Це сказала ще людина, чи там „надлюдина”, але мені до грудей скочив уже хижак, — ні то вампир, ні то шуліка, з кривим дзьобом, з зачервонілими від люті сліпаками, з розчепіреними пазурищами! Він кинувся на мене, як буря, клював, бив крилами по голові, його закривлені пазурі-стилети пороли-шматували на мені одяг, впивалися в живе тіло. Я боронився, душив його, кусав, рвав із нього пір’я, і так ми вовтузилися і товкмасились, аж він запоров мене кігтями трохи не під саме серце: я завищав з болю, схопився і, може, від власного свого крику, — проснувся…

Так, проснувся.

…Вже дніло, і млявий розсвіт ранку струмився в кімнату крізь шпарини в забитому вікні. Вгорі, мені над головою, так само мляво блимала жарівка. Чорна шафа стояла розчахнута навстіж. Я сидів на постелі приголомшений, розхристаний, так, як поклався серед ночі — в новому одязі. Але той одяг був тепер — пожалься, Господи! Ще штани-штанями, але що сталося з жакетом?.. Він висів на мені пошарпаний, обірваний, якби його хто перепустив через триби січкарні…

4. І, накінець, короткий епілог чи слово від автора

— Вам, напевно, цікаво буде знати, що кінець-кінцем сталося з тим Василевим одягом, носив він його, чи не носив? Отож, того самого дня віддав його господині, прохаючи, щоб викинула це на смітник, або собі продала, щоб він „цього барахла” більше не бачив у хаті. А сам далі ходив в унрівському обмундируванні. І дуже того не любив, коли було пригадати йому цю ніч, коли він „міняв” шкуру!

Тоді хмурився і бурмотав сердито:

— Ах, проклятий слов’янський сентименталізм!

ЛЕКЦІЯ „ДЖУДО”

І.

Трагедія почалася з тієї хвилини, коли мій приятель Віктор, нехітьма згадав, що він живе тепер на Дарк-Стріт.

Форман зробив великі, перестрашені очі:

— Де? На Дарк-Стріт?.. Між тими еспанійолами? Чоловічку, та ж вони тебе заріжуть!

І махнув при цьому рукою таким жестом, неначе заріз мого приятеля уважав за доконаний факт.

Дарк-Стріт — номен-омен, справді таки темнава вуличка, прилягла долішнім своїм кінцем до Бруклинського мосту, а горішній загубився десь поміж доками, на узберіжжі Іст-Ріверу. Залюднював її переважно смаглявий елемент, що виводив свій родовід з Іберійського півострова, хоч і не бракувало там представників п’ятнадцяти інших рас та націй з усіх закутин земного ґльобу. Вікторові була вона тому догідна, що мав лише три зупинки підземкою від хати до фабрики. Поза тим знайшов собі доволі дешеву і відносно чисту кімнату, якщо взяти на увагу, що східня частина міста взагалі не блищала прикладною чистотою. Віктор перейшов туди жити недавно з рідного ґетта і вже почав поволі звикати до нового довкілля, як тут тобі — маєш, Гандзю, книш: „Вони тебе заріжуть!”

З важким серцем вертався Віктор увечорі додому. Правда, досі тут його не спіткала ще жадна біда, не чув теж про якийсь розбій на гладкій дорозі. Хіба за вийнятком того, що в суботу забрала поліція п’яного матроса, який зчинив бучу в таверні та побив кріслом бартендера. Але ж це речі щоденного порядку в узберіжних районах міста. Так потішав себе мій приятель, але на душі ставало йому моторошно, коли наближався до хати. Тут бо доводилося йому щоразу пробиватися через кордон парубчаків, які за дня кидали м’ячем, увечері ж сиділи напочіпки на тротуарі та й лупили в карти, при світлі вуличного ліхтаря. Звичайно, по закамарках, вистойкували старші кавалери з дівчатами-підлітками і цілувалися довго-довго, в нескінченість.

Віктор перетворився у власну тінь, намагаючись тихо й непомітно просковзнутися поміж грачів і закохані пари. Та коли вже був на сходах, раптом у темряві сходової клітки, стукнувся з розгону цілою вагою тіла з кимось, хто сидів на східцях. Мабуть, їх там сиділо двоє… Блиснув запалений сірник, і отетерілий Віктор побачив уперті, просто в нього чорні, як смола, очі та зарум’яніле, сердите обличчя сина сторожихи будинку.

— Ти що, сліпий? — спитав його парубійко ростом на шість стіп і два цалі, а з-під рукава його сорочки вискочили м’язи, наче ґудзи корабельної линви.

