Як я пригадував, сад Мацуди хоч був і невеликий, але впорядкований з неабияким смаком: м’який мох під ногами, декілька невеликих статурних дерев і глибокий став. Поки ми з Мацудою сиділи у вітальні, до мене час від часу долинав знадвору якийсь плюскіт, і я вже було збирався його запитати, чи він досі тримає у ставку коропів, аж він озвався сам:

— Я не перебільшував, коли сказав, що завдячую пані Сузукі своїм життям. Неодноразово її присутність відігравала вирішальну роль. Розумієш, Оно, попри все, я зумів не втратити якихось своїх заощаджень і статків. Тому можу собі дозволити платити їй зарплату. Не всім так пощастило. Заможною людиною мене не назвеш, але якби я дізнався, що мій давній товариш і колега опинився у скрутному становищі, то, безперечно допоміг би. Зрештою, дітей, яким я міг би залишити гроші, у мене нема.

Я засміявся:

— Той самий старий Мацуда. Дуже прямолінійний. Дуже люб’язно з твого боку, але я прийшов з іншої причини. Мені теж вдалося зберегти деякі свої статки.

— А, радий це чути. Пам’ятаєш Накане, директора Імперського коледжу Мінамі? Ми з ним вряди-годи бачимося. Нині він мало що не просить милостиню. Звісно, він намагається вдавати, що все гаразд, але насправді живе повністю на позичені гроші.

— Який жах.

— Життя було до нас не зовсім справедливе, — сказав Мацуда. — Одначе ми з тобою змогли зберегти свої статки. У тебе, Оно, вдосталь причин бути вдячним. Схоже, що ти зумів зберегти і своє здоров’я.

— Справді, — відповів я. — Мені є за що бути вдячним.

Зі ставка знову долинув плюскіт води, і я подумав, що це, мабуть, просто пташки купаються біля берега.

— Твій сад звучить зовсім інакше, ніж мій, — підмітив я. — Зі самих лише звуків стає зрозуміло, що ми за містом.

— Справді? Я вже майже не пам’ятаю, як звучить місто. Останні кілька років мій світ обмежується цими стінами. Домом і садом.

— Правду кажучи, я прийшов попросити про допомогу. Не таку, про яку ти вже натякав.

— Бачу, ти образився, — відповів він, кивнувши головою. — А ти геть не змінився.

Ми обидва засміялися. Відтак він сказав:

— То чим я можу бути тобі корисний?

— Річ у тім, — почав я, — що Норіко, моя молодша донька, збирається вийти заміж, і зараз саме тривають шлюбні домовини.

— Справді?

— Щиро кажучи, я трохи за неї хвилююся. Їй уже двадцять шість років. Війна дуже ускладнила їй життя. Якби не війна, вона би вже досі точно вийшла заміж.

— Здається, я пам’ятаю панну Норіко. Але ж вона була ще геть маленька дівчинка — і ось уже двадцять шість. Як ти правильно підмітив, війна дуже все ускладнила, навіть для тих, що мали хороші шанси знайти собі пару.

— Торік вона вже майже вийшла заміж, — відповів я, — але домовини провалилися в останній момент. І от мені цікаво, раз уже ми говоримо на цю тему, чи ніхто раптом торік не звертався до тебе щодо Норіко? Я не хочу видатися зухвалим, але...

— Що ти, це ніяке не зухвальство, я тебе чудово розумію. Але ні, ніхто до мене не звертався. Однак треба врахувати, що торік цієї пори я був дуже хворий. Якби якийсь детектив і прийшов сюди, то пані Сузукі точно випровадила б його геть.

Я кивнув і сказав:

— Просто цілком можливо, що цього року хтось до тебе прийде.

— Справді? Що ж, я можу про тебе сказати лише найкраще. Зрештою, колись ми були чудовими колегами.

— Щиро дякую.

— Добре, що ти отак до мене навідався, — сказав він. — Але якщо йдеться про заміжжя панни Норіко, то тобі нема чого про мене хвилюватися. Може, наші дороги розійшлися й не в найбільшій приязні, але такі речі не повинні між нами стояти. Звісно ж, я скажу про тебе лише найкраще.

— Я у цьому не сумнівався, — відповів я. — Ти завжди був щедрою людиною.

— Хай там як, та якщо ці обставини стали нагодою для нашої зустрічі, то я тільки радий.

Мацуда з зусиллям простягнув руку і почав наливати нам чай.

