Дядько Василь відступає від нього, як від божевільного. Й ти теж дивишся на дідка вражено. Бо все дужче переймаєшся дядьковим хотінням мати папугу. І чим дужче впевнюєтеся, що ніхто не продає їх, тим гостріше хочеться мати.

— Ох і життя, — бурчить дядько Василь. — Зеленого папугу не можна купити.

Ви ще довго тиняєтеся серед базарувальників — може, хтось принесе? Але ніхто не несе. Голубів повнісінько, навіть дивитись на них не хочеться. Та ще від колгоспних машин долітає куряче кудкудакання. Е-е, нема того, щоб у колгоспі вирощували папуг!

Минає час, базар потроху розходиться. А ви з дядьком Василем усе товчетеся там, хоч пора б і вам у дорогу, бо це ж іще ого скільки їхати додому, та й чи на автобус пощастить сісти.

— Охо-хо-хо, — тільки й чути від дядька Василя.

Хто розпродався, хто так додому подався, — скоро вже ні дідка, ні чоловіка з опудалом шуліки. Лише стоїть під лотком хлопчина твого віку, а в руках тримає клітку з щигликом. Ви з дядьком усе частіше позираєте на того хлопчину та на його щиглика. Якийсь похнюплений хлопчина, якийсь похнюплений у нього щиглик.

— Що, продаєш? — питає дядько.

Хлопчик тільки очима скліпує. Дядько відходить убік — наче аж нудиться, наче аж сумує. Знов наближається.

— То продаєш? — знов до хлопчини.

В того погляд пом’якшав, губи сіпнулися в усмішці.

— Продаю, — обізвався.

Дядько знов убік одійшов, а хлоп’яче лице пригасло…

— Ех, гаразд! — махнув раптом рукою дядько. — Давай хоч щиглика купимо, не дурно ж на базар приходили.

Щиглика то й щиглика, хоча навіщо він тобі. Хіба щиглика не бачив? Ого скільки перебачив за своє життя! Але не відмовлятимешся, коли дядькові так кортить. Ще образиться, а він такий славний дядько, що нащо йому ображатись.

І хлопчина той зрадів. Ще недавно стояв насуплений, з обличчя не сходив похмурий вираз, а це — сяє весь, іскри в очах мерехтять.

— Сам зловив! — хвалиться. — Такий щиглик, такий щиглик! А співає ж як!

— Знаємо, як вони співають, — каже дядько. — Щиглик не папуга.

— Авжеж, не папуга, — згоджується хлопчина, й на якусь мить хмуриться, наче й справді шкода, що нема в нього папуги.

— Гаразд, хай хоч щиглик буде! — каже дядько.

— Еге, хай буде, — згоджується хлопчина. Й знову — радісний такий.

Повертаєтесь на автобусну станцію, а на вулиці всі позирають на вашого щиглика. Хто цікаво, хто осудливо. Ви сідаєте в автобус, а навколо вас — люди, що повертаються з міста по селах. Повертаються з покупками або з порожніми руками. Але ні в кого нема такої покупки, як у вас.

А тому, коли автобус рушив, пасажири затівають розмову про пташок та про тих, хто продає їх.

Ви з дядьком Василем слухаєте, а потім дядько Василь переводить розмову на папуг. Про папуг він знає багато, і всі замовкають, слухають уважно, сміються.

І так тобі в ту хвилю хочеться мати зеленого папугу! Мабуть, так сильно, як твоєму дядькові колись кортіло. Ти знову уявляєш собі, чого б зумів його навчити. Може, піонерської пісні, а може, й іншої якої. А коли про Зінька він у тебе нічого не казатиме, то про когось іншого, а казатиме-таки.

— Вони всякі бувають, — розповідає дядько.

— Чого ж це вони всякі? — дивуються в автобусі. — Хіба не однакі?

— Є зелені, а є й оранжеві. Є чорні, а є білі.

— Ото ще… — зневажливо кривиться якась тітка з великим клумаком.

Зійшовши з автобуса, прошкуєте додому через поле, а потім через ліс. Несете свою клітку навпереміну. В лісі пташки щебечуть, щиглики співають. А ваш у клітці мовчить, хоч би тобі що! Якби ж обізвався, то полегшало б, а так…

— Гм… — каже дядько.

— Гм… — згоджуєшся ти.

Щиглики на гіллі не замовкають, а ваш — як води в писок набрав. Може, він зовсім безголосий? Бо ого скільки є безголосих пташок! Ніякої пісні від них не почуєш.

— А наш мовчить! — каже рідний дядько Василь.

— Бо не на волі.

Дядько Василь уважно поглянув на тебе, а потім ще раз подивився. Наче розмірковував над чимось.

