Ло Цзі вже не міг спати, тож устав, сів на ліжку, потім зіскочив, переодягнувся в піжаму, вмостився на канапі. Він хотів закурити, але пригадав, що дівчина не зносить тютюнового диму, передумав, зробив собі кави й повільно випив. Він має її дочекатися. Хуртовина й нічний холод стискали йому серце. Уперше в житті він так переймався чиєюсь відсутністю.

Тієї миті, коли його думки вже розжарилися й запалали вогнем, вона тихо ввійшла. Її тендітна постать була скута морозом, проте в цьому диявольському холоді відчувався подих весни. Сніжинки в її волоссі швидко перетворилися на краплі чистої, прозорої води. Вона розмотала червоний шарф і почала дмухати на змерзлі руки. Ло Цзі взяв її тендітні долоні у свої та розігрів до ніжної м'якості. Дівчина схвильовано глянула на нього й запитала те, про що він сам хотів дізнатися від неї:

— Із тобою все гаразд?

Він зміг лише ніяково кивнути, запропонував їй зняти пальто й нарешті щось промовив:

— Проходь, зігрієшся, — а далі взяв її за плечі й підвів до коминка.

— Тут справді тепло, так приємно… — мовила вона, сіла на кушетку й задивилася на веселий танок язиків полум'я.

«Що за чортівня зі мною коїться?!» Ло Цзі стояв серед порожньої кімнати гуртожитку й розмовляв сам із собою. Треба було лише написати ці кляті 50 000 слів, надрукувати на гарному папері, зробити у Photoshop шалено красиву обкладинку, віддати фахівцям, аби зібрали книгу докупи за допомогою сучасного обладнання, загорнути в подарунковий папір у будь-якому торговому центрі й піднести Бай Жун на день народження. Усе! Навіщо я лізу в цю пастку щораз глибше? Він з подивом виявив, що на очі навернулися сльози. А далі зрозумів ще одну дивну річ: де й коли в нього був цей довбаний коминок? Чому він взагалі про нього думає? Швидко промайнула ще одна думка: йому потрібен не сам коминок, а вогонь у ньому, бо жінка, осяяна спалахами полум'я, — найкрасивіша. Він знов уявив її біля коминка, у якому потріскують полінця…

«О, ні! Не смій думати про неї знову! Це буде катастрофа! Влягайся спати!»

Усупереч його очікуванням дівчина тієї ночі не наснилася. Він спав як немовля, уявляючи, що вузьке односпальне ліжко — маленький човен, і він стиха гойдається посеред лагідного океану. Прокинувшись зранку, Ло Цзі відчув, що переродився, мов свічка, яка припадала пилом багато років і нарешті загорілася мерехтливим вогником від тепла червоного шарфа в учорашній хуртовині. Відчуваючи неймовірну наснагу, він покрокував до навчальних корпусів. Небо після снігопаду лисніло полив'яною сірістю, але для Ло Цзі воно було яснішим за синяву погожої днини. Два ряди тополь обрамлювали доріжку, їхні простягнуті до неба гілки вкривав пухкий сніг, проте для нього вони були більше сповнені життя, ніж навесні.

Він піднявся на кафедру, і — як і сподівався — дівчина знову з'явилася. Вона сиділа на останньому ряду лекторію, самотня в оточенні порожніх місць, далеко він решти студентів, які скупчилися на передніх рядах. Уже знайомі біле пальто й червоний шарф лежали поряд, на ній був бежевий светр. Вона не схилилася над конспектом, як інші студенти, а дарувала йому ту саму посмішку, що й уночі. Немов сонце засяяло після заметілі.

Ло Цзі почав нервувати, відчув прискорене серцебиття. Йому довелося вийти бічними дверима на балкон, щоб подихати свіжим морозяним повітрям і опанувати себе. Таке з ним трапилося лише вдруге: вперше це було, коли він захищав докторську дисертацію.

Його лекція минула чудово, він виступав із неймовірними натхненням і пристрастю, сипав цитатами, імпровізував і навіть зривав аплодисменти в аудиторії. Дівчина не аплодувала, проте часто посміхалася й кивала.

Після занять вони гуляли вдвох алеєю, і він міг чути рипіння її блакитних черевиків на снігу. Два ряди засніжених тополь тихо прислухалися до розмови, що лунала в їхніх серцях.

— Твоя лекція була чудовою, але я нічого в цьому не тямлю.

