— Перший приклад: попробуйте заатакувати мене спереду і вхопити за горло! Ану, гайда! Сміливо! Гоп!..
Ледве мій приятель встиг наблизитися до викладача, як раптом якась нечиста сила підкинула його в повітря, він махнув млинка понад спиною містера Карналії і, мов околіт соломи, бебехнувся на матрац. З матраца, що його, відай, ніхто не витрушував з часів громадянської війни, збився вгору стовп пилюги і нашому бідному студентові зовсім померкло в очах, аж світ заневиднівся. Чув тільки, що над ним стояв вельми задоволений „професор” та вигукував захоплено:
— Скажіть, чи це не прекрасна штука? Ви бачите, який вітряк я з вас зробив?.. Тут ви мене, нібито, атакуєте, а тут відламок секунди — ррраз! — і ви лежите, як баран. Ну, ставайте, зробимо друге завдання: тепер нападайте на мене ззаду!
Така сама історія вийшла і з „заднім” нападом: не встиг Віктор підвестися на ноги, як уже простягся з грюкотом на матраці, не знаючи, далебі, як і коли це сталося. Та цим разом гримнув собою з таким розмахом, аж будинок задуднів і з повали посипалась штукатурка.
— Знаменито! Знаменито! — радів інструктор і з радости ляскав себе по колінах, нагадуючи при цьому симпатягу-шимпанзе з Бронського зоопарку. — Це був клясичний приклад — перекид через ліве рам’я. Вставайте, зробимо третю вправу.
— Ой, не можу, — простогнав учень. — Щось мені в крижах трісло і дуже болить.
— О, ля-ля! Ну, вибачте, — розвів руками містер Карналія. — Ви розумієте: скорочений курс, пришвидшений темп навчання. Може, я справді перестарався, і якийсь хрящик вам зіскочив. Нічого страшного! Давайте, я вами трохи потрясу, і ми наженемо його на місце.
Вхопив мого бідного приятеля попід пахи і став ним трусити так запопадливо, що здавалося, витрясе з нього душу на амінь. Віктор просився, як мала дитина:
— Ой, спасибі… Досить, досить! Може, на сьогодні буде досить. Мені вже духу не стає!
— Ще одна хвилина, — заметушився містер
Корналія. — Я продемонструю вам ще один цікавий трюк: як голіруч відбити напад з ножем або стилетом. Беріть, прошу, цього ножа — атакуйте мене! Сміло! Замахніться з усієї сили!
Тоді сталося щось неправдоподібне: мій приятель вийшов із себе! Як це інколи буває з людьми лагідної вдачі, яких доведено докраю, він, раптом, втративши терпець, попав у нечувану в нього лють. „Заріжу, падлюку! — шибнула в нього відчайдушна думка. — Завіщо він знущається наді мною?.. Перебив мені потилицю, потовк спину, а тепер ще поламає мені руки і зробить з мене цілого інваліда… Ні, не діждати тобі цього!”
Віктор стиснув колодочку підсуненого йому ножа, прискочив до свого вчителя, розмахнувся, але ще швидше його зап’ясток опинився в кошлатих лапищах містера Карналії… Той блискавично шарпнув руку Вікторову і вкупі з ножем скрутив її назад.
— Ґвалт! — заверещав мій приятель і присів, а рука, наче відрубана, повисла додолу… Скінчилося: тепер він був повний інвалід.
— О, мама мія, — бідкався містер Карналія, — якийсь нині фатальний день: все в мене виходить з легким переборщенням. Це, мабуть, тому, що я застосовую до вас поспішну методу. Що ж, хіба на нині буде досить?..
Віктор справді мав досить: просто з „гімназії” взяв таксівку і поїхав до знайомого лікаря на 7-му вулицю. На щастя, рука не була зламана, але погано вивихнена і виявилась потреба покласти її в шину. В крижах, слава Богу, не знайдено поважнішого пошкодження, крім кількох синців і відбитої нирки.
— Це так на фабриці, — збрехав Віктор. — Розгонове колесо вхопило мене і кинуло об землю.
— Ну, нічого, — потішив його лікар. — Фабрика заплатить вам за це відшкодування.
Тепер ще була проблема — як дістатися додому. Поки їхав автобусом — було півбіди, та коли прийшлося йти від зупинки трохи пішки, не стало бідоласі духу. Ледве-ледве теплий приволікся під хату. Та блідий жах упав йому на душу, коли під самою брамою зустрівся віч-на-віч з тим проклятим циганчуком, сином сторожихи…
— Гей, друзяко, що з тобою сталося? — спитав наскрізь миролюбно.