— Звісно, щиглик — це не папуга.

На знак згоди ти опустив голову.

— Та й соромно додому нести його… Це ж не папуга… Давай перевіримо, чи співає.

— Як перевіримо?

— А так! — і дядько рішуче забрав клітку, рішуче розчинив дверцята. Витягнув щиглика, підкинув у повітря — лети! Щиглик спурхнув, зник між листям, і зразу ж звідти долинув його веселий спів. — Ти диви! — радісно здивувався дядько. — Співає та ще й гарно!

Й тобі на душі теж полегшало, й ти теж зненацька зрадів. Бо щиглик не безголосий, співає-таки!

А дядько, наче зазнавши раптового щастя, взявся розказувати, які-то й серед щигликів є мастаки, як вони вміють передражнювати інших пташок, співаючи їхніми голосами. Й чим довше розповідав, тим милішим і дорожчим ставав тобі щиглик, якого ви в лісі випустили на волю!..

Цілісіньку зиму в пам’яті твого дитинства (чи в пам’яті дитинства твого брата, сестри, в пам’яті дитинства всіх знайомих тобі й незнайомих дівчаток і хлоп’яків) живе спогад про білі берези. Ти мрієш про провесінь, про ліс у березневу пору, тобі уявляються й сняться темні галяви, з яких зійшов сніг, а на них чистими сльозами забіліли поодинокі проліски. Ввижаються тобі жовті пухнасті котики на вільсі, коричневі котики на березовому гіллі, пригадується, який смачний був березовий сік минулорічної провесни й позаминулорічної. Здається, нічого смачнішого в своєму житті пити не доводилось, і тривожно так пахла ранка в стовбурі, маленька ранка, з якої капав сік…

Нарешті, ожеледь — з теплим поривчастим вітром, із високим сонцем; з далини немов накочуються хвилі весняного настрою…

Й скоро земля вже темна, а вночі світять великі зірки з чорного неба, що схоже на бездонний колодязь… І якогось ранку ти вже не можеш більше сидіти в хаті, крадькома береш старенький свердлик, чистий, блискучий (до нього ти вже давно приглядався, не раз обмацував), береш пасемко сивого клоччя, крадькома береш два залізні кухлики, все те розпихаєш по кишенях — і вже ти надворі, і вже ти в лузі, а ліс ген-ген темніє під швидкими, білими хмарами…

Берези віддалеки ясніють, світяться — вони такі вродливі, привітні поміж чорних дерев. І чим ближче ти підходиш, тим більші вони стають, немов набрякають світлом, і ти вже помічаєш, як гарно погойдується на вітрі їхнє гілля — воно немов плаває у воді туди-сюди, то заплутається, то розплутається, а то, напружившись, витягнеться на вітрі й тремтить-тремтить, немов хоче відірватись од стовбура, полетіти над лісом, полинути разом із хмарами.

Березовий голий ліс щось говорить-говорить іншою мовою, ніж улітку чи восени, і в звуках мовленого ти вловлюєш глибоко приховану радість, уловлюєш пробуджене очікування, якому ліс скорився — хоч і важко, хоч, здається, не до кінця, та все-таки скорився.

Твій свердлик не знадобився, бо в стовбурах двох беріз помічаєш готові, вже сьогорічні дірочки, запихаєш туди по пасемку клоччя, а щоб відвести його далі від стовбурів, то підпираєш те клоччя патичками і, підставивши кухлики, ждеш…

Коли, зібравшись на кінці жгутика, перша крапля таки падає, тобі нетерпеливиться одразу ж покуштувати її, ту першу березову втіху, і в тебе ще вистачає терпіння, коли скапне вдруге і втретє, а потім таки хапаєш кухлик, миттю перехиляєш і миттю ставиш назад, бо шкода, коли капатиме на землю… В роті від того частування нічого нема, бо й у кухлику майже не було, та тобі здається, що таки спробував, що солодко — й ти аж примружуєшся.

І біжиш до сусідньої берези — може, тут націдилось більше? Проте й тут лише на самому денці блищить. І ти починаєш чекати. Позираєш на швидкі хмари, дивишся в глибину лісу, а сам тільки про те й думаєш, чи не пора пити березовий сік.

У першому кухлику вже, либонь, на цілий палець націдилось, і, здається, починає скапувати все густіше. Біжиш до другого кухлика — тут теж березового соку на палець. Можна б і пити, але ти переборюєш своє бажання — хай іще нацяпає, бо коли соку більше, тоді він наче смачніший… А коли злити докупи?.. Радієш несподіваній думці, бігом зливаєш усе до одного кухлика, а порожній хутчій відносиш на місце. Тепер, либонь, можна пити.