— Ти ж навчаєшся не за цією спеціальністю?

— О, звісно, ні.

— А ти часто відвідуєш лекції з предметів для інших спеціальностей?

— Лише кілька останніх днів. Я приходжу й обираю випадкову лекційну залу. Нещодавно закінчила навчання й скоро поїду звідси. Раптом я відчула себе тут так затишно, що мене лякає перспектива виходу в широкий світ…

Упродовж наступних трьох-чотирьох днів Ло Цзі більшість часу проводив із нею. В очах інших він став ще більшим самітником і почав щоденні тривалі прогулянки. Пояснити все це Бай Жун було легко: він готує подарунок до її дня народження. І це зовсім не було пустою обіцянкою.

Напередодні Нового року Ло Цзі придбав пляшку дорогого червоного вина, якого раніше не пив. Повернувшись до гуртожитку, вимкнув світло й запалив свічки на кавовому столику біля софи. Коли спалахнула третя свічка, відчув, як дівчина безгучно сіла поруч.

— О, поглянь… — вона вказала на пляшку вина, радіючи, мов дитина.

— Що?

— Поглянь звідси крізь пляшку на свічки.

Крізь рубін вина вогники свічок набрали глибокої пурпурової барви, яку можна побачити лише у снах.

— Ніби Сонце вмирає, — сказав він.

— Не кажи так, — попросила вона так щиро, що розкраяла йому серце. — Я думаю, це схоже на… очі, що палають призахідним Сонцем.

— Чому ти не сказала «очі, наповнені ранковим сяйвом»?

— Мені більше до вподоби захід Сонця.

— Чому?

— Після заходу ти матимеш змогу побачити зорі. А після світанку…

— Лишається тільки суворе світло реальності.

— Так, так.

Вони розмовляли багато, доходили спільної думки навіть у найбуденніших речах, аж поки пляшка, в якій очі палали призахідним Сонцем, не перелила все світло йому в шлунок.

Ло Цзі лежав у ліжку, дивився на свічки, які догорали на кавовому столику, й не переймався зникненням дівчини, яка розтанула в мерехтінні тьмяних вогників. Він знав, що варто лишень забажати, як вона з'явиться.

Раптом у двері постукали. Ло Цзі знав, що цей звук — не вві сні й не має нічого спільного з дівчиною, тож проігнорував його. Тоді двері відчинилися, увійшла Бай Жун. Увімкнула світло й повернула до життя сіру буденність. Пильно глянула на кавовий столик, залитий воском свічок, сіла на ліжко біля Ло Цзі, легенько зітхнула й мовила:

— Усе поки що добре.

— Ти про що? — запитав він, затуляючи очі долонею від різкого яскравого світла.

— Ти ще не дійшов до тієї стадії, на якій поставив би келиха й для неї.

Ло Цзі заплющив очі й промовчав. Бай Жун узяла його руку й запитала:

— Вона мов жива, чи не так?

Він кивнув, розплющив очі й сів:

— Жун, я вважав, що герої романів цілком контролюються й залежать від волі автора. Автор вирішує, хто вони, який вигляд мають, що роблять. Він є творцем, так само, як і Бог для нас.

— Помиляєшся! — Бай Жун підскочила й почала ходити із кутка в куток. — Тепер ти знаєш, що такий нара-тивний підхід до творення персонажів — хибний. У цьому й полягає відмінність між графоманією та справжньою літературою. Найвищим рівнем мистецтва творення персонажів є стан, коли герої живуть своїм окремим життям у голові автора. Й автор аж ніяк не може контролювати персонажів і навіть часто-густо не здатен передбачити наступний вчинок героя, його поведінку. Автор лише йде за героєм його життєвим шляхом і спостерігає за більшістю подій, ніби вуаєрист. І ось тоді анотована таким чином крихітна частина життя персонажа стає класичною літературою.

— Тож твори класичної літератури — це результат певного виду збочення?

— Щонайменше стосовно класиків від Шекспіра до Бальзака з Толстим це твердження буде правдивим. Класичні твори та їх герої народжувалися зсередини розуму авторів. Проте сучасне покоління письменників утратило цю здатність. Їхні думки фрагментарні й народжують лише фриків, чиє коротке недолуге життя сповнене сумнівної мотивації та призводить до ірраціональних вчинків. Тож автори скидають цей мотлох у мішки й навішують лейби «постмодернізму» або «деконструктивізму», чи й «символізму» разом із «ірраціоналізмом».