— А хіба я міг її скривдити? Не міг я скривдити її — і я розтулив долоню, розглядаючи той камінчик, що знайшов у своєму садку. Долоня спітніла, й вологий камінчик здавався тепер іще красивіший. Хотілося притулити його до губ і поцілувати. Але я не поцілував. Тільки знову взявся старанно терти його об сорочку — може, засяє він новими іскрами, інші народяться на ньому барви? Я натирав той камінчик, і в душі моїй усе розвиднялося й розвиднялося, вона ставала добріша й краща.

Йшли мені назустріч люди, й мені хотілося запитати в них: «А чи ви знаєте, що в мене є камінчик? А чи ви знаєте, що це за камінчик?»

Але вони проходили мимо, заклопотані своїми справами, і, либонь, зовсім їм було байдуже до того, є в мене той камінчик, а чи його немає.

За сільською крамницею лежав запущений город, який давно вже не копали й не засаджували. Він блекотою та бузиною заріс, кропивою, чортополохом — сюди різний непотріб із крамниці викидали, та й люди з ближчих обійсть теж зносили. На цьому городі можна було сховатись, коли вже вдома ніде схованки не знаходив, тут і коти знаходили собі притулок. А одного разу я бачив, як із цих чагарів заєць вийшов. Саме вийшов, а не вискочив. Було це восени, ще не пізня година стояла, він ліниво так виплив на дорогу, і я навіть не здогадався спочатку, що то заєць. Наближався собі до нього, а він ледачкувато тюпав через дорогу. А коли вже він наддав ходу, то я зразу догадався, що то заєць, та вже пізно було!..

То в цих чагарях за крамницею завжди знаходив собі притулок шолудивий цуцик, нікчемне таке собача, яке всього на світі боялось, од усього тікало. Воно й голосу, либонь, свого не мало, бо не осмілювалось ні гавкнути на когось, ні ошкіритись. Ніхто йому ні кусня хліба не кине, ні вареної картоплини, а про те, щоб кістка яка перепала, — й говорити не доводиться. Ото він і тримався біля крамниці, де зрідка мав таку-сяку поживу, та й тієї не мав би за дужчими та спритнішими собаками, якби не добре серце продавщиці — вона жаліла цуцика.

Я зразу його побачив — сидів під кущем блекоти й жалібно дивився на мене закислими очима. Він уже такий настраханий, що навіть не кинувся тікати від мене: знав бо, хоч від кого б ховався, то однаково не сховається.

— Привіт, привіт, — сказав я йому, — як діла?

Він моргнув підсліпуватими очима й навіть хвостом не поворушив.

— Не життя, а тьху, — вгадав я собачий настрій.

Цуцик із мого тону здогадався, либонь, що бити його не збираюсь, і поволеньки підійшов до мене.

— Ну, — сказав я і відчув, що голос мій затремтів од раптового жалю до цієї загнаної істоти, — чи не підеш зі мною?

Він опустив голову до самої землі й не підводив очей.

Ледь-ледь тремтіла шкіра на спині, й патлатий, у реп’яхах, хвіст здригався.

Я нагнувся й провів долонею по шиї — цуцик присів ще нижче й затремтів дужче.

Мені стало ще жалкіше його. Підняв з землі — цуцик прищулився, безпорадно розчепірив лапи, безвольно звісив голову, й рудувате його ніжне черево з дрібними сосками затремтіло.

— Що ж, ходімо до мене додому.

Я не поніс його до хати, бо знав, що його зразу ж хтось викине на вулицю — бо хіба ж можна таке страховидло тримати серед посуду, серед одягу? І не лише викинуть, а й занесуть його так далеко, що цуцик не тільки на це обійстя не втрапить, а й у село. Тому я шаснув до хліва, по драбині здерся на горище — й тут, серед шерехкого сіна, залишив малого шолуденка. Хоч він і зостався в темряві, проте не заскімлив перелякано, бо, очевидно, здогадувався, що я друг його, що допомогти хочу.

З хати я непомітно виніс для нього трохи хліба, якихось кісток у помийниці знайшов.

Я навіть не кликав його на горищі — він сам, непомітний у темряві, підкотився до мене, а що я на колінах повз, то він в обличчя тицьнувся своїм писком.

— Тихіше, дурнику, — порадив я йому, — не шелести, чуєш…

Він, мабуть, зрозумів мене, бо їв тихцем.

