Загине частина або всі.
Очі трьох втратили зв'язок і згасли. Здавалося, кожен почув, як грім розкотився в глибині Всесвіту, затремтів від страху, відчув непереборне бажання відвернути погляд. Дунфан Яньсюй перша відновила самовладання.
— Не робімо цього, — сказала вона.
Не робімо цього.
Не здаваймося.
Не здаватися?
Не здаваймося! Усі тримаються, і якщо ми піддамося спокусі, нас виженуть із Едемського саду.
Чому нас?!
Звичайно, ми не заслуговуємо на вигнання.
Ніхто не заслуговує.
Але когось треба вигнати, бо Едемський сад не може вмістити всіх.
Ми не хочемо залишати Едемський сад.
Не можна здаватися!
Три пари очей знову відновили повний контакт. Інфразвукова воднева бомба. Інфразвукова воднева бомба.
Інфразвукова воднева бомба[86].
Стоїть на озброєнні кожного корабля.
Запуск відбувається у стелс-режимі — важко засікти за допомогою радарів[87].
Їхні погляди тимчасово втратили зв'язок, аби всі троє змогли перевести подих і осмислити почуте. Коли три пари очей з'єдналися знову, в них були тільки розгубленість і страх. Погляди тремтіли, ніби вогники свічок на сильному вітрі.
Жахливий злочин! Жахливий злочин! Жахливий злочин!
Ми перетворимся на дияволів!
Ми перетворимся на дияволів!
Ми перетворимся на дияволів!
— А… якої вони думки? — ледь чутно прошепотіла Дунфан Яньсюй. Це просте запитання, промовлене тихим голосом, нагадало віце-капітанам постійне дзижчання невловимого комара в сліпучому білосніжному просторі.
Ми не хочемо перетворюватися на дияволів, але не знаємо, якої думки інші.
Тоді ми вже стали дияволами, бо чому ми безпідставно звинувачуємо інших?
Гаразд, не вважатимемо їх дияволами через самі лишень безпідставні підозри.
— Це не вирішує проблеми, — похитала головою Дунфан Яньсюй.
Так, хоча ми більше не вважаємо їх дияволами, проблеми це не знімає.
Тому що їм не відомий хід наших думок.
Тоді припустимо таке: вони точно знають, що ми також не дияволи.
І це не знімає проблеми.
Бо вони не знають, що ми думаємо про них.
І вони не знають, що ми думаємо про те, що вони думають про нас.
Це перетворюється на нескінченний ланцюжок підозр: вони не знають, як ми думаємо (що вони думають (як ми думаємо (як вони думають (як ми ...) ...)
Як обірвати цей ланцюжок?
Спілкуванням?
На Землі спрацює, але не в космосі. Або доведеться вмерти комусь, або загинуть усі. Це безвихідь, у яку потрапили Зорельоти Землі в космосі. Глухий кут, де спілкування вже не вирішує проблем.
Залишається єдиний вихід, але хто його обере — ось головне питання.
Лиховісний, справді диявольський вибір.
— Далі відкладати не можна, — рішуче сказала Дунфан Яньсюй.
Дуелянти в темряві космосу вже затамували подих. Струна от-от обірветься.
Щосекунди небезпека зростає в геометричній прогресії.
Якщо вибору немає, то чому б нам не зробити перший хід?
— Є вибір! — раптом скрикнув Інуе Акіра.
Добровільно пожертвувати своїми життями. Чому?
Чому ми?
Звичайно, ми втрьох можемо пожертвувати своїми життями, але чи маємо ми право робити такий вибір і за дві тисячі людей на борту «Природного добору»?
Цієї миті трійця офіцерів балансувала на лезі ножа. І хоча триматися було нестерпно боляче, падіння в безодню вибору з будь-якого боку віщувало ще більші муки докорів сумління. У цих муках народжувався новий вид людей — людина космосу.
— Спростімо собі завдання, — запропонував Левін. — Спочатку введімо в систему координати цілей, а потім повернімося до обговорення.
