Небо мало неприємний жовтавий колір, тож тепер Ло Цзі розумів, чому проекція Сонця та неба на склепінні підземного міста транслювалася з десятикілометрової висоти. Дивлячись на них із поверхні, можна було побачити хіба що розмиті обриси світила. Довкола височіли піщані замети, й автівка, що проїхала вулицею, тягнула за собою довгий хвіст пилу. Раптом Ло Цзі відчув себе в минулому: весь транспорт рухався лише землею. Проте він запідозрив, що й тут не користуються двигунами внутрішнього згорання. Хоч би якою була модель авто — старою чи новою, — всі мали одну спільну рису: пласку листову панель на даху. Трохи далі, через дорогу, Ло Цзі побачив привиди будівель минулого, занесені піском аж до підвіконь. Більшість вікон були відчинені або й взагалі без шибок і зяяли чорнотою. Але в деяких квартирах, здавалося, ще жили люди: Ло Цзі помітив випрану білизну й горщики з квітами. Він перевів погляд у далечінь, і хоча за клубами пилу й піщаними вихорами було важко щось роздивитися, йому вдалося впізнати знайомі обриси та пересвідчитися, що це справді місто, в якому він два століття тому провів півжиття.

Ло Цзі й собі спустився сходами до Ши Цяна і його сина. Ті двоє і досі плескали один одного по спині. Лише глянувши зблизька на сорокарічного новоприбулого, він пересвідчився, що Ши Цян не помилився — схожість сина з батьком просто вражала.

— Тату, я зараз лише на п'ять років молодший за тебе, — сказав Ши Сяомін, втираючи сльози.

— Це ще не найгірший сценарій, хлопчику мій. Я боявся побачити сивобородого стариганя, який назве мене татусем, — сміючись, відповів Да Ши. Потім відрекомендував синові Ло Цзі.

— О, вітаю вас, докторе Ло! Ви були відомі на весь світ, — відповів Сяомін, з ніг до голови розглядаючи колишню визначну особу.

Вони рушили до машини Ши Сяоміна, запаркованої біля узбіччя. Перш ніж сісти, Ло Цзі поцікавився дивним пристроєм на даху.

— Це просто антена. Тут, на поверхні, ми змушені задовольнятися тими крихтами енергії, що проникають крізь товщу землі з підземного міста, тому й робимо антени більших розмірів. Цього вистачає, щоб їздити дорогами, як у старі часи, а ось літати — вже ні.

Машина їхала повільно, але Ло Цзі не міг цього пояснити: чи то через брак потужності, чи через піщані перемети на дорогах. Він вдивлявся в наполовину спорожніле місто, і його розпирало від купи запитань, але Ши Сяомін із батьком, не вмовкаючи, говорили про своє, тож не встигав вставити й слова.

— Мати померла у 34-й рік кризи. Ми з твоєю онукою були біля неї, коли вона прощалася з життям.

— Ну що ж, добре, якщо так… Не привів мою онучку?

— Вона після розлучення зосталася зі своєю матір'ю. Я читав архівну справу: донька прожила понад 80 років і померла на 105-му році кризи.

— Дуже шкода, що нам не судилося зустрітися… Скільки тобі було, коли тебе випустили з в'язниці?

— 19 років.

— І чим ти займався далі?

— Усяким-різним. Спочатку не було вибору, тож повернувся на стару стежку, потроху шахраював. Але згодом, коли почали заводитися непогані грошенята, взявся до переведення бізнесу на законні рейки. Вловив передвістя Великого занепаду, вирішив лягти в гібернацію. Але не тому, що бажав перечекати скрутні часи, а лише з думкою про нову зустріч з тобою.

— То будинок нашої сім'ї досі на місці?

— Права на землю були продовжені по тому, як збіг стандартний сімдесятирічний термін, але я недовго прожив у нашому домі, бо його знесли. Натомість купив схожий будиночок неподалік, але жодного разу так і не побував у ньому, — вів далі Ши Сяомін. — На сьогодні в місті лишилося не більше одного відсотка тодішньої чисельності населення. Знаєш, тату, що зараз нічого не варте? Оті будинки, заради яких ви горбатіли все життя. Тепер вони майже всі порожні. Хочеш — обирай будь-який і живи.

Ло Цзі нарешті вдалося вклинитися в розмову:

— То всі пробуджені живуть у старому місті?

— Та де там! Майже всі мешкають за містом. У місті надто вітряно й скрізь пісок. Ну й роботи немає. Хоча й від'їхати далеко від підземного міста не зможеш: струм-бо потрібен.

— І чим ви всі займаєтеся? — запитав Ши Цян.

