Тому лише перегодя один із моїх товаришів, який сидів найближче до перегородки, відсунув її й перекинувся кількома словами з незнайомцем, а відтак, повернувшись до мене, сказав:

— Оно, тут якийсь пан хоче з тобою поговорити.

Я вийшов на веранду і побачив худорлявого молодика приблизно мого віку, який стояв посередині великого квадратного подвір’я. У моїй пам’яті добре закарбувався цей момент першої зустрічі з Мацудою. Тоді саме перестало дощити, і вийшло сонце. Навколо Мацуди стояли калюжі води, а земля була встелена голками кедрів, які росли зусібіч. Він був одягнений аж надто розкішно, як на поліціянта; ідеального крою пальто з високим ледь піднятим коміром, капелюх хвацько натягнутий на очі. Коли я вийшов, він саме зацікавлено розглядав усе довкола, і щось у тому, як він це робив, одразу ж викликало в мене підозру, що переді мною напрочуд самовпевнена людина. Він помітив мене і неспішно підійшов до веранди.

— Пан Оно?

Я запитав, чим можу бути йому корисний. Він обернувся, знову окинув поглядом територію, а тоді всміхнувся до мене.

— Цікава місцина. Ця будівля, напевно, була колись достоту велична. І володів нею, мабуть, якийсь лорд.

— Так.

— Пане Оно, мене звуть Чішу Мацуда. Ми з вами листувалися. Я працюю в товаристві «Окада-Шінґен».

Товариства «Окада-Шінґен» більше не існує — воно стало однією з багатьох жертв окупаційного режиму, — але цілком імовірно, ви чули про нього або принаймні про ті виставки, які воно організовувало щороку до початку війни. Виставка «Окада-Шінґен» якийсь час була єдиним місцем у нашому місті, де художники і гравери-початківці могли завоювати публічне визнання. Ба більше, їхня репутація в останні довоєнні роки так зросла, що більшість найвідоміших художників міста виставляли там свої найновіші роботи поруч із роботами художників-початківців. У зв’язку з цією виставкою мені і надіслали лист із товариства «Окада-Шінґен» ще за кілька тижнів до того пообіддя, коли нас навідав Мацуда.

— Пане Оно, мене дещо спантеличила ваша відповідь, — сказав Мацуда. — Тому я подумав, що краще зустрітися з вами особисто і розпитати, в чому річ.

Я холодно на нього подивився й відповів:

— Як на мене, я все вичерпно пояснив у своєму листі. Утім, дуже люб’язно з вашого боку відвідати мене особисто.

Навколо його очей з’явилася легка посмішка.

— Пане Оно, — сказав він, — мені здається, ви відмовляєтеся від чудової пропозиції підвищити свою репутацію. Отож, будьте ласкаві, поясніть мені ось що: коли ви так твердо заявляєте, що не хочете мати з нами нічого спільного, то це ваша особиста думка? Чи, може, це думка, нав’язана вашим учителем?

— Звісно, я звернувся до вчителя за порадою. Я цілком упевнений, що рішення, яке я пояснив вам у своєму останньому листі, цілком правильне. Дуже люб’язно, що ви мене ось так навідали, але, на жаль, я зараз страшенно зайнятий і не можу запропонувати вам зайти. Отож дозвольте побажати вам усього найкращого.

— Пане Оно, зачекайте хвилинку, прошу вас, — мовив Мацуда з посмішкою, яка ставала чимраз глузливіша. Він ступив іще декілька кроків, підійшов зовсім близько до веранди і, дивлячись мені у вічі, сказав:

— Правду кажучи, мене анітрохи не турбує та виставка. Там і без вас вистачає достойних художників. Пане Оно, я приїхав сюди, бо хотів з вами познайомитися.

— Справді? Дуже ґречно з вашого боку.

— Так. Я хотів сказати, що ті ваші роботи, які вдалося побачити, мене дуже вразили. На мою думку, ви дуже талановитий художник.

— Дуже люб’язно. Поза всяким сумнівом, я багато чому завдячую своєму чудовому вчителю і його настановам.

— Безперечно. А тепер, пане Оно, забудьмо на хвильку про цю виставку. Ви повинні зрозуміти, що я працюю у товаристві «Окада-Шінґен» не просто якимось клерком. Я справжній поціновувач мистецтва. Я маю свої переконання й пасії. І коли зрідка мені трапляється талант, який по-справжньому хвилює, то я тоді відчуваю, що мушу щось з цим робити. Пане Оно, мені б дуже хотілося обговорити з вами кілька ідей. Ідей, які, можливо, ніколи досі не спадали вам на думку, але які, насмілюсь припустити, стануть в пригоді вашому розвитку як художника. Утім, я не хочу більше вас затримувати. Дозвольте мені бодай залишити свою візитку.

