— Інших варіантів не лишилося. На поверхні майже нічого не родить.

Ло Цзі стало навіть шкода Сюн Веня: він вочевидь був із тих, хто не цікавився науково-технічним прогресом. У своєму минулому житті, мабуть, був байдужим до всіх технологічних див того часу, тож не міг належно поцінувати досягнення цієї нової доби.

Наступне відкриття також шокувало Ло Цзі, хоча, знову ж таки, стосувалося цілком буденних речей. Медсестра вказала на чашку з молоком і пояснила, що це спеціальний посуд для пиття, що сам нагрівається. Сучасні люди взагалі відмовилися від вживання гарячих напоїв, навіть каву смакують холодною. Але якщо ви не звикли пити холодне молоко, можете його підігріти до потрібної вам температури, переміщуючи повзунок у нижній частині чашки. Випивши молоко, Ло Цзі заходився уважно її роз-глядати. З вигляду то була посудина зі звичайнісінького прозорого скла, виняток становила тільки непрозора смужка завтовшки як палець, якраз біля денця. Мабуть, елемент для нагрівання розташовувався саме там, але хоч як Ло Цзі намагався побачити щось, крім повзунка, інших деталей так і не помітив. Потім спробував відкрутити денце, але не вдалося.

— Не намагайтеся її розбирати. Ви поки не обізнані з усім цим, тож можете наразитися на небезпеку, — попередила медсестра, помітивши його спробу.

— Я хочу дізнатися, як вона заряджається.

— Заряд… жається? — невпевнено повторила медсестра, вочевидь уперше почувши це слово.

— Charge, recharge, — сказав Ло Цзі англійською, пригадавши значні запозичення з цієї мови. Але медсестра знову похитала головою.

— Що робити, коли акумулятор розрядиться?

— Акумулятор?

— Тут є вбудована battery, чи у вас зараз вже немає й акумуляторів? — Помітивши, що медсестра знову хитає головою, Ло Цзі перепитав: — Звідки взялася електрика в цій чашці?

— Електрика? Та вона скрізь навколо нас, — не розуміючи запитання, відповіла медсестра.

— Тож заряд у чашці не закінчиться?

— Ніколи не закінчиться, — кивнула вона.

— Невичерпне джерело?

— Так, невичерпне. Взагалі дивно думати, що електричний заряд може скінчитися.

По тому, як медсестра пішла, Ло Цзі знову заходився крутити чашку в руках. Не зважав на дурнуваті кпини Сюн Веня. Його серце шалено калатало: він розумів, що тримає в руках матеріальне втілення давніх людських мрій про вічний двигун. Якщо людство справді опанувало технологію доступу до невичерпного джерела енергії, воно здатне вергати гори. І тепер Ло Цзі охоче вірив сло-вам красуні-медсестри, що все не так і погано, як думали вони, люди минулого часу.

Коли до палати інтенсивної терапії ввійшов лікар, збираючись провести планове обстеження, Ло Цзі запитав у нього про долю проекту «Обернені до стіни».

— Чув про таке. Старезна історія, — мимохідь відповів лікар.

— І яка доля спіткала Обернених?

— Пригадую, що один скоїв самогубство, іншого до смерті забили камінням… Але це було так давно — чи не два сторіччя тому.

— А інші двоє?

— Не знаю. Можливо, досі в стані гібернації.

— Один із них був китайцем. Чи не пригадуєте, хто він? — запитав Ло Цзі, нервово спостерігаючи за реакцією лікаря.

— Ви зараз про того чолов'ягу, що заклинав зорю? Здається, це було в курсі сучасної історії, — втрутилася медсестра.

— Так-так, і він зараз… — продовжив Ло Цзі.

— Мені про те нічого не відомо. Напевне, в гібернації. Я не цікавлюся такими речами, — неуважно відповів лікар.

— А як щодо зорі? Тієї, з планетами довкола, на яку мало подіяти заклинання? — із завмиранням серця допитувався Ло Цзі.

— Що з нею могло трапитися? Має бути на місці. Що їй з того заклинання? То ж лише дурнуватий жарт.

— Із нею нічого не сталося?

— Принаймні я нічого про це не чув. А ти? — запитав лікар, звертаючись до медсестри.

— Я теж нічого не знаю, — вона похитала головою. — У той час цілий світ був переляканий, і багато дурниць робилося та пропагувалося.

— А потім? — Ло Цзі полегшено зітхнув.

— Потім був Великий занепад, — відповів лікар.

