А вона дивилася на нього з-за столу. Поруч лежала купа учнівських зошитів, книжок. Саме писала додому листа, і саме про цей випадок із єгипетським гусаком. Крадькома зиркнула на розгорнутий аркуш паперу, на останнє речення: «А зараз я сиджу в півосвітленій бабиній хаті й думаю, чи прийде до мене оцей маленький стратег великої сільської комерції…» Прочитала й усміхнулася: і тому, що написала, й тому, що оцей хлопчина — лукавий, хитрий, неврівноважений, але з гострим природним розумом — таки не побоявся і прийшов.

Хлопчина пильно дивився на неї, а вона на нього. Мовчання затягувалось, і Ніна Семенівна відчула, що червоніє. «Ще чого!» — подумки дорікнула собі, а вголос мовила перше, що спало на язик:

— Ти молока хочеш?

— О, молоком його напоїти треба, — солодко проказала баба Тетяна. — Може, ще грушечок принести? Та це ж Терешкове, це ж причинне!.. Воно ж вам на голову сяде, ще й ногами поганятиме!

— І чого ви, — з дипломатичною лагідністю сказав їй Сяник.

— Ну, гаразд, — мовила Ніна Семенівна. — Ходімо надвір, там поговоримо.

Сяник трохи почекав її за порогом, бо вчителька ще в комору чогось поткнулась.

А коли вийшла — обома руками міцно тримала журавля, якого Сяник учора їй продав. Ото як Сяник позв’язував мотузками крила та ноги, то й досі ніхто не розплутав. Журавель низько пригнув голову і тихий був, тихий, зовсім не такий, як тоді, коли попався в Сяникові руки.

— Де ти його зловив? — запитала вчителька.

— А на болоті, — відказав Сяник. — Там їх завжди товчеться повно.

— Я й справді повірила, що це єгипетський гусак, — несподівано засміялася Ніна Семенівна. — Звідки мені було знати!.. Більше вже ніхто не підведе.

— Звісно, не підведе, — знічено відповів Сяник, не знаючи, що саме слід відповідати й чого це вчителька веде його до болота. Ішов і побоювався йти. — Тепер ви вже знатимете, — бубонів. — Із мене всі сміялися, а ви купили…

Дивувало, чому це Ніна Семенівна не сердиться на нього. Чи приховує гнів? Е, таки не приховує, він би зразу відчув.

— Я, — з якимось щасливим піднесенням говорила вчителька, — ніколи не забуду цю оказію.

«О, не забуде, — гірко й винувато думав Сяник. — Це ж вона мені не забуде, віддячить».

Вийшли до болота, за темними очеретами приглушено шамотіло щось, попискувало, булькало. Низько над головами пролетіла чорна нічна птаха, і вчителька здригнулась. Якийсь час прислухалася до шумливих крил, що швидко лопотіли в темряві, а потім поклала журавля на траву й нахилилась над ним.

— Ох і позв’язував же ти його, — казала уривчастим голосом. — Це ж, мабуть, і крила в нього поприставали до тулуба, і ноги затерпли.

— Та ні, чого там… Ось дайте я, — і Сяник зубами взявся розплутувати вузли. Попорпавшись трохи, мовив зраділо: — От і все, тепер вільний. — Він уже здогадався, що вчителька хоче випустити журавля, і почувався так, наче щойно простили якусь велику провину. — Вставай, чого сидиш?!

Проте журавель і не думав зводитися. Сидів на траві сірим горбиком, тільки дзьоба витягнув.

— Чи не покалічився? — забідкалась учителька. — Це ж і не полетить тепер.

— Полетить! — упевнено проказав Сяник. — Він же не міг розучитись. Ану вставай, чого сидиш!

І замахнувся ногою. Журавель не зрушив із місця, навіть головою не крутнув. Тоді Сяник підхопив його на руки й кинув угору. Журавель не злетів; опустившись на землю, став на ноги й навіть ступив уперед.

— Ось так! — підохотливо закричав Сяник, відчуваючи все більший і більший наплив збудження. І проторохтів журавлеві оте, видумане сьогодні в класі. — Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати!

Журавель здивовано повів головою на Сяника і ворухнув одним крилом. Хлопець замахав руками, ногами затупотів, ніби хотів перелякати птаха. Журавель подріботів од Сяника, а хлопець кинувся навздогін, кричав:

— Дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!..

— Та не жени його! — сказала вчителька. — Ну куди ж йому посеред ночі летіти?

