дункан не хотів вірити, що він утаємничений. Дивлячись на Превелебну Матір, завжди думав: «Я не один із них!»

Останнім часом найупертішою була Люцілла.

– Релігія – це джерело енергії, – казала вона. – Ти мусиш розпізнавати цю енергію. Вона може бути спрямована на твої власні цілі.

«Ваші цілі, а не мої», – думав він.

Уявляв власні цілі та подумки малював образи свого тріумфу над Сестринством, особливо над Шванг’ю. Дункан відчував, що його уявлені картини – прихована дійсність, яка проникає у нього з місця перебування того чужака. Але навчився підтакувати і вдавати, наче теж вважає таку релігійну легковірність кумедною.

Люцілла розпізнала в ньому цю дихотомію.

– Він думає, що містичних сил слід боятися і, якщо це можливо, уникати, – сказала вона Шванг’ю. – Поки тримається цієї віри, не може навчитися використовувати нашу основоположну мудрість.

Вони зустрілися в кабінеті Шванг’ю, щоб провести, як це називала стара Превелебна Мати, «регулярну сесію з виставленням оцінок». Були там лише вдвох невдовзі після легкої вечері. Довколишні звуки Твердині свідчили про переміну: починалися нічні патрулі, незайнятий на службі персонал тішився одним із коротких періодів вільного часу. Кабінет Шванг’ю не був повністю ізольованим від цього гамору, як і було задумано архітекторами Сестринства. Треновані чуття Превелебної Матері могли багато чого розпізнати, виходячи зі звуків, які її оточують.

На цих «сесіях» Шванг’ю почувалася дедалі загубленішою. Ставало ще більш очевидним, що Люціллу не вдасться переманити до табору опонентів Тарази. До того ж Люцілла була невразливою на маніпулятивні підступи Превелебної Матері. І, найстрашніше з усього, Люцілла й Теґ пробуджували у гхоли якісь невловимі здібності. Украй небезпечні. На додачу до інших проблем, Шванг’ю відчувала дедалі сильнішу повагу до Люцілли.

– Він вважає, що ми вдаємося до окультних сил, практикуючи наше мистецтво, – сказала Люцілла. – Звідки в нього взялася така своєрідна ідея?

При цьому питанні Шванг’ю відчула дискомфорт. Люцілла вже знала, що це було зроблено, аби ослабити гхолу. «Непослух – це злочин проти Сестринства!» – ось що насправді хотіла сказати Люцілла.

– Якщо він запрагне нашої мудрості, то, безперечно, здобуде її від тебе, – промовила Шванг’ю. Не має значення, як це небезпечно з погляду Шванг’ю, але, напевне, правда.

– Його потяг до знань – моя найкраща спонука, – відповіла Люцілла, – але ми обидві знаємо, що цього не досить. – У тоні Люцілли не було докору, втім Шванг’ю його відчула.

«Бодай її! Хоче взяти наді мною гору!» – подумала Шванг’ю.

Крізь свідомість Шванг’ю промайнуло кілька думок. «Я не порушила своїх наказів». Пхе! Огидне виправдання! «Ставлення до гхоли відповідає стандартним навчальним практикам Бене Ґессерит». Недоречно й невиправдано. І цей гхола не був стандартним об’єктом освіти. Приховував глибини, зіставні лише з глибинами потенційної Превелебної Матері. І це було проблемою!

– Я наробила помилок, – сказала Шванг’ю.

Ось! Обосічна відповідь, яку могла оцінити інша Превелебна Мати.

– Ти не через помилку завдала йому шкоди, – відповіла Люцілла.

– Але я не зуміла передбачити, що інша Превелебна Мати виявить його ушкодження, – промовила Шванг’ю.

– Він прагне наших сил, лише щоб утекти від нас, – сказала Люцілла. – Думає: «Одного дня я знатиму стільки ж, скільки й вони, а тоді втечу».

Коли Шванг’ю не відповіла, Люцілла промовила:

– Це спритно. Якщо він утече, нам доведеться його піймати і знищити самим.

Шванг’ю посміхнулася.