Дунфан Яньсюй кивнула, й Левін миттєво помахом руки викликав перед собою панель керування системами озброєння. Активував застосування інфразвукової водневої бомби й обрав тип ракет-носіїв, а далі перейшов до сферичної мапи з центруванням на місці розташування «Природного добору». «Синій простір», «Ентерпрайз», «Глибокий космос» і «Вищий закон» підсвітилися чотирма маленькими цятками на відстані 200 тисяч кілометрів. Через значну відстань мапа не відбивала силуетів цілей. Всі вони перетворилися на однакові блискучі крапки. Але довкола всіх чотирьох червоними зашморгами світилися індикатори й це свідчило, що система озброєння вже активована й наведена на цілі.
Усі троє приголомшлено дивилися один на одного й хитали головами, переконуючи, що це зробили не вони.
Окрім них трьох, лише старші офіцери систем озброєння та супроводу цілей мали право вносити в бортовий комп'ютер їх дані, але їхні команди мали затверджуватися капітаном чи віце-капітанами.
Залишається єдиний, хто може зробити це без їхнього відома.
Ми — ідіоти! Ця людина вже двічі змінила хід історії! Швидше за все, саме він перший зрозумів проблему!
І бозна-коли: чи то під час створення Зорельотів Землі, чи навіть раніше, коли дізнався про розгром об'єднаного флоту. Він справді переймається долею людства і, як батьки його часів, оберігає нас — дітей — від проблем цього світу.
Дунфан Яньсюй кулею пролетіла сферичним ангаром; обидва віце-капітани не надто відстали від неї. Проминули довгий коридор і зупинилися біля каюти Чжана Бейхая. Перед ним посеред каюти світилася така сама панель управління, з якою вони хвилину тому працювали в ангарі. Всі втрьох кинулися до нього, але повторилася та сама сцена, як і в момент викрадення «Природного добору»: всі троє з розгону вдарилися об прозору овальну частину перегородки.
— Що ви робите?! — закричав Левін.
— Діти, — просто вимовив Чжан Бейхай. Він назвав їх так уперше, й хоча вони бачили тільки спину старого солдата, могли не сумніватися в тому, що погляд у нього зараз той самий, що й завжди: спокійний мов тиха вода.
— «Якщо не я піду в пекло, то хто?!»[88] Ви ж це хочете сказати? — прокричала Дунфан Яньсюй.
— Відтоді, як став солдатом, я щомиті був готовий піти, куди накажуть, — відповів Чжан Бейхай, і далі виконуючи маніпуляції, необхідні для запуску ракет із інфразвуковими голівками.
Трійця в коридорі бачила, що Чжан Бейхай, який не пройшов повного курсу навчання з управління системами озброєння корабля, попри це виконує всі дії в чіткій послідовності, за всіма вимогами протоколу запуску.
З очей Дунфан Яньсюй лилися сльози, вона силкувалася докричатися до нього крізь перегородку:
— Ми ж разом туди підемо? Дозвольте мені ввійти, й ми разом вирушимо в пекло!
Чжан Бейхай не відповів, і далі хутко виконуючи необхідні операції. Він активував функцію самоліквідації ракет під час польоту за командою з корабля-носія.
— Дунфано, подумайте, чи могли б ми раніше постати перед таким вибором? У жодному разі. А тепер мусимо вирішувати. Це космос перекував нас.
Він встановив позначку детонації бомб за 50 кілометрів від кораблів, щоб уникнути можливого пошкодження структурних частин. Але вибух і на більшій дистанції не залишає шансів на порятунок нічому живому на борту.
— Народження нової цивілізації завжди крокує в ногу з народженням нової моралі, — Чжан Бейхай, зняв з бомб запобіжник першого рівня. — Коли ми з майбутнього поглянемо на сьогоднішні діяння, то зрозуміємо, що все зробили правильно.
Він деактивував запобіжники другого рівня.
Раптом гучний лемент сирени прорізав «Природний добір», неначе з розчахнутої пекельної брами з голосінням вирвалися десятки тисяч душ померлих.
Немов потужний сніговий заряд, на інтерфейсі системи управління кораблем посипалася розгорнута інформація про ракети, що оминули систему захисту «Природного добору». Але ніхто не встиг її прочитати.