Увечері я сидів під хатою, стискаючи в руці свій камінчик. Уже посутеніло, і в небі вийшла на пашу ціла отара зірок, а за ними й місяць — їхній пастух. Я дивився на небо, й такі думки з’являлися в моїй голові, що я про них ніколи й розповісти не зумію. Не зумію розказати й про те, який тоді вечір славний був — здається вилікував би найхворішу душу, як ото подорожник будь-яку рану лікує.

Мене кликали до хати, та я не йшов. Мабуть, гадали, що я все ще серджусь, а я про те й подумати не міг, щоб сердитись. Бо хіба можна сердитись, коли всі ті зірки не тільки в небі, а й у твоїй душі?

І коли в твоїй руці отой несподіваний камінчик, знайдений у садку.

Влітку і восени бабуся приносила внучатам яблука чи грушки. Зимою ж був хліб від зайця. Вона добувала окраєць з хустинки чи з-за пазухи, і він пахнув свіжістю й морозом. Люда і Вітя мали від тих ласощів по половині, вони їли їх похапцем. Зовні хліб від зайця нічим не відрізнявся від того, що лежав у них на столі, але на смак він був незрівнянно кращий. Навіть передати не можна, який він був на смак. Це можна було тільки відчути. Люда і Вітя з жалістю дивились, як меншають шматки хліба в їхніх руках, але не могли втриматись, щоб не їсти, щоб зберегти бодай до вечора, — дуже було смачно.

— А де ви на цей раз перестріли зайця? — питав бабусю білоголовий Вітя, який вірив у нього від усього свого щирого серця, бо був найменший.

Люда також вірила, але вона була старша, а одного разу мама сказала бабусі, що ніякого зайця немає.

Вітя тоді й слухати не хотів про це, а Люда — слухала. Вона навіть сказала якось, що заєць, можливо і є, але він свого хліба нізащо не віддасть.

— А цього разу, дітки, — починала бабуся, — я його стріла в лісі.

— Який же він був?

— Сірий, сірий.

— І він нічого вам не казав? — допитувався Вітя.

Люда сказала:

— Це ж він для зайченят ніс хліб, а ви взяли. Він більше ніколи не дасть.

— Не дасть? — турбувався Вітя.

— Ну, той самий, може, й не дасть, — згоджувалась баба, — але інший дасть. Бо в лісі багато зайців.

— От добре! — радів Вітя.

Бабуся гостювала в них, а потім поверталась додому, в сусіднє село…

Якось видався погідний день. Люда з Вітею гралися на вулиці. Серед голубого неба котилося далеке, холодне, хоча й усміхнене, сонце.

— А я зараз піду, — сказав Вітя. — В ліс.

— Навіщо?

— Здибаю зайця.

— І віднімеш у нього хліб? — загорілись у неї очі.

— Угу…

Вони, таємниче озираючись, вибралися із свого, добре знайомого подвір’я на шлях. І на шляху також озирались: щоб не помітили батьки та не вернули назад. Ноги загрузали в снігу.

— А ти знаєш, де ліс? — запитала Люда.

— Там, за селом, — зробив Вітя непевний рух рукою.

Тепер вона йшла неохоче, лінькувато. У неї розв’язався черевик, то вона довго длубалася біля нього, доки зав’язала.

— А я не хочу йти, — сказала раптом.

Вітя здивувався.

— Чому? — запитав.

— А мама казала, що ніякі зайці не дають хліба. То бабуся з дому приносить.

І вона, повернувшись, побігла назад.

Вітя почував себе скривдженим і трохи розгніваним. Не сподівався, що все може повернутись так. Хай би Люда сказала зразу, що не хоче йти, а то пішла, а тепер назад вертається. І невже бабуся обманює? Ні, бабуся завжди каже чисту правду. Та й не може такий смачний пахучий хліб бути не від зайця!

Він повільно рушив з місця, подався уперед трохи неохоче, але далі — все рішучіше й швидше. Поминув величезний громадський сад, кілька хат під солом’яними стріхами, — і ось уже кінець їхнього села. Попереду слалась біла смуга поля, а за нею темнів ліс. Те хвилювання, яке трохи втихомирилось у Вітиних грудях, зараз знову затремтіло тривожно й ниюче, і ноги самі приростали до землі, не наважуючись зрушити, щоб нести його до лісу, де мав стрітися заєць.

А Люда подалась на ставок. Вона ковзалась на черевиках, а то їздила з дівчатками на санчатах. Додому повернулась пізно, вже вечоріло.