– Я не припущуся твоєї помилки, – промовила Люцілла. – Кажу тобі відкрито те, що, як я знаю, ти б розгледіла й сама. Тепер я розумію, чому Тараза послала імпринтерку до такого юного хлопця.

Посмішка Шванг’ю зникла.

– Що ти робиш?

– Зв’язую його з собою, як ми пов’язуємо всіх наших аколіток з їхніми учителями. Ставлюся до нього зі щирістю та вірністю, як до одного з нас.

– Та він же мужчина!

– Значить, йому відмовлять в Агонії прянощів, а більше ні в чому. Думаю, на таке ставлення він відповість належно.

– А коли приспіє час останнього етапу імпринтингу? – спитала Шванг’ю.

– Так, це делікатне питання. Ти думаєш, що це його знищить. Таким, очевидно, був твій план.

– Люцілло, Сестринство не одностайно підтримує Таразині проєкти щодо цього гхоли. Ти, звичайно, це знаєш.

Це був найпотужніший аргумент Шванг’ю, і факт, що вона залишила його в резерві аж до цієї миті, багато про що свідчив. Страх, що вони можуть створити нового Квізац Хадераха, був глибоко закоріненим, а розкол у Бене Ґессерит доволі серйозним.

– У нього примітивний генотип, і його виведено не для того, щоб стати Квізац Хадерахом, – заперечила Люцілла.

– Але тлейлаксу втрутилися в його генетичний спадок.

– Так, за нашим наказом. Прискорили його нервові та мускульні реакції.

– І це все, що вони зробили? – спитала Шванг’ю.

– Ти бачила клітинні дослідження, – відповіла Люцілла.

– Якби ми вміли робити те, що роблять тлейлаксу, то не потребували б їх, – зауважила Шванг’ю. – Мали б власні аксолотлеві контейнери.

– Думаєш, вони щось від нас приховали? – спитала Люцілла.

– Він був у них дев’ять місяців без жодного нашого нагляду!

– Я вже чула ці аргументи, – промовила Люцілла.

Шванг’ю здійняла руки, ніби здаючись.

– То він увесь твій, Превелебна Мати. І вся відповідальність за наслідки теж на тобі. Та ти не усунеш мене з цього поста, хай який звіт пошлеш Капітулі.

– Усунути тебе? Звісно, ні. Я не хочу, щоб ваша фракція вислала сюди когось невідомого.

– Існує межа зневаг, які я можу прийняти від тебе, – сказала Шванг’ю.

– А також межа того, скільки зрад прийме Тараза, – не залишилася в боргу Люцілла.

– Якщо ми здобудемо нового Пола Атріда чи, крий Боже, нового Тирана, це буде заслугою Тарази, – промовила Шванг’ю. – Передай їй, що я це казала.

Люцілла підвелася.

– Ти також можеш дізнатися, що Тараза залишила цілковито на мій розсуд питання, скільки меланжу я даватиму цьому гхолі. Я вже почала збільшувати його порцію прянощів.

Шванг’ю гримнула обома кулаками об стіл.

– Прокляття на ваші голови! Ви ще всіх нас погубите!

Якось уранці четвертого року перебування Шіани у святині спостерігачі Бене Ґессерит на Ракісі отримали від своїх шпигунів рапорти, які дуже їх зацікавили.

– Кажеш, вона була на даху? – спитала Мати Командирка Ракіанської Твердині.

Тамелейн, командирка, раніше служила на Гамму і краще за багатьох знала, що з чим збирається тут поєднати Сестринство. Рапорт шпигунів перебив Тамелейн сніданок із цитринового конфі, приправленого меланжем. Вісниця невимушено стояла біля столу, тимчасом як Тамелейн, повернувшись до трапези, перечитувала рапорт.

– На даху, так, Превелебна Мати, – сказала вісниця. Тамелейн глянула на вісницю. Кіпуна, аколітка й уродженка Ракіса, була підготована до залагодження делікатних місцевих справ. Проковтнувши ложечку конфі, Тамелейн сказала:

– «Поверніть їх назад!» Це точні її слова?

Кіпуна швидко кивнула. Вона зрозуміла питання. Чи віддала Шіана імперативний наказ?