Він дістав з гаманця візитку, поклав її на краю веранди і, коротко вклонившись, пішов геть. Але ще навіть не дійшовши до середини подвір’я, озирнувся й гукнув мені:

— Пане Оно, прошу вас, уважно обдумайте має прохання. Я просто хочу обговорити з вами кілька ідей, от і все.

Це було майже тридцять років тому, коли ми обидва були молоді й амбітні. Вчора Мацуда мав геть інакший вигляд. Недуги понівечили його тіло, і його колись вродливе, самовпевнене обличчя спотворила нижня щелепа, яка, здавалося, ніяк не могла вирівнятися з верхньою. Жінка, яка відчинила мені двері, завела його в кімнату і допомогла сісти. Коли ми нарешті опинилися наодинці, Мацуда подивився на мене і сказав:

— А ти добре зберігся. Що ж до мене, то ти бачиш, що моє здоров’я від часу нашої останньої зустрічі стало ще нікудишнішим.

Я висловив співчуття, але запевнив, що вигляд він має не аж такий уже й поганий.

— Не клей дурня, Оно, — сказав він, усміхнувшись. — Я добре знаю, як швидко сили покидають мене. Залишається тільки сидіти і чекати, чи зможе моє тіло відновитися, чи стане ще гірше. Але годі про сумне. Мені трохи дивно, що ти вирішив знову мене навідати. Ми з тобою розійшлися не зовсім по-дружньому.

— Справді? Я й не знав, що ми посварилися.

— Авжеж, що ні. Чого б це нам сваритися? Я радий, що ти знову прийшов до мене в гості. Від часу нашої останньої зустрічі вже, мабуть, минуло років три.

— Здається, так. Я не мав наміру тебе уникати. Давно вже збирався навідатися. Але то одне, то інше...

— Звісно, — відповів він. — У тебе вдосталь клопотів. Вибач, будь ласка, що я не зміг прийти на похорон Мічіко-сан. Я все хотів написати тобі і вибачитися. Річ у тім, що я почув про те, що сталося, аж кілька днів потому. Та й здоров’я моє...

— Так, так. Насправді, я певен, що їй було б ніяково від такої велелюдної пафосної церемонії. Хай там як, а вона знала, що думками ти був із нею...

— Я пам’ятаю, коли вас із Мічіко-сан звели докупи, — він засміявся й кивнув сам до себе. — Знаєш, Оно, того дня я дуже радів за тебе.

— Справді, — відповів я й теж засміявся. — Ти був нашим посередником. Той твій дядечко ніяк не міг упоратися з цим завданням.

— Правду кажеш, — усміхнувшись, відповів Мацуда, — твої слова знову нагадали мені про ту пору. Дядечко весь час почувався так ніяково, що варто було йому щось сказати чи зробити, як він притьмом увесь покривався багрянцем. Пам’ятаєш ту передшлюбну зустріч у готелі «Янаґімачі»?

Ми обидва засміялися, і я сказав:

— Ти багато для нас зробив. Сумніваюся, що без твоєї участі щось би з того вийшло. Мічіко завжди згадувала про тебе з вдячністю.

— Це так жорстоко, — сказав Мацуда, зітхаючи. — І війна тоді вже ж майже закінчилась. Я чув, що це був якийсь дуже несподіваний авіанапад.

— Справді, так і було. Майже ніхто більше не постраждав. Це справді жорстоко, як ти слушно зауважив.

— Вибач, я розбурхую жахливі спогади.

— Зовсім ні. Це навіть заспокоює — отак пригадувати її з тобою. Я відразу бачу її такою, якою вона була колись.

— Так.

Та сама жінка принесла нам чаю. Поки ставила тацю, Мацуда сказав до неї:

— Пані Сузукі, це мій давній приятель і колега. Колись ми були дуже близькі.

Вона повернулася до мене і вклонилася.

— Пані Сузукі водночас виконує роль і моєї домоправительки, і моєї медсестри, — сказав Мацуда. — Те, що я ще дихаю, — її заслуга.

Пані Сузукі засміялася, знову вклонилася й вийшла з кімнати.

Після того, як вона пішла, ми декілька хвилин сиділи мовчки, спрямувавши погляди на сад, який виднівся з-поза загородки, яку пані Сузукі відсунула раніше. З того місця, де я сидів, було видно пару солом’яних сандалів, які залишили на сонці на веранді. Але самого саду я майже не бачив, і на якусь мить мені закортіло підвестися й вийти на веранду. Та коли я усвідомив, що Мацуда захоче до мене приєднатися, а йому це буде вкрай важко, я так і залишився на своєму місці і задумався, чи досі сад такий самий, як і колись.