— Мене авто вдарило… як виходив з фабрики… Тепер вертаюся від лікаря, — промовив мій приятель, тримаючись одвірка.
— От, чортяки, ці шофери! Гонять, як божевільні, розбиваючи бідних людей. — Ну, нічого, — потішив і він Віктора, — ти за це загорнеш порядні гроші, якщо не полінувався записати номер машини. Обіприся на моє плече, я поможу вийти тобі по сходах.
Майже виніс Віктора на руках до кімнати, поміг йому покластися до ліжка.
— Ну, держись, невинна жертво шоферського терору, — сказав і якось тепло посміхнувся.
Віктор притиснув обличчя до подушки і, кусаючи її, заридав… Заснув потім, через півгодини, на подушці мокрій від сліз.
ТРАГІЧНА СМЕРТЬ ПАНА МАКСА
І.
Щоб якось рушити з місця, чи розкрутити карузелю, — як казали колись у Львові, я мусів би повернутись у цій нашій розповіді до тих часів, коли інспектор тайної поліції, пан Базилі Коґут, був простим собі шпіцлем і жив у нас, на Богданівці, за Городецькою рогачкою.
Розуміється, цього ще замало. Не від речі буде тут заторкнути і той сумний випадок, коли я пробував стати соловейком і при цій нагоді злетів стрімголов з липи на Старому цвинтарі, перериваючи своїм гепненням, у кульмінаційній, можна б сказати, точці романс пана Макса з його нареченою, панною Дарцею з Черешневої вулиці.
Отож і з цього карамболю почалася вся біда. Ображена втручанням підробленого соловейка в їхні сердечні справи, панна Дарця „зірвала” з паном Максом, переславши йому поштою всі любовні листи, фотографію і твір Фридриха Ніцше „Так мовив Заратустра” в твердих палітурках, з печаткою „Української випо-зичальні книжок” пана меценаса Громницького. (До речі: печатка була вишкрябана жилеткою, але слід по ній залишився).
Отак, через дурного соловейка, розггрислось, мов
Розділ, що з технічних причин не увійшов до книжки І. Керницького про Львів, „Герой Передмістя”, виданої в-вом „Книгоепілка” в Нью-Йорку, 1958 р. булька на воді, ще одне велике кохання, а ті, що кохались, мов голубки в парах, — розійшлися, мов чорная хмара, як каже народна пісня.
Любовна драма, що скоїлась у мого пана інструктора, вдарила рекошетом і по мені. Потерпів я тоді, можна б сказати, в трьох дименсіях: Фізично — падаючи з липи на Старому цвинтарі, посинячив собі крижі об фігурку янгола з відбитим носом. Морально — пан Макс збештав мене за те, що я не виконав до кінця його інструкцій і не сидів орлом на липі. І, врешті, матеріально — я втратив посаду листоноші…
Раз панна Дарця сказала панові Максові „шлюс з любов’ю”, так значить — не буде вже кому носити любовних листів, за котрі чарівна адресатка з Черешневої вулиці частувала мене завжди чеколядками чи „канольдами”…
Так-то ми обидва з паном Максом потерпіли втрату в цьому любовному інтересі, — кожний в інший спосіб, розуміється.
Аж на четвертий день після зірвання стосунків з нареченою, мій неоцінений пан інструктор прийшов трохи до себе: встав із канапи, яку ми прозвали, Недокінчена симфонія” (бо страшенно скрипіла), оперіщив обширний сніданок, а потім узяв коца і пішов на „шкарпи” грати в карти з паном Тоськом.
Тут бистроїзний поїзд нашої розповіді змушений переставитись на бічні рейки, а то з двох основних причин:
1) Треба ВШ. Читача запізнати з новою фігурою — паном Тоськом, студентом 1-го року медицини, що колись у Пласті, ще до його розв’язання панською Польщею, носив псевдо „Баняк”. Носив теж модні тоді окуляри в роговій оправі „а ля Штайґер”.
Оцей пан Тосько, мимоходом кажучи, мав одну цікаву звичку: коли виходив з викладів з просекторії на Пекарській вулиці, то любив завжди щось крадькома всунути до кишені: то голінну кісточку відкрутив із шановного кістяка, або вкрав декілька ребер, або хоч відкраяну, під час секції трупа, руку. А потім цими деталями мертвого організму страшив дівчат, які, зовсім слушно, прозвали його за те „варіятунцьом”.
2) І врешті — треба ВШ. Читачеві з’ясувати докладніше ролю „шкарпів” у місцевому побуті, зокрема в товариському секторі, включаючи сюди й батярів із Сихова й Давидова.
