Ло Цзі почувався човном, що тихо пливе за течією зі спущеним вітрилом, не переймаючись тим, куди прямує і де пристане до берега. Інколи, пригадуючи своє минуле життя, він дивувався, як усе перевернулося з ніг на голову, й це його цілком влаштовувало.

Особливо цікавив Ло Цзі льох із винами. Він розумів, що вкриті пилом пляшки, горизонтально вкладені на стелажах, містять напої, кожен з яких має дивовижний смак і високу ціну. Тож потроху пив щовечора у вітальні, дегустував і в бібліотеці, а часом перехиляв келих навіть у човні, але знав міру — завжди знаходив правильний баланс і залишався в стані хисткої рівноваги. Тоді він діставав довгу люльку попереднього господаря і з насолодою випускав кільця диму.

Коли дощило, у вітальні відчутно холоднішало, та Ло Цзі жодного разу не запалив коминка. Він знав: ще не час.

Звідтоді, як приїхав сюди, жодного разу не заходив у інтернет, проте інколи дивився телевізор, постійно перемикаючи випуски новин, бо волів бачити лише програми, в яких не торкалися сьогодення, ба, навіть надавав перевагу історичним передачам. Такі ще можна було знайти, постійно перемикаючи канали, проте вони займали все менше й менше часу в етері, поступово зникаючи, мов останні відблиски Золотої доби. Одного разу він засидівся допізна за пляшкою чудового коньяку, який, зважаючи на етикетку, мав 35 років витримки. З пультом дистанційного керування в руці, він перемикав на екрані HD-телевізора випуски цілодобових каналів новин, допоки увагу не привернуло повідомлення на одному з англомовних каналів. У ньому йшлося про знайдене трищоглове судно, яке затонуло в середині XVII століття. Воно прямувало з Роттердама до Фарідабада в Індії, але зникло біля мису Горн. Однією з речей, які дайверам вдалося підняти на поверхню, виявилася невеличка діжечка з вином. Експерти зійшлися на думці, що вино ще цілком можна пити, ба більше — понад трьохсотлітня витримка на дні океану мала надати йому незабутнього смаку. Ло Цзі записав більшу частину випуску й покликав Кента.

— Я хочу це барило з вином для себе. Знайдіть його, придбайте, — сказав він.

Кент негайно кинувся кудись телефонувати. За дві години повернувся й повідомив Ло Цзі, що вино надто дороге: стартова ціна ємності може сягати трьохсот тисяч євро.

— Ця сума — крапля в морі порівняно з важливістю проекту «Обернені до стіни». Купіть його для мене. Це частина плану.

Після цієї розмови учасники проекту додали до ідіоми «посмішка Оберненого» ще одну: все, що видавалося вочевидь абсурдним, але виявлялося здійсненним, почали називати «частиною плану», й вимовлялося це з роздратуванням.

Два дні потому старовинне барильце, рясно вкрите лускою з мушель, церемоніально внесли до вітальні. Ло Цзі приніс із льоху спеціальний інструмент — металічний краник зі спіральним свердлом, призначений для відкривання дерев'яних діжок. Він обережно вкрутив краник і націдив першу склянку вина. Воно виявилося незвичного зеленого кольору, й через це здавалося ще спокусливішим. Вдихнувши пахощі, він припав губами до келиха.

— Докторе, це теж частина плану? — холодно поцікавився Кент.

— Саме так, — відповів Ло Цзі, збираючись знову відпити, але тільки тепер помітив і скомандував: — Усі вийдіть!

І Кент, і всі інші стояли й далі.

— Позбутися вашої присутності — теж частина плану, тож ідіть собі! — вигукнув Ло Цзі. Кент скрушно похитав головою і вивів усіх геть.

Ло Цзі зробив перший ковток і спробував себе переконати, що смак вина незрівнянно прекрасний, але так і не зміг зробити ще бодай ковток. Але й одного невеличкого ковтка вистачило: його страшно знудило, додалася діарея, і все що виходило з його організму, мало такий самий зеленавий колір, як і вино. Зрештою він так ослаб, що не зміг підвестися з ліжка. Пізніше експерти відкрили барильце й з'ясували, що за звичаями тих часів на його внутрішній стінці було прибито велику латунну табличку. Зазвичай мідь із вином не вступають у хімічну реакцію, проте століття на морському дні не минули даремно, й продукти взаємодії розчинилися у вині… Коли барильце забирали з вітальні, Ло Цзі побачив неприховану зловтіху на обличчі Кента.

Він, знесилений, лежав на ліжку під крапельницею, спостерігаючи, як ліки переливаються з флаконів у його судини, почувався в полоні страшної самотності. Розумів, що неробство останніх днів — лише імітація відчуття невагомості, хоча насправді він падав у цю прірву. І нині сягнув дна.

Утім, він це передбачав і підготувався заздалегідь, тож зараз просто чекав на появу ще однієї людини — Да Ши, аби розпочати реалізацію наступної частини плану.

Дощик накрапав із небес Каґошіми. За спиною в Тейлора, за кілька метрів, з нерозкритою парасолькою стояв Голова Управління оборони Японії Коїті Іноуе. Останні два дні він тримався на такій дистанції від Оберненого Тейлора — фізичній і духовній. Вони відвідали Тіран-ський музей камікадзе й стояли зараз перед пам'ятником. Скульптура пілота, який завмер перед білим літаком із бортовим номером 502. Краплини дрібного дощу додали композиції яскравості й ніби трохи її пожвавили, хоча це було фальшиве життя.

— Моя пропозиція не обговорюється? — запитав Тейлор.

— Я вам не раджу навіть згадувати про це перед представниками медіа, бо зчиниться скандал, — відповідь Коїті Іноуе була такою само холодною, як і дощові краплі.

— Ця тема досі болісна?

— Болісні не історичні події. Страшна ваша пропозиція відродити спеціальні загони камікадзе. Чому б вам не зробити цього в США чи ще десь? Чи в усьому світі лише японці можуть помирати з почуття відповідальності й обов'язку?

Тейлор закрив парасольку й зробив кілька кроків до Іноуе. Хоча той не відсахнувся, здавалося, що навколо нього створене потужне силове поле, й воно не дає Тейло-рові змоги наблизитися.

— Я ніколи не говорив, що новостворені спеціальні загони камікадзе складатимуться виключно з японців. Загін матиме багатонаціональний склад, проте ідея камікадзе народилася в Японії, й чи не природно розпочати перезавантаження саме звідси?

— Але чи будуть суїцидальні атаки результативними в космічній війні? Вам добре відомо, що напади камікадзе не мали жодних серйозних наслідків і не вплинули на хід бойових дій.

— Сер, послухайте, всі винищувачі, які увійдуть до формації, що має бути створена за моїм планом, матимуть на озброєнні ядерні бомби величезної потужності.

— Але чому ми маємо використовувати для цього людей? Хіба комп'ютер не здатен керувати літаком під час бою?

Це запитання, на яке так чекав Тейлор, ніби додало йому наснаги, й він заговорив дуже швидко:

— Ось тут і криється головна проблема! Комп'ютери, якими сьогодні оснащуються бойові літаки, не в змозі повністю замінити людський мозок. А для створення квантового комп'ютера нового покоління й інших новітніх розробок потрібно продовжувати дослідження з фундаментальної фізики, що неможливе через замок софонів. Тож за чотири століття розвиток комп'ютерних технологій теж буде обмеженим, і управління зброєю без участі людського розуму видається неможливим… Щиро кажучи, відродження до життя спеціальних загонів камікадзе матиме зараз лише моральне значення, бо ще впродовж життя десятків поколінь нікому з них не доведеться брати участь у бойових діях. Але вже сьогодні постала нагальна потреба — закласти підвалини незламної віри в нашу перемогу через самопожертву!

Коїті Іноуе повернувся й уперше глянув Тейлору в очі. Його мокре волосся прилипло до чола, а краплі дощу здавалися сльозами:

— Ваша пропозиція вступає у протиріччя з базовими моральними принципами сучасного суспільства: людське життя — найбільша цінність. Уряд від імені Держави не має морального права просити людину зголоситися на вочевидь самовбивчу місію. Я нагадаю слова Яна Вейлі з «Легенди про героїв Галактики»[33]: «Від цієї битви залежить крах чи існування країни, але яке це має значення порівняно з особистими правами й свободами? Просто зробіть якнайкраще все, на що здатні».