Й ти п’єш. Хотів би не квапитись, та тебе підганяє думка, що в цей час березовий сік скапує просто на землю, а тому допиваєш решту одним-двома ковтками, хутенько ставиш кухлик під деревом…

Чим більше п’єш, тим менше хочеться, невдовзі й зовсім перекортіло, а сік цідиться й цідиться, і тобі шкода йти з лісу, бо здається, що тільки опинишся в лузі — й знову з’явиться невгамовне бажання… Зрештою, напився так, що сік утратив смак, уже на воду схожий, та й деревом вогким тхне, і ти, націдивши два повні кухлики, починаєш замазувати землею дірочки в стовбурах. Замазуєш, щоби сік марно не стікав із беріз. Потім береш обидва кухлики в руки і йдеш додому. Несеш той сік і шкодуєш, що забув прихопити з собою пляшку чи глечик, тоді б не розхлюпувалось, тоді б усе зміг донести.

Й чим далі відходиш од лісу, тим дужче починає кортіти надпити хоч із одного кухлика, та ти наказуєш собі терпіти, бо ж треба пригостити й рідних, бо треба ж чимось виправдатись, коли тебе лаятимуть, що вештався десь, пропадав півдня, а тут, удома, побивались.

Ідеш, обминаєш у лузі сірі калюжі, які начебто поменшали за час, протягом якого ти був у лісі, несеш у руках березовий сік. Несеш обачно, постійно думаючи про нього, несеш як велику цінність, наче тобі пощастило добути з заповідних джерел води мертвої й живої…

Отак іде твоє далеке дитинство, повертається з весняного лісу з березовим соком у кухлику…