Вгорі, просто мені над головою, горіла електрична лямпа. Якась самотня мушка забилася під матову об-тулину і звідти долітало тепер до моїх вух тонюсеньке, мелодійне дзижчання; чомусь воно мені пригадало бренькання дзвіночків під час процесійного походу в свято Божого Тіла в котрийсь із райдужних днів мого золотого дитинства… А це та бідолашна мушка розбивалася і дзвонила крильцями об лямпу, бреніла і крутилася, як біснувата, все швидше й швидше… І ось, перед моїми вп’яленими в ляімпу очима пустилися в танець зразу менші, а далі все більші й більші чорні обручі, вони крутилися в шаленому темпі й заточували надо мною все ширші й ширші круги… І я відчув, що мій біль ущухає, тіло терпне, деревіє, робиться порожнє, як видмухане скло, та сповняється дивною легкістю і врешті моя істота збувається всього матеріяльного, ось вона вже визволена, шалене вирування чорних обручів, як подмух повітряної труби, пориває мене під стелю разом із постіллю і я вже ніби медіюм на сеансі спіритуалістів — пливу, лечу, вирую в крутежі астральному…
З надлюдським зусиллям я двигнув та заніс на висоту очей зап’ясток лівої руки, хотів знати, котра година, а рука була — Господи, яка важезна, ніби залізна штаба в пів-центнера та й чудернацька яка! — розпухла, космата, пазуряста, просто якесь потворне лапище передпотопної тварини, а щиток годинника розрісся так, що прибрав розміри вежового дзиґаря: стрілки розкарячились немов два коромисла і дві велетенські цифри били мене в очі фосфоруючим блиском: три-чверті на дванадцяту. Так, пригадую точно: було три-чверті на дванадцяту.
Звичайно, мені тепер важко сказати, чи після того всього я ще далі зберігав якусь контролю над тими чи іншими відрухами свідомости, — думками, враженнями, відчуттями… Пригадую найдокладніше, що, лежачи отак горілиць, із розплющеними очима, вп’яленими в стелю, я чув, як за стіною, в кімнаті моєї німкені,годинник видзвонював дванадцяту. Але ж я встиг нарахувати тільки вісім чи дев’ять рівномірних ударів: