Він засукав рукава і поклепав Віктора по плечах.
— Не журися. Ти будеш О.К.!
У п’ятницю, при виплаті, розпромінений містер Шворц підбіг до Віктора і сердечно стиснув йому руку:
— Хлопче, ти вродився під щасливою зорею! Все прекрасно складається: з понеділка йдеш на відпустку. Насправді, ти мав іти на відпустку аж через місяць, але я поговорив з босом — і все в порядку. Отже, починаючи з понеділка, ти можеш брати лекції джудо! Ну, що ти на це?
Мій приятель не підходив до справи з такого ентузіястичного боку. Правда, він був радий з першої своєї на вільній землі Вашінгтона відпустки, тільки плянував використати її трохи інакше. По-перше, хотів відвідати сестру в Детройті, а там приготовитись до шоферського іспиту…
— Містере Шворц, а якби так ці лекції трохи відкласти?
Пан форман аж руки заломив!
— От тобі крайова хлопська натура! Пощо відкладати? Доки відкладати?.. Аж тебе заріжуть і покрають на кавальці?.. Тоді тобі не треба буде жадних лекцій… Ти запам’ятай собі, що в Америці не відкладають нічого на завтра! Все робиться зараз і швидко! Злодій як має щось вкрасти, то краде нині, бо завтра вже сидить в криміналі. Хлопець як має женитися, то жениться нині, бо завтра розводиться. Чи ти розумієш, що я тобі кажу?
Віктор потакнув, що розуміє, але посторонився трошки назад для того, що містер Шворц дуже пристрасно балакав і тоді на співрозмовця летів дощ слини, а руками так завзято розмахував, що була постійна загроза втрати ока, якщо ви стояли біля нього заблизько… Але містер Шворц не так легко випускав із рук свою жертву!
— Ну, слухай сюди, я даю тобі адресу твого професора. Читати, хіба, вмієш, га?.. 145 Френклін Стріт, містер Карналія. Я вже говорив з ним телефонічно. Це мій щирий друзяка, ми з ним не з одної печі хліб їли! Це перший інструктор від джудо на весь стейт Нью-Йорк: одержав три золоті медалі і дві срібні чи навпаки. А тепер навчає гімнастики в Бруклинському коледжі, ти собі уявляєш?.. Ну, тримай цю карточку і не згуби. Окей?
— Окей, — сказав, зідхнувши тихо, мій приятель.
Він був людиною доброї та нестійкої вдачі і легко піддавався чужому впливові.
ІІІ.
„Гімназія дужань і джудо-боротьби”
А. А. Карналія, ліцензований інструктор
Таку табличку відшукав наш Віктор поміж іншими написами й таблицями при вході до похилого будинку під ч. 145, на вулиці Френкліна, яка, може, й трохи незаслужено, носила славне ім’я батька американської дипломатії. Таку саму таблицю знайшов потім на другому поверсі, вже на дверях самої „гімназії”. Над електричним дзвінком висіла пришпилена цвяшком картка: „Дзвонити два рази”, а під сподом було додаткове пояснення: „Дзвінок не дзвонить”. Зрештою, двері й так стояли відхилені, і Віктор, легко штовхнувши їх опинився в „гімназії”.
Перше, що його таки здорово вдарило в ніс, це затухле повітря і запах, який лишається в кімнаті після рейду щурів. „Гімназія” — це була невеличка, темна і ніколи, мабуть, не провітрювана гімнастична заля. На підлозі лежали простелені два-три матраци, стояло поруччя, „кінь” і драбинки. В одному кутку висів мішок і пара боксерських рукавиць. Роздивившись докладніше, мій приятель запримітив ще одні двері, а на них ще одну табличку з написом: „Офіс”.
Що ж він побачив у так званому „офісі”?.. А побачив передусім пару волосатих ніг, голих, босих, із розчепіреними пальчиськами, задертих високо на поруччя постелі. Потім висунулась так само волосата рука, з ланцюжком на зап’ястку, пощупала довкола по долівці, а намацавши пляшку з пивом, потягла її вгору. Почулося булькотіння, ніби на дні глибокої криниці. Коли булькотіння скінчилося, порожня пляшка помандрувала на долівку, а з постелі висунулися голі, татуйовані плечі і голова з вилисілим тім’ям.
— Хто там?
— Чи маю приємність говорити з містером Карналія? — запитав несміливо мій приятель.
— Так, справді маєте цю честь, — заспівала лисина латинським акцентом. — А в чому діло?