— А ви як гадаєте: у чому ми вправні й що «діточкам» не до снаги? Фермерство, звісно. — Ши Сяомін, як і решта пробуджених, називав «дітьми» всіх сучасних людей, незалежно від віку.

Машина, рухаючись на захід, нарешті виїхала за межі міста, й піщаних переметів поменшало, тож і швидкість на шосе трохи підвищилася. Ло Цзі впізнав стару автостраду Пекін–Шицзячжуан, хоча узбіччя вкривали чималі бархани, що ніби силкувалися проковтнути останні старі будівлі. Велика китайська рівнина перетворилася на безкраю пустелю, де-не-де поцятковану оазами, оточеними рідколіссям. За словами Ши Сяоміна, саме тут мешкали більшість пробуджених.

Ши Сяомін з'їхав із траси до однієї з таких оаз, забудованої невисокими спорудами. Це поселення мало назву «Нове життя-5» і було захищене зусібіч культивованою лісопосадкою. Вийшовши з машини, Ло Цзі відчув, що потрапив у минуле: рівненькі ряди шестиповерхових будинків, перед ними за кам'яними столами старі грають у шахи, матері заколихують немовлят у візочках, на вкритому залисинами футбольному полі, трава якого силкується пробитися крізь пісок, гурт дітей ганяє м'яча…

Ши Сяомін мешкав на шостому поверсі. Його теперішня дружина була на дев'ять років молодша й лягла у гі-бернацію через рак печінки на 21-му році кризи. Її вилікували ще до пробудження, як і більшість таких хворих, тож зараз вони виховували чотирирічного сина, який відразу почав називати Ши Цяна дідом.

До приїзду гостей накрили розкішний стіл із численними стравами зі справжніх тутешніх фермерських продуктів і навіть з курятини та свинини з довколишніх господарств. Дорогих гостей щедро частували саморобними напоями. За стіл покликали й трьох сусідів, які так само, як і Ши Сяо-мін, лягли в гібернацію в першій хвилі охочих, коли це ще коштувало чималих грошей. Подібне задоволення могли собі дозволити лише багатії та золота молодь. Проте нині, за більш ніж сто років, вони всі перетворилися на звичайних людей. Ши Сяомін окремо відрекомендував одного чоловіка, повідомивши, що це онук ошуканого колись ним старого Чжана Юаньчао — Чжан Янь.

— Пам'ятаєш свій заповіт про повернення видурених грошей? Я не забув його й узявся до справи, щойно вийшов із в'язниці. Так і познайомився з Янем, який тоді щойно закінчив коледж. Натхненні двома старими сусідами його сім'ї, ми започаткували власний поховальний бізнес — компанію «Високо й глибоко». Високо — то космічні похорони. Спочатку ми просто вистрілювали капсулу зі спаленим прахом померлого за межі Сонячної системи, а потім додали послуги відправлення тіла небіжчика в глибокий космос. Звісно, це коштувало чималих грошей. Глибоко — означало поховання в шахтах. Спочатку ми ховали людей у вже готових стволах і виробках занедбаних шахт, але згодом через широку популярність такого способу поховання довелося копати нові. Тоді багато людей переймалися захистом поховань від плюндрування трисоляріанами.

Чжан Янь з вигляду здавався старшим — десь під шістдесят. Сяомін пояснив, що його розбудили раніше й він прожив близько тридцяти років, перш ніж знову ліг у гі-бернацію.

— А в якому статусі ви тут мешкаєте? — запитав Ло Цзі.

— Маємо ті самі права, що й сучасні люди, — пояснив Ши Сяомін. — Наше поселення вважається чимось на кшталт віддаленого передмістя з правом самоврядування. Тут мешкають не тільки пробуджені, чимало й звичайних людей. Та й із підземного міста часто-густо приїздять гості, щоб розважитися.

— Ми їх кличемо «стіномацами», — продовжив Чжан Янь. — Попервах вони все намагаються активувати меню на стінах.

— То ви не бідуєте? — запитав Ши Цян.

Усі в один голос запевнили, що скаржитися нема на що.

— Але я бачив ваші поля при дорозі. Отими невеличкими посадками ви можете себе прогодувати?

— А чом би й ні? Сьогодні в місті фермерські харчі — предмет розкоші… Та й на уряд скаржитися гріх: усі пробуджені отримують соціальну допомогу, на яку можна жити цілком комфортно. Але ж має бути в людини якесь заняття? Всі до одного сучасні люди впевнені, що кожен пробуджений за покликанням землероб. Проте це маячня — жоден із нас не працював на землі до гібернації. Але нічого, впоралися.