— Вирушати? — Ло Цзі спантеличено глянув на Ши Цяна.

Цієї миті почувся стукіт і до кімнатки ввійшов молодий чоловік із проникливими очима, опустив на підлогу велику сумку й мовив:

— Капітане Ши, плани змінилися. Ми рушаємо негайно.

Чжан Бейхай обережно відчинив двері до батькової палати. Той напівлежав на подушках, але мав куди ліпший вигляд, ніж Чжан собі уявляв. Золотаві відблиски призахідного сонця падали на обличчя хворого, й від них щоки ледь рожевіли, тож батько не скидався на людину, яка стоїть за півкроку до смерті. Чжан скинув формений кашкет, почепив на вішак при стіні й присів обіч ліжка. Не запитав про хворобу, бо знав, що батько відповість із солдатською прямотою, а син не хотів чути правдивої відповіді.

— Батьку, я приєднався до Космічних сил.

Старий чоловік кивнув, але не озвався й словом. Батько з сином далі не говорили, але це мовчання було змістовнішим за слова й містило більше інформації, ніж розмова. Змалку й до сьогодні батько виховував Чжана більше мовчки, ніж спілкуючись. Слова були тільки знаками пунктуації у нескінченній тиші. Саме тому, що батько був таким неговірким, Чжан і став тим, ким він був на той час.

— Як ти й передбачав, прийнято рішення щодо розгортання космічного флоту саме на базі морського. Командування схиляється до думки, що способи й теоретичні закони ведення битв саме на морі є основою тактики в космічній війні.

— Так воно і є, — батько знову кивнув.

— То що я маю робити?

Ну ось це запитання й озвучене, батьку. Воно коштувало мені безсонної ночі, перш ніж я зважився. І тепер, щойно побачив тебе, знову починаю вагатися, адже знаю, що таке запитання чи не найбільше тебе розчарує. Пам'ятаю, як закінчив магістратуру та вступив на службу у флоті офіцером-слухачем. А ти тоді сказав: «Бейхаю, на тебе попереду чекає ще довгий шлях. І я кажу тобі це, бо читаю тебе ніби відкриту книгу. Твій розум, твої думки ще досить примітивні й не мають справжньої глибини. Того дня, коли я вже не зможу легко читати твої думки або зрозуміти твої наміри, ти насправді станеш дорослим». А коли настав той час і я нарешті виріс і ти не зміг прочитати моїх думок, ти не висловив ані найменшого жалю через неспроможність розуміти власного сина. Але я знаю: це не так, хоча твій син і став тією людиною, на зростання якої ти сподівався. Я не дуже привітний і люб'язний, проте добре підготовлений до виживання й здатний досягти успіхів у складному й небезпечному світі військово-морського флоту. Нині ж, коли по 30-річному вихованні, в найкритичніший момент, коли твій син ставить таке запитання, це ніщо інше, як повний провал виховного процесу, тренувань і всього твого життя. Проте, батьку, дай мені відповідь, благаю. Твій син не такий міцний, як ти гадаєш. Цього разу я потребую відповіді, як ніколи досі.

— Подумай ще як слід, — відповів батько.

Добре, батьку. Ти відповів, і як багато ти мені доніс. Сенс цих слів неможливо вмістити в тридцять тисяч.

Повір власному синові: я чую і розумію ці слова всім своїм серцем. Але мені потрібна пряма відповідь, бо це дуже важливо.

— А після того, як подумаю? — спитав Чжан. У нього раптово спітніли долоні й чоло вкрилося рясними, липкими краплями.

Тату, пробач мені. Якщо я вже розчарував тебе, дозволь ще побути дитиною, аби отримати важливі відповіді.

— Бейхаю, можу лише повторити, що тобі варто ретельно все обмірковувати, перш ніж діяти, — відповів батько.

Дякую, тату. Твоя відповідь прояснила все, тепер мені все зрозуміло.

Чжан забрав руку з простирадла, взяв змарнілу, майже невагому батькову руку й мовив:

— Батьку, я більше не виходитиму в море. Тепер я частіше тебе навідуватиму.

Хворий похитав головою:

— У тебе тут нема важливих справ, виконуй службові обов'язки.

