Тейлору не залишалося нічого іншого, як просто чекати, й він повернувся додому. Уперше за п'ять років вів життя звичайної людини.

Але особа кожного Оберненого привертала до себе щодалі більше уваги цілого людства. Незалежно від власного бажання вони в людській свідомості почали чітко ідентифікуватися зі спасителями, пророками, кожного прирівняли до месії. На виникнення культу Обернених теж не довелося довго чекати. І хоч би скільки представники ООН і РОЗ виступали зі спростуваннями, міфи про надприродні можливості, суперсилу Обернених лише набували більшої популярності й ширилися, немов пошесть. Навіть почали знімати про них науково-фантастичні фільми, тож багато людей сприймали їх як ледь не єдину надію на виживання людства в майбутньому. Політичний капітал і підтримка широких мас, якими користувалися Обернені, стали найбільшими в історії людства, й це надавало додаткових переваг у питаннях ресурсів для реалізації їхніх проектів.

Єдиний виняток становив Ло Цзі. Жив собі як відлюдник і ніколи не з'являвся в зібраннях. Ніхто не знав, де він і чим займається.

Одного дня до Тейлора з'явився відвідувач. Цей дім, як і помешкання кожного Оберненого, охороняли за найвищим розрядом, і кожного відвідувача піддавали найжор-сткішому обшуку, перш ніж він потрапляв усередину. Та коли гість зайшов до вітальні, Тейлор зрозумів, що для нього не становить жодних складнощів будь-який огляд чи обшук — з усього було видно, що така людина й мухи не скривдить. Цього спекотного дня він був у пом'ятому костюмі, на шиї в нього теліпалася не менш пожмакана краватка, але — що найбільше вражало — на голові він мав старомодний капелюх-«котелок», який нині годі вже десь побачити. Відвідувач вочевидь намагався надати відвідинам офіційного статусу, хоча й гадки не мав, який вигляд це має, бо зроду не наносив таких візитів. Його змарніле обличчя мало жовтавий колір і восковий блиск, що могло свідчити про недоїдання; великі окуляри у грубій оправі ніби додавали ваги об'ємній голові, що, здавалося, ледь трималась на тонкій шиї. Завеликий костюм висів на ньому, мов на вішаку. Тейлор, як досвідчений політик, без зусиль збагнув, що ця людина належить до найбідніших верств. Про бідність свідчив не лише зовнішній вигляд, а й вираз духовного смирення, як у героїв Гоголя.

Дрібні чиновники все життя переймаються збереженням свого дріб'язкового соціального статусу, задля цього щодня тяжко працюють, порпаючись у завалі нудних, буденних завдань. Вони бояться всього, але найдужче їм допікає страх перед помилкою, тому ці люди постійно переймаються єдиним: хоч би чого не сталося! І це робить їх не просто безініціативними, а ще й прискіпливими. Їхнє кредо — догодити всім без винятку; не приведи Господи когось образити, бодай не так глянути в бік вищого за рангом!

Це був представник того прошарку суспільства, до якого Тейлор ставився особливо неприязно. Він щоразу почувався зле, коли замислювався, що у світі, який він має врятувати, такі люди становлять більшість.

Чоловік обережненько увійшов до кімнати, але не насмілився зробити жодного кроку далі порогу. Мабуть, боявся залишити сліди черевиків на чудовому килимі у вітальні. Відвідувач зняв капелюх і якийсь час побожно дивився на господаря крізь товсті лінзи окулярів, а потім кілька разів швидко вклонився. Тейлор, не вагаючись, рушив до нього, збираючись випровадити, перш ніж той устигне вимовити щось, крім вітання. Усе, що міг сказати гість, можливо, й важило щось для нього самого, але для Тейлора не мало жодної ваги.

Та ось цей смиренний бідолаха заговорив кволим голосом. І вже перші його слова вдарили Тейлора мов блискавкою, — він раптом так ослаб, що ноги ледь не підігнулися. Кожне слово, кожен звук розкотилися погрозливим рокотінням грому:

— Обернений Фредеріку Тейлоре, я — твій Руйнівник.

— Хто міг подумати, що одного дня ми стоятимемо перед подібною мапою поля бою! — промовив Чан Вейси, роздивляючись мапу Сонячної системи у масштабі 1 до 100 мільярдів, виведену на гігантський монітор, який не поступався розміром екранові кінотеатру. Але майже весь монітор був темний, окрім малесенької жовтої цяточки посередині — Сонця. Розмір мапи сягав середини пояса Койпера, і коли її розгортали повністю, спостерігач неначе роздивлявся Сонячну систему з відстані 50 астрономічних одиниць перпендикулярно площині екліптики[39]. На космічній мапі точно відображалися положення й орбіти планет із супутниками, так само, як і вже відкриті та ідентифіковані пояси астероїдів. На екран можна було вивести й прогнозоване місце розташування всіх небесних тіл у Сонячній системі в будь-який момент наступного тисячоліття. Тепер, коли на мапі вимкнули позначення місць розташування небесних тіл і вони повернулися до своєї природної яскравості, насилу вдавалося відшукати Юпітер: він мав вигляд крихітної світлої плямки. Інші сім планет за такого масштабування взагалі годі було й побачити.

— Так. Зміни, з якими довелося зіткнутись, — безмірні, — відповів Чжан Бейхай.

Щойно закінчилася нарада військових, на якій був представлений варіант космічної мапи. У просторій залі для нарад залишилися лише вони з Чаном Вейси.

— Командувачу, ви звернули увагу на вираз очей товаришів, коли вони дивилися на мапу під час демонстрації? — запитав Чжан Бейхай.

— Звичайно. Я побачив — і це можна зрозуміти. За їхнім уявленням мапа Сонячної системи — щось на кшталт малюнка в науково-популярному виданні, де кілька різнокольорових планет завбільшки як більярдні кулі обертаються навколо більшої вогненної кулі — Сонця. Та лише коли в тебе перед очима розгортають космічну мапу в реальному масштабі, ти можеш усвідомити всю порожнечу й незмірність Сонячної системи. Під час служби на флоті чи в авіації тебе вражає найвіддаленіша точка, куди можеш допливти або долетіти, а нині вся та мапа не відповідає навіть пікселю на цій.

— Маю передчуття, що коли вони в майбутньому опиняться на полі бою, то не виявлять ані крихти відваги й бажання битися з ворогом.

— І знову ми повертаємося до розмов про занепадницькі настрої.

— Командувачу, я не хотів би нині знову говорити про сьогоднішню зневіру. Це тема для обговорення на формальній нараді з даного питання. Волію обговорити ось що… Як би це сказати… — Чжан Бейхай знічено посміхнувся. Украй рідко він, умілий оратор, потрапляв у ситуацію, в якій не міг чітко висловити свої думки.

Чан Вейси відірвав погляд від мапи і з посмішкою глянув на Бейхая.

— Зважаючи на все, ти хочеш сказати щось дуже незвичне для тебе.

— Так, раніше подібних прецедентів не було. Я хочу внести пропозицію.

— Переходь відразу до суті. Гадаю, тут тебе не треба підбадьорювати.

— Слухаюся, Командувачу. За минулі п'ять років у фундаментальних дослідженнях, дотичних до технологій захисту планети й польотів у космос, майже не було ні помітного прогресу, ні суттєвих результатів. В розробці двох ключових технологій, якими є керований термоядерний синтез і космічний ліфт, наука тупцює на місці без осяжної перспективи. Люди втрачають надію на успіх. Навіть збільшення потужності традиційних хімічних двигунів виявилося надскладним завданням. У цій ситуації навіть низькотехнологічний космічний флот так і залишиться науковою фантастикою.

— Товаришу Бейхай, якщо ви вже обрали високотехнологічний космічний флот як сферу своєї діяльності, вам має бути добре відомо: наукові дослідження проводяться за певними законами, й відкриття часто виявляються просто парадоксальними.

— Звичайно, я це знаю. Результати наукових досліджень — це ніби стрибки, окремі прориви й несподівані винаходи. Значні якісні зміни можливі лише по тривалому накопиченні незначних кількісних. Теоретичні й технологічні прориви здебільшого подібні до лавини й впливають на суміжні галузі… Але, Командувачу, скільки людей мають те саме бачення проблеми, що й ми? Можливо, проривів у багатьох галузях науки й техніки впродовж наступних десяти-двадцяти років не станеться. А в деяких — їх доведеться чекати п'ятдесят, або й сто років. Яких масштабів набуде поширення зневіри й занепадництва до того часу? Які думки переважатимуть у лавах Космічних військ? Командувачу, вам же не здається, що я лізу поперед батька у пекло?