— Я прийшов до вас із рекомендації містера Шворца.
Плечі повернулися, показалися голі груди з витатуйованим візерунком так само голої красуні в центрі та з проколеними стрілою Амора чотирма серцями по кутках. Показалося також напівсонне обличчя, трохи індіянське, трохи мексиканське, з розплесканим носом і з копальнею почорнілого золота в роті. Бистрі, мишкуваті очка зміряли Віктора, а повний рот золота заспівав:
— Сідайте, будь ласка. Я зараз буду з вами.
Віктор сів на єдиний в тій кімнаті стілець, повів очима по стінах… Виглядало так, що красуня, яка прикрашувала груди містера Карналії, не почувалася тут самітною, бо стіни кімнати, від стелі до долівки, були заліплені видертими з ілюстрованих журналів фотографіями дівчат, так прозоро приодітих, що багато пристойніше виглядало б, якби вони були цілком без одежі.
Тимчасом містер Карналія лігма всунувся в штани і сів, спустивши босі ноги на долівку. Витяг із кишені терпужок і почав оперувати ним коло своїх нігтів.
— Щиро кажучи, — мовив, широко позіхнувши, — я не дуже радо приймаю вас до моєї школи, бо і так маю навалу учнів. От і зараз, просто земля горить мені під ногами, бо кваплюся до Бруклинського коледжу, де даю лекції студентам… Звичайно, раз ви прийшли сюди з рекомендації мого щирого друга, містера Шворца, я мушу зайнятися також і вами.
— Дуже дякую, — чемно вклонився мій приятель. — Ще одне прохання до вас, містере Карналія: я маю всього один тиждень відпустки і хотів би за той один тиждень якнайбільше навчитися.
Професор покрутив премудро головою:
— Мама мія, це мені ускладнює програму навчання! Виходить таке діло — я мушу дати вам спеціальний, приспішений курс, а це, само собою, дорожче коштуватиме. Між іншим, у моїй школі обов’язує такий порядок, що учні платять за три лекції авансом. Ну, від вас, по протекції, я прохаю тільки десять долярів.
Віктор рад-не-рад витяг десятку, як містер Карналія хапливо поцупив. І в цю ж мить в нього вступила якась надзвичайна енергія: зірвався на рівні ноги, зробив декілька присідів і кілька вимахів руками догори, набоки і млинком. Віктор сидів тихенько на стільці і з респектом дивувався з його атлетичної мускулатури та могутнього огруддя, приздобленого візерунком вірної красуні, що так само присідала й підводилася вкупі з своїм кавалером.
Помахавши руками і ногами, містер Карналія виступив з такою мовою:
— Щоб не гаяти марно часу, який в мене рахується на вагу брилянтів, почнемо зразу першу лекцію. Насамперед коротко перебіжимо теорію. Джудо — японська боротьба, це насправді самооборона. Оборона відповідно обрахованими й блискавичними рухами рук, ніг, голови, тулуба, цілого тіла. Та найважливішу ролю в цій обороні відограє оцей рубець долоні. Чим для вояка карабін, для боксера кулак, тим для борця в джудо рубець долоні, розуміється, заздалегідь пристосований до цієї функції, це значить — так загартований, затовчений, щоб із живого тіла перетворився в довбешку! Переходжу до практичної вправи: хочу вам показати, якою страшною зброєю може статися рубець вашої долоні. Похиліть голову, будь ласка.
Віктор слухняно нахилив голову і в цей же момент відчув страшний удар по потилиці, немов тупою залізякою, від якого, мов колода звалилася з стільця і втратив свідомість.
Прочунявся, лежачи на долівці з несамовитим шумом у голові і з мокрим компресом на шиї. Містер Карналія сидів, як і раніше, на лежанці і спокійно підпилював свої нігті, а коло його босої ноги стояла вже не одна, а три спорожнені пляшки з пива. Він привітно кивнув Вікторові головою:
— Ну, як почуваєтесь, молодий друже?.. Ви, бачу, пролежали собі непритомно рівно півгодини. Між нами кажучи, може цей удар був надміру дошкульний, але ви завжди майте на увазі, що це скорочений курс і я мушу підганяти темп навчання. О, ля-ля, вставайте, бо через вас я можу запізнитися на лекцію до Брук-линського коледжу… Підемо тепер на залю, я покажу вам декілька похватів.
Мій приятель підвівся, постогнуючи, і поплентався, як заморочений, за „професором” до його „гімназії”. Тут містер Карналія поставив його на матраці і сказав:
