— Кози приходять до самісінької хати, стануть під стіжком сіна й смикають. Я йду з хати чи до хати — вони не зважають. Вже звикли до мене…
— А багато кіз?
— О, вистачає! Там двоє ледь не позамерзало, та я їх у хліві тримаю, коло корови. Й нічого, не бояться.
— Я заводив коней, то не бачив, — сказав батько. — Де ж це вони там?
— Не бачив, бо не видно… Ось трохи потеплішає, то повипускаю, хай біжать на волю.
— Хіба тільки цієї зими він тримає їх у хліві? — докинула старенька й своє слово. — Минулої зими теж підгодовували та доглядали… А то притягне лелеку з болота, ну така вже калічка, що й ходити не годна, і теж лікує… Отого з потрощеною ногою пам’ятаєш? — зверталась до Лук’яна. — Ти ж йому палички поприв’язував до скаліченої ноги — й зажило, полетів у божий світ!
— Було, — тільки й мовив Лук’ян. І замислився.
Вже мали вкладатися спати, то лісник сказав своїй старенькій матері, щоб двері хатні й сінешні повідчиняла, бо наче ж на дворі не холодно, а напалено так, що дихнути немає чим…
Дениско спав, і снилась йому рідна хата, наче квітками в ній не тільки сіни розмальовано, а й стіни всі, і навіть стеля. Й ті квіти не просто собі намальовані, а вони ворушаться та погойдуються, як ото од вітру, й пахнуть, немов справжні. Дениско вві сні думав, що це ж його мати такими квітками прибрала хату, й було йому добре, щасливо. Та враз подуло холодом, квіти стали в’янути, й Дениско хотів сказати, щоб двері зачинили, бо це ж знадвору тягне. Він напружувався, щоб сказати слово, але ніяк не міг, — і зрештою прокинувся.
Досі ніхто в лісниковій хаті не зачинив дверей, і таки добряче вихололо. Дениско звівся в ліжку, щоб покликати батька, і, глянувши собі в ноги, нічого не міг утямити: там щось ворушилося живе, патлате й величезне, якась химера, якась потвора. Волосся на Денисковій голові стало сторчма, миттєво його обсипало морозом, і хлопець, не тямлячись, обома руками схопив ліжник і кинув на ту потвору, що тулилась мало не до його ніг.
Накинувши ліжник на химеру, Дениско прожогом скочив на підлогу і, дригонячи від страху, залементував не своїм голосом.
За якусь мить у хаті вже горіло світло, й на Дениска дивилося три пари спантеличених очей: бабині дивилися з печі, дядькові Лук’янові з лежанки (це він хутенько увімкнув електричний ліхтарик), а батькові — з широкої скрині, де йому було постелено.
Дениско стояв коло ослона і, не в змозі вимовити й слова, тремтячим пальцем показував на своє ліжко, на якому ворушилась ковдра і щось із-під тієї ковдри чи то скавуліло, чи то повискувало, чи то сердито пирхало.
Лісник скочив із лежанки, батько — зі скрині. Обоє притисли ліжник, щоб із-під нього, либонь, ніщо не вискочило. Батько подивився на лісника, той непорозуміло глянув на батька. Під ліжником звивалося щось, намагаючись вирватися.
І раптом Лук’ян сказав:
— А побий мене грім, коли це не лисиця!
— Яка лисиця? — не втямив батько.
— А лисиця, яка ж іще лисиця!
— Де ж вона взялася в хаті?
— З лісу прийшла, — майже спокійно пояснив Лук’ян і навіть спробував усміхнутись.
— Ти… ти її знаєш? — і далі дивувався батько.
— Грець її знає, а не я. Приблукала, та й усе…
І він почав з усіх боків обгортати ліжником лисицю, щоб вона не могла вислизнути. Потім проробив маленьку дірку, щоб можна було заглянути всередину, й покликав Дениска:
— А йди-но сюди, подивись, кого ти зловив.
Хоч Денискові вже й не страшно було, а проте ноги чомусь не хотіли нести його, то ледве переставляв. Із дірочки в ковдрі на нього глянули пекучі, гострі оченята, а шкіра на витягнутому писку сполохано здригалась.
— А чого вона… чого вона в хату прийшла? — запитав.
— Погрітись, бо змерзла.
— Та й коло мене лягла?
— Та й коло тебе лягла, — відповів Лук’ян і засміявся.
Той сміх розізлив бабу, яка все ще, заклякнувши, не злазила з печі.
— І чого смієшся? Дитину оте химороддя перелякало на смерть, може, й переляк доведеться виливати, а ти регочеш.
— Та він нічого не боїться, правда? — сказав заспокійливо батько.
Дениско якусь мить роздумував, що йому сказати, а потім відповів:
— Правда…
— А відважний у тебе хлопець, — похвалив лісник. — Одразу здогадався ліжник на лисицю накинути.
— Він у мене такий кмітливий, — похвалив і батько.
Лук’ян приніс із сіней грубий мішок, і вони з батьком витрусили лисицю з ліжника прямо в мішок.
— От ми з тобою вполюємо щось чи ні, а Дениско вже вполював, — гомонів лісник. — Та він із голими руками натворить чудес, йому й рушниця не потрібна.
Зав’язав мішок і виніс у сіни. Повернувшися, сказав:
— Я ту лисицю в діжку порожню посадив, накривкою накрив, хай попробує втекти… То, може, не станемо дверей зачиняти, почекаємо, чи друга лисиця не забіжить? — пожартував.
Але на печі лісникові слова було сприйнято всерйоз:
— От безсовісний! І придумав же таке! Та ти хочеш ту дитину перелякати на смерть?
Баба, стогнучи, злізла з печі, босоніж прочалапала по долівці, зачинила сінешні двері, навіть хатні взяла на клямку. А потім сказала Денискові, щоб ішов спати до неї на піч, вона жодної лисиці до нього не підпустить. Дениско слухняно поліз на піч, умостився під теплим кожухом, але зімкнути очей не міг.
— От скільки живу на світі, — спроквола обізвався в темряві Лук’ян, — а такого зі мною ще не бувало. Ти бач, яка! Не побоялася зайти в хату, щоб погрітись.
— А в тебе часом нема приручених? — Це вже батьків голос.
— Та ні, з лисами я не знаюсь.
Баба прошепотіла Денискові на вухо:
— Він з усіма звірами знається, бо серед них усеньке своє життя звікував. Інші люди як люди, все між собою та між собою, а для нього вовки дорожчі… — Й голосніше прикрикнула в темряву хати: — Спіть уже там, а то спокою од вас нема!
Повмовкали, проте Денискові не спалося. Лежав із розплющеними очима, прислухався до свого дихання, до бабиного, та ще одним вухом намагався вловити, чи не вовтузиться там у сінях лисиця? Але нічого не чув, бо дядько Лук’ян аж у бочку запроторив її, а зверху накривкою накрив.
Проснувся він, либонь, із розплющеними очима, бо, здається, так і не зімкнув їх. Ясне сонячне світло лежало на підлозі, на столі, на скрині, на розворушканому ліжку. Чутно було, як біля печі порається баба.
— Що, вже проснувся? — глянула темними очима-криничками на Дениска, що зісковзнув із печі. — А батько твій із Лук’яном уже подались до лісу.
— Чому ж мене не збудили?
— Навіщо ж будити? Вони тебе пожаліли, а самі вдосвіта рушили, ще й не сіріло. Сказали, що ти, мовляв, уже зловив одну лисицю, то вистачить.
І тут Дениско згадав нічну оказію: це ж він лисицю ліжником накрив, ну й ну!
— А де вона? — поспитав, зайнявшись усміхом.
— Де ж їй бути, як не в діжці. Там і сидить, своєї долі очікує.
Дениско, зодягнувшись, вийшов у сіни. В кутку, за драбиною, стояла чимала діжка, що пахла огірчаним розсолом. Дениско постояв коло неї, прислухаючись, чи не ворухнеться щось усередині, чи не шеберхне. Навіть вухом до клепки притулився, але нічого не почув. Мабуть, причаїлась так, що й не дихне, перелякана, душі своєї не чує.
— Ходімо, я тобі диких кіз покажу, — сказала баба, ставши на порозі.
По рипучому снігу повела його до хліва, одхилила двері. Дениско боязко ступив за нею, і поки очі звикали до темряви в хліві, нічого не міг розгледіти… Та ось же коні стоять, якими вони приїхали, повернули до Дениска гніді свої морди! Й корова дивиться на нього, дмухаючи з ніздрів теплою парою.
— Ось вони, — сказала баба й махнула рукою на корову: — Відступись, Манько, не заступай…
Манька важко відступилась, і Дениско нарешті побачив трьох диких кізок, що стояли в дерев’яній загорожі. Вони позбивались докупи, позадирали морди, понащулювали вуха — полякались, видно. На найменшому — не інакше як козеняті — шкіра дрібно тремтіла.
— Подивився, — сказала баба, — а тепер ходімо.
— Та я не заподію їм поганого, — став проситись Дениско. — Хочу ще подивитись. Вони звикнуть до мене і не боятимуться.