Вони поговорили ще трохи: спочатку про справи сімейні, потім про будівництво космічного флоту, й батько висловив багато суджень та ідей також стосовно безпосередніх службових обов'язків Чжана. Вони обговорили форми і розміри майбутніх космічних кораблів, залюбки посперечалися про новітню зброю на борту цих кораблів, не оминули увагою навіть застосовність Теорії морської могутності Мехена[11] у космічних війнах…

Але ця бесіда не мала великого значення, батько з сином ніби просто вправлялися в жонглюванні словами. Що насправді мало значення, то це три фрази, передані від серця до серця:

«Подумай ще як слід».

«А по тому, як подумаю?»

«Бейхаю, можу лише повторити: варто ретельно все обмірковувати, перш ніж діяти».

Розпрощавшись із батьком Чжан попрямував до дверей і вже на виході з палати озирнувся, аби ще раз глянути на рідну людину. Призахідне сонце вже не освітлювало батька, його вкрила легка тінь. Чжан вдивлявся в темряву, що насувалася, око ловило останні відблиски світла на протилежній стіні.

У миті, коли за обрієм згасають останні сонячні промені, небо неймовірно мальовниче. Ті напівзгаслі промінчики так само мерехтіли на мільйонах бурхливих хвиль розгніваного океану, що вічно мчали без упину; пронизували рвучкі хмари, які сунули на захід, мов пелюстки райських квітів розсипаючись великими золотавими плямами між чорнилом, розлитим у небесах, і поверхнею води. Там, куди не сягали ці відблиски, панувала безкрая темна ніч, а над нею нависали ще темніші хмари. З неба ринула злива, неначе за божественним задумом створюючи завісу між морем і раєм, і лише блискавка час від часу освітлювала безмежжя чорнильної порожнечі, вихоплюючи з небуття снігові шапки піни, які зривалися з хвиль.

У одній з таких плям боровся за життя есмінець, що вискочив з глибокої западини між двох важких валів і щосили намагався здійняти ніс над гребенем. Хвиля з усією міццю, з шаленим гуркотом ударила корабель у ніс, здійняла міріади бризок і водяного пилу, які миттєво жадібно поглинули золоті відблиски призахідного сонця, немовби птах Пен[12] розправив на все небо величезні блискучі крила…

Чжан надягнув військовий кашкет із емблемою Космічних сил Китаю і промовив сам до себе: «Тату, ми, на моє щастя, мислимо з тобою однаково. Я не принесу тобі слави, а спокій — напевно».

— Пане Ло, вам треба перевдягнутися, — промовив молодик, який щойно увійшов до приміщення, й опустився навколішки біля сумки, поставленої на підлогу. І хоча він здавався украй тактовним, Ло Цзі все одно відчував дискомфорт, мовби проковтнув муху й не знав, що з цим робити. Проте коли молодик дістав одяг із сумки, виявилося, що це зовсім не тюремна роба, а звичайний з вигляду коричневий піджак. Ло Цзі взяв його до рук і зауважив, що він пошитий із якоїсь незвичайної матерії, занадто грубої як на просту тканину. Ши Цян із молодиком дістали з сумки такі самі піджаки, але інших кольорів.

— Ну-бо, надягай. Він комфортний, вітер не продуває, та спеки не відчуєш. Якби ми натягнули на тебе одяг старого зразка, ти запарився б до смерті.

— І куленепробивний, — додав молодик.

Кому потрібна моя смерть? — подумав Ло Цзі, перевдягаючись.

Трійця вийшла з кімнати й попрямувала коридорами до ліфта. Попід стелею звивалися короби вентиляційних труб квадратного січення, а обабіч траплялися важке-лецькі гермозатвори. Ло Цзі вгледів на плямистій стіні частину вже давно збляклого, проте добре знайомого йому слогана: «Копай глибокі тунелі, тримай багаті запаси, не звеличуйся над іншими».[13]

— Бомбосховища? — Ло Цзі звернувся до Ши Цяна.

— Незвичайні. На випадок ядерної війни — витримують найближчий вибух атомної бомби. Проте зараз вони вже занедбані. А колись, аби потрапити в це місце, потрібно було належати до певної дуже нечисленної групи людей.

— То ми зараз у… Сішані[14]? — Ло Цзі чував такі історії. Ні Ши Цян, ні його супровідник не відповіли. Вони ввійшли до кабіни старого ліфта, й він тієї миті рушив з металевим скреготінням, що відлунювало, мов грім. Цього разу оператором ліфта був поліціянт, озброєний пістолетом-куле-метом. Він очевидячки вперше керував цим стародавнім механізмом, бо лише по численних спробах їм вдалося зупинитися на майданчику поверху –1.