— І вві сні, й у мріях, — кивнув Ло Цзі.

Да Ши теж покивав, і сказав те, чого Ло Цзі аж ніяк не очікував:

— Гаразд.

— Що?

— Я сказав: гаразд, якщо ти маєш хоча б найменше уявлення про її вигляд.

— Вона, кгм… Азійка, навіть точно китаянка, — почав Ло Цзі, далі схопив аркуш паперу, олівець і заходився малювати. — Обличчя ось таке, з таким носом, губи… Чорт, я так паскудно малюю! Очі… трясця, як намалювати такі очі?! У тебе немає такої спеціальної програми, що створює фотороботи за словами свідків? Складають обличчя, потім підтягують ніс, вибирають очі й усе інше?

— Є — в моєму ноутбуці.

— То піди по нього, ми зараз усе це намалюємо!

Да Ши лише зручніше вмостився на дивані:

— Немає потреби малювати — то нині зайве. Ліпше розкажи, що за людина ця панянка.

Здалося, ніби вогник спалахнув у душі Ло Цзі. Він підхопився й почав походжати туди-сюди вздовж коминка:

— Вона… Як би це сказати? Вона з'явилася в цей світ, як чарівна лілея, що виросла з купи сміття… Така чиста й ніжна, що весь довколишній бруд не може її заплямувати. Але зашкодити — так! Геть усе довкола шкодить їй! Коли ти побачиш її, першою думкою буде: ця дівчина по-требує захисту — о, ні! Ти забажаєш оточити її турботою, за будь-яку ціну заховати від цієї жорстокої, брутальної реальності! Ладен будеш за це все віддати! Вона… вона така… агов, подивись, який дурнуватий у мене вигляд! Я навіть розповісти щось до пуття не можу.

— Це завжди так, — сміючись, закивав Да Ши. Його манера сміятися на початку знайомства видавалася Ло Цзі брутальною і недоречною, проте зараз він розумів, що в цьому сміхові криється потаємна, прихована мудрість, тож почувався комфортно. — Але й із того, що ти сказав, усе зрозуміло.

— Добре, тоді я продовжу… Вона... Та що я в змозі пояснити? Як я можу висловити все, що бачу й відчуваю серцем? — Ло Цзі, здавалося, був аж такий збуджений, що роздер би собі груди й показав серце, аби допомогти Да Ши зрозуміти, що то за дівчина.

Да Ши замахав на нього руками, намагаючись угамувати:

— Облишмо це. Краще розкажи в деталях, що ви робите, коли разом.

— Коли разом… що? Як ти дізнався?! — очі Ло Цзі від подиву поповзли на лоба.

Да Ши радісно розсміявся і роззирнувся навкруги:

— А в цих покоях не знайдеться гарної сигари?

— Ще й яка знайдеться! — Ло Цзі рушив до коминка, де на полиці стояла дерев'яна скринька тонкої роботи, дістав товсту Davidoff, обрізав кінчики не менш вишуканою гільйотинкою і простягнув сигару Да Ши. За допомогою спеціальної кедрової тріски допоміг її розкурити.

Ши Цян випустив кільце диму, задоволено кивнув і мовив:

— Продовжуй.

Ло Цзі зміг подолати попередній ступор, і слова полилися з нього без упину. Він розповів про першу появу дівчини в бібліотеці; як вона опинилася в аудиторії на його лекції; як вони зустрілися біля уявного коминка в кімнаті гуртожитку; якою вродою тієї ночі світилося її обличчя у відблисках вогню, коли вони роздивлялися на світло вино в пляшці й уявляли очі, що палають призахідним сонцем. Він із помітним задоволенням до найменшої деталі пригадав їхню подорож: поля в плямах підталого снігу, містечка й села під блакитним небом, гори, що грілися на сонечку, мов літні селяни, захід сонця й багаття в горах…

Коли він скінчив розповідь, Да Ши докурив сигару, розчавив недопалок і мовив:

— Ну, для початку більш ніж достатньо. Зараз я спробую вгадати ще дещо, а ти скажеш, чи я правий.

— Ну-бо, спробуймо!

— Вона повинна мати повну вищу освіту, але наукового ступеню ще не отримала.

— Так, так, — закивав Ло Цзі. — Вона добре освічена, але знання не позбавили її жаги до життя, вміння насолоджуватися ним. Навпаки, вона стала чуттєвішою завдяки розумінню світу й сенсу буття.

— Вона — із високоосвіченої родини, але виросла не серед розкошів, хоча рівень достатку в сім'ї був вищим за середній. Її змалечку оточували батьківська любов і турбота, але вона мало спілкувалася з іншими людьми, особливо з пролетаріатом.

— О, так, так! Вона мені ніколи не розповідала про своє минуле, про родину. Якщо пригадати, то вона взагалі ніколи про себе нічого не розказувала, але я впевнений, що так воно і є!

— Далі — складніше, тому ти мене виправляй, якщо котресь моє припущення виявиться хибним. В одязі надає перевагу, як би це правильно сказати, елегантному стилю. Але її вбрання не впадає в око, як у її одноліток. — Ло Цзі раз-у-раз кивав із витріщеними очима. — Проте в її костюмі завжди є бодай одна білосніжна річ, що різко контрастує з іншими: блузка, комір тощо.

— Да Ши, ти… — Ло Цзі ледь стримував емоції, не відриваючи погляду від співрозмовника.

Ши Цян підняв руку, щоб його зупинити:

— Нарешті, останнє: вона невисока на зріст, десь 160 сантиметрів, дуже… як це сказати, струнка й тендітна, здається, порив вітру міг би легко її віднести, проте вона не здається маленькою… Я можу ще багато чого додати, але погодься: поцілив у яблучко?

Ло Цзі ладен був упасти навколішки:

— Да Ши, я готовий заприсягтися, що ти — реінкарнація Шерлока Голмса!

— Ну, тоді я піду малювати портрет на ноутбуці, — Да Ши підвівся.

Тієї ж ночі від приніс ноутбук, щоб показати результат своєї праці Ло Цзі. Коли обличчя дівчини з'явилося на екрані, Ло Цзі закляк не в змозі поворухнутися, мовби його зурочили. Ши Цян, здавалося, чекав на подібну реакцію, тому пішов до коминка, взяв сигару, гільйотинкою зрізав кінчики, розкурив, зробив кілька затяжок і повернувся до Ло Цзі, який за цей час навіть не змінив пози.

— Захочеш поправити — скажи мені, це швидко.

Ло Цзі насилу відірвав погляд від екрана, встав і підійшов до вікна. Роздивляючись залиті місячним сяйвом засніжені піки вдалині, замріяно відповів:

— Не треба.

— Я так і думав, — Да Ши закрив ноутбук.

І далі вдивляючись у далечінь, Ло Цзі описав Ши Цяна тими самими словами, що й багато людей до цього:

— Да Ши, ти — сам диявол.

Той безсило опустився на диван:

— Жодної містики. Ми обидва — чоловіки, ось і все.

— Але уявлення про ідеальну жінку в кожного своє, — відповів Ло Цзі й повернувся обличчям до нього.

— У кожного типу чоловіків образ ідеальної коханки практично однаковий плюс-мінус кілька суто особистих уподобань.

— Однак випадковий збіг не може виявитися аж таким точним!

— Ти ж мені багато розповів.

Ло Цзі повернувся до ноутбука, відкрив його, ще раз глянув на зображення й попросив:

— Надішли мені малюнок. — А потім стурбовано додав: — Зможеш її відшукати?

— Усе, що поки можу сказати: це цілком імовірно. Але так само ймовірно, що пошуки можуть нічим не скінчитися.

— Що?! — Ло Цзі спантеличено застиг.

— А хто може дати стовідсоткову гарантію успіху в такій справі?

— Та ні, я мав на увазі зовсім інше. Навпаки, очікував, що ти скажеш: це все — цілковита маячня, неможливо таке зробити, проте не виключений і певний статистичний шанс на успіх, приблизно на одну десятитисячну. Навіть така примарна надія на успіх мене абсолютно задовольнила б! — Він знову заходився розглядати портрет на екрані, бурмочучи: — Але хіба така людина може існувати не в уяві, а насправді, десь у світі?

Ши Цян щиро посміхнувся:

— Докторе Ло, скількох людей ви бачили у своєму житті?

— Мені, звісно, не зрівнятися з тобою, але я бачив достатньо, щоб зрозуміти: у світі не існує ні ідеальних чоловіків, ні ідеальних жінок.

— Як ти сам слушно зауважив, мені доводилося знаходити людину серед десятків тисяч інших. І ось що я виніс із власного життєвого досвіду: люди трапляються різні. Кардинально різні, мій хлопчику. Трапляються навіть ідеальні. Можна відшукати й ідеальну жінку. Ти просто не зустрічав подібних на своїм віку.

— Уперше таке чую.

— Це тому, що твоя люба в очах іншого не обов'язково така вже ідеальна, як для тебе. На мій смак, ця дівчина з твоїх мрій має, так би мовити, серйозну ваду, а тому шанси знайти її не такі вже й примарні.