— Великий занепад? Що воно таке?

— Ви про все дізнаєтеся трохи згодом, — заспокоїв його лікар. — А зараз вам потрібно відпочивати й набиратися сили.

Він рушив до виходу; секунду тому білосніжним халатом попливли чорні грозові хмари. Вбрання медсестри рясно всіяли людські очі: деякі сповнені нетутешнього жаху, інші — повні сліз.

По тому, як лікар із медсестрою пішли, Ло Цзі ще довго нерухомо сидів у ліжку, бурмотів собі під ніс: «Жарт. Справді, лише старий жарт». Потім засміявся — спочатку хихотів тихенько, далі на повний голос, аж поки від його реготу почало хитатися ліжко. Наляканий Сюн Вень навіть подумав був покликати лікаря.

— Не треба. Зі мною все гаразд. Спи, — відповів йому Ло Цзі й сам швидко заснув та побачив сон, перший після пробудження від гібернації.

Уві сні до нього прийшли Чжуан Янь із донькою: дружина так само гуляла засніженим полем, а дитина спала в неї на руках.

Невдовзі після пробудження до палати завітала медсестра, щоби побажати йому доброго ранку. Вона говорила півголосом, аби не розбудити Сюн Веня, бо той ще спав.

— Зараз уже ранок? А в цій палаті є вікна? — запитав Ло Цзі, роззираючись довкола.

— Будь-яку стіну можна зробити прозорою, та лікар вважає, що вам поки зарано виглядати назовні. Дивовижі, які ви побачите, можуть порушити ваш душевний спокій, а це вплине на процес відновлення.

— Після пробудження минуло вже достатньо часу, а я так і не знаю, який цей світ зовні. Це точно не допомагає моєму відновленню. — Ло Цзі вказав на сонного Сюн Веня: — Я не такий, як він.

— Добре, добре, — засміялася медсестра. — У мене невдовзі закінчується зміна, тож я можу взяти вас із собою, щоб трохи роззирнутися довкола, гаразд? Ви можете поснідати, коли повернетеся.

Ло Цзі з хвилюванням пішов за медсестрою до ординаторської. Роздивляючись службове приміщення, він лише приблизно міг уявити призначення половини меблів, щодо решти — й вгадувати було марно. Що найбільше вражало — жодних комп'ютерів чи електронних приладів ніде не було видно. Воно й не дивно, якщо будь-яка стіна чи її частина може перетворитися на дисплей або стати прозорою. Увагу Ло Цзі привернули три парасольки, що стояли біля дверей. Ті предмети різнилися за стилем і формою, проте вочевидь були саме парасольками. Але чому такими громіздкими? Чи в цю надтехнологічну епоху люди забули спосіб виготовлення складаних парасольок?

Медсестра вийшла з роздягальні вже у власному вбранні, й Ло Цзі з задоволенням відзначив: якщо не брати до уваги анімації на одязі, жіноча мода не надто вийшла за межі його смаків. Головним трендом була повна асиметричність деталей. Медсестра підхопила одну з парасольок, яка виявилася важкою, бо нести її вона змогла, лише закинувши собі на плече.

— Надворі дощить?

Дівчина похитала головою:

— Ви гадаєте, що це… парасолька? — Останнє слово далося їй важко, й вона довго його пригадувала.

— А що ж це тоді? — Ло Цзі вказав на пристрій у неї на плечі. Вже очікував, що почує певне нове для себе означення, але не вгадав.

— Це мій велосипед, — просто відповіла вона.

Коли йшли коридором, Ло Цзі запитав:

— Ваш будинок далеко звідси?

— Якщо ви питаєте, чи далеко я живу, то ні. Велосипедом — хвилин із десять. — Потім, повернувшись до нього і дивлячись своїми прекрасними очима, вона повідомила те, що справило сильне враження на Ло Цзі: — Тепер уже не лишилося приватних будинків. Як і інституту шлюбу та сім'ї. Усе це зникло після Великого занепаду. Це перші зміни, до яких вам варто звикнути, якщо бажаєте інтегруватися в сучасне суспільство.

— Сумніваюся, що зможу впокоритися з цим.

— О, ну я не знаю… На уроках історії нам розповідали, що у ваш час люди брали шлюб, створювали сім'ї. Але вже тоді ці суспільні інститути почали зазнавати змін і розпадалися. Багато людей не хотіли брати на себе обов'язків і воліли жити вільно, — вона вже вдруге згадувала про уроки історії.