Сяник слухняно зупинився й невдовзі повернувся до Ніни Семенівни. Подалік темнів журавель, ледь-ледь видний. Він, певне, ішов до очеретів, бо лиш маячів… Раптом звідти почулося приглушене шелепання, наче хтось біг по мокрій траві, далі важко, з присвистом, залопотіли крила, й густі їхні помахи стали віддалятись.

— Полетів! — засміявся Сяник. — А ви не вірили!

— Чого ж, я також вірила, — відповіла вчителька, маючи на гадці своє.

Вони постояли, прислухаючись, чи ще не почують свого журавля, а потім подалися додому, і Сяник дорогою взявся розказувати, як йому попався до рук отой журавель.

— Галю!..

Хто це кличе? Може, причулося? Голос якийсь дивний — тихий, і водночас причаєна сила в голосі. Звідки ж голос долинув? Здається, від хліва, з-за кущів малини.

І Галя скрадливо ступає до малини, вглядаючись у густі зарослі. Їй боязко і цікаво.

Та нікого немає в малиннику, тільки засокорила курка — й вискочила. Але не могла ж їхня зозуляста курка покликати Галю на ім’я.

Може, хтось пустує, грається?

— Галю!..

Нею аж тіпнуло від цієї сподіваної несподіванки: знову хтось кличе. А звідки голос почувся? Наче з-за слив, з вулиці. Е-е, більше не побіжить, ні.

«О, мама наказувала принести води з джерела», — згадує Галя. Йде в сіни, щоб узяти відро на лавці за дверима, — й торопіє, бо за дверима на лавці стоїть відро, повне води! Бляшані боки відра ще мокрі, ще не обсохли, наче воду щойно принесли.

Та не може бути! Ще не так давно відро стояло порожнісіньке. Галя добре пам’ятає. То де взялася вода?

І їй стало лячно, й вона вже не всміхається: хтось кликав, хтось приніс воду.

Якась дивна тривожна сила виштовхує Галю з хати надвір — і через город вона біжить до джерела на леваді. Хто це сидить біля джерела під кущем калини? Галя вже не біжить, сторожко приглядаючись, — і впізнає однокласника:

— О, Кучмій! Чого ти тут, Кучмій?

— Бо я Кучмій, — відказує він, світячи впертими очима-тернинами.

— Слухай, ти нікого тут не бачив? — підозріливо приглядається до нього.

— Бачив, — таємниче відказує Кучмій, блимаючи спідлоба. — Ходив тут і ходить…

— Кого бачив? Хто ходить?

— А ти мовчатимеш, не розкажеш нікому?

— Мовчатиму й не розкажу, тільки не бреши.

— Ходить коло вашої хати й ходить, — зводячись на ноги, похмуро каже Кучмій. — Можна сказати, інопланетянин.

— Хто? — Галя не може второпати. — Звідки?

— А звідти, — показує пальцем у небо. — З космосу.

Галя починає голосно реготати з вигадника, а пересміявшись, питає:

— Ти його бачив? Де?

— Бачив отам-о коло вашої хати, він і в хату заходив.

— Коли?

— Недавно. — Кучмій відповідає так серйозно, що й Галя серйознішає. — Бачив його так, як оце тебе.

— Який він? Його видно?

— Ти не повіриш… Його видно — й раптом не видно. Ось є — і вже нема, ось не було — і вже є. Худий і високий, до двох метрів, на лиці — зелений і фіолетовий, руки висять за коліна.

— Чого ж він тут ходить?

— Чого, чого, — передражнив. — Може, тебе любить, ось і ходить. Хіба тих прибульців з космосу розбереш? Ти ось краще скажи: підемо з тобою до кінотеатру в кіно? Про шпигунів…

— Тю! — здивувалася Галя. — Щоб я з тобою в кіно пішла, еге, щоб сміялися з мене…

— А з ким підеш?

— З інопланетянином, от!

— А не побоїшся?

— Я нічого не боюся.

Кучмій, похнюпившись, іде левадою геть. А Галя знає, що ніякого інопланетянина тут немає, та все-таки оглядається: може, десь є?..

А це що за пластинка пластмасова в траві блищить, що написано на пластинці? Галя схиляється, обережно бере в траві прямокутну оранжевої барви пластинку, а на ній випалено: «Галю, я тебе люблю».

Розгубившись, Галя не знає, що чинити зі своєю знахідкою, пластинка пече їй долоні, мовби справді ця пластмасова пластинка — з космосу. Невже це робота оцього інопланетянина-невидимки? Але ж не міг Кучмій, куди йому…