— Пробачте… тут темно і я не бачив вас…

— Окей, окей! Котись далі, — блиснули ще раз циганські очі і потухли разом із сірничком. А знизу дзвінко, по-дівочому, засміялася темрява і сказала декілька компліментів на адресу „дурного ґріньора”.

Тієї ночі мій приятель не заснув ні на волосинку: йому здавалося, що по сходах хтось до нього підкрадається, чаїться на його згубу. Щохвилі вставав і надслуховував під дверима. А тому, що замка не вважав задовільним забезпеченням, то підпер двері стільцем… Вранці пішов на працю невиспаний, і голова скажено боліла.

— Бой-о-бой! Ти ще живий? — почув за спиною голос формана, коли штемплював свою робітничу картку.

Він, форман, оглядав Віктора від голови до п’ят, поцмокував язиком і недовірливо крутив головою, якби побачив істоту, яка щойно вернулася з поза-могильного життя.

Під час полуденку Віктор присівся з своїми сендвичами біля формана.

— Містере Шворц — спитав удавано байдужим тоном, — чи ви серйозно думаєте, що той квартал, де я живу, такий небезпечний?

Від великого здивування панові форманові застрягло в горлі півбанана. Він почервонів, як турецький перець на грецькому базарі, і затріпав руками, немов би давився.

— Ой, чоловічку, чоловічку! Ти ще питаєшся — чи це небезпечний квартал?.. То ж зараза, кажу тобі, не квартал! Хто не знає хлопців з Дарк-Стріту? Рівних їм ножівників немає в цілому Бруклині й Мангаттані. Такому кольоровому дияволові зарізати людину це так, непричком, як мені проковтнути „гатдоґа”!

Тут містер ПІворц справді, одним, сказати б, душком, порубав зубами ковбаску і стріпнув пальцями, мовляв, отак, братчику, і тебе не стане!

— Містере Шворц, — торгувався Віктор, — та коли я не шукатиму з ними зачіпки, то й вони мене лишать у спокої. Я так гадаю…

— Ой, ти, темний крайовий чоловіче, — похитав головою містер Шворц. — А хто ж тобі каже, що ти мусиш шукати собі ґудза з таким розбійником?.. Він сам до тебе причепиться, будь спокійний! От, наприклад, скажемо таке: ти собі йдеш з роботи, тихо — ша, нікому не стаєш упоперек дороги. А він, той розбишака, той опришок, стоїть під муром і цілує свою Дульчинею. Цілує, то його бізнес ти навіть не дивишся в той бік, засуваєш вуха під капелюха, відвертаєш голову. То він тоді лишає Дульчинею і приступає до тебе. „Гей, містере, — каже, — ви чого відвертаєте голову? Вам, може, щось не в смак? І ти ще не писнув півслова, а вже твоя морда в роботі!

Вікторові виступив на чоло холодний піт… В його уяві виринула вчорашня сцена на сходах, він мимоволі відчув на собі лиховісний погляд чорних, як смола, очей сина сторожихи, пригадав собі його біцепси, що вискочили зшід сорочини, і цілком заломився на дусі…

— Містере Шворц, то порадьте мені, що робити! Не хотілося б покидати мешкання, бо й до роботи близько і недороге, та й ніде кращого тепер не знайду

Містер Шворц зірвався на рівні ноги і затріпав руками:

— А хто тобі, дурню, каже, що ти мусиш забиратися з цього мешкання?! Ти сиди на задку і нікуди не рухайся. Ти будеш окей, це я тобі кажу, тільки тобі треба навчитися однієї гімнастики… Слухай, ти чув колись про щось таке, що воно називається „джудо”?

— Я читав раз статтю в якомусь календарі…

— Це пусте, що ти читав! „Джудо” — це японська боротьба, розумієш?… Не боротьба навкулачки або частоколами і люшнями, як бувало в старому краю, а така собі хитра мудра гімнастика, з різними штучками й підступами. На тебе буде наступати хлоп як стодола, та коли ти знаєш джудо — ти смієшся з нього: ха-ха-ха! Бо ти валиш його з ніг одним штудерним трюком, оцим одним пальцем! Слухай, подивися на себе; що ти за мужчина?.. Ти хрущ, не мужчина, і в бійці з одним собі не порадиш; та коли знатимеш джудо, то упораєшся з десятьма заводіяками!

— Гм… А можна тієї штуки навчитися? — зацікавився мій приятель.

— Ясна справа! В Америці всього можна навчитися. Всього доброго й поганого. Але джудо — це дуже корисна річ, і я вже маю для тебе знаменитого професора!