— Оно, пробач, — за якийсь час мовив він, — але, здається, тебе досі щось тривожить?

— Справді?

— Вибач за прямоту, але вже незабаром прийде пані Сузукі і скаже, що мені пора відпочивати. На жаль, я не в силах подовгу засиджуватися з гостями, навіть якщо це мої давні колеги.

— Звісно, прошу тебе, пробач. Це дуже егоїстично з мого боку.

— Не говори дурниць, Оно. Не поспішай, час іще є. Я це сказав тільки тому, що як ти прийшов сюди обговорити якусь конкретну тему, то було б добре, аби ти це зробив якнайшвидше, — раптом він розсміявся й додав: — Чесне слово, через мої погані манери в тебе геть приголомшений вигляд.

— Та ні-ні. Це я повівся дуже нерозважливо. Правду кажучи, прийшов просто поговорити про заміжжя Норіко.

— Ясно.

— Хоча, — провадив я далі, — гадаю, я таки збирався обговорити з тобою деякі непередбачувані обставини. Розумієш, нинішні домовини за своєю суттю досить делікатні. І я був би тобі дуже вдячний, якби ти якнайобережніше відповідав на будь-які запитання, що тобі можуть ставити з цього приводу.

— Авжеж, — Мацуда дивився просто на мене, і в його очах проглядалися іскорки радості. — Я відповідатиму якомога обережніше.

— Особливо на запитання щодо минулого.

— Але я вже сказав, — відповів Мацуда, і голос його став трохи холодніший, — я можу сказати про тебе і про твоє минуле тільки найкраще.

— Звичайно.

Мацуда і далі пильно дивився на мене, аж ось зітхнув і озвався.

— За останні три роки я майже не виходив з дому, — сказав він. — Але все одно уважно стежу за тим, що відбувається в нашій країні. І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути.

— Зовсім ні, — поспішно заперечив я. — І тобі, і мені справді є чим пишатися. Просто річ у тім, що коли йдеться про шлюбні перемовини, потрібно враховувати делікатність ситуації. Але ти мене заспокоїв. Я певен, що поведешся, як завжди, мудро.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — сказав Мацуда. — Але, Оно, нам із тобою справді є чим пишатися. Не зважай на те, що тепер говорять люди. Уже незабаром, іще кілька років, і такі, як ми, зможуть ходити з високо піднятою головою й гордитися тим, що ми колись намагалися зробити. Я лишень сподіваюся дожити до цих часів. Моє єдине бажання — побачити підтвердження того, що зусилля всього мого життя були недаремні.

— Звісно. Я цілком це поділяю. Але щодо шлюбних домовин...

— Безперечно, — перебив мене Мацуда, — я докладу всіх зусиль, щоб повестися якомога обережніше.

Я вклонився, й на якийсь час ми обидва замовкли. Тоді він мовив:

— Але скажи мені, Оно, якщо ти справді так переймаєшся минулим, то, мабуть, уже навідався до кількох наших інших приятелів тієї пори?

— Насправді, ти перший, до кого я прийшов. Я й гадки не маю, де тепер більшість наших давніх друзів.

— А Курода? Я чув, що він тепер живе десь у місті...

— Справді? Ми з ним не спілкувалися ще... ще з часів війни.

— Якщо нас тривожить майбутнє панни Норіко, то варто було б розшукати Куроду, хоч би як болісно це було.

— Правду кажеш. Однак я не уявляю, де його шукати.

— Ясно. Сподіваюся, їхній детектив так само не знатиме, де він живе. Хоча ці детективи бувають дуже винахідливі.

— Так і є.

— Оно, на тобі лиця немає. А коли тільки прийшов, мав такий здоровий вигляд. От що буває, як довго сидіти поруч із хворою людиною.

Я засміявся й сказав:

— Ні-ні, просто через дітей може бути стільки хвилювань.

Мацуда знову зітхнув і мовив:

— Мені іноді кажуть, що я багато в житті втратив, бо так і не одружився й не мав дітей. Але варто мені роззирнутися, то видається, що діти — це саме лише хвилювання.

— Ти близький до правди.

— Усе одно, — провадив далі він, — добре було б знати, що є кому залишити свої статки.

— Справді.

Декілька хвилин потому, як і передбачав Мацуда, увійшла пані Сузукі і щось йому сказала. Мацуда всміхнувся й покірно мовив: — По мене прийшла моя медсестра. Але ти можеш залишатися тут, скільки хочеш. Пробач, Оно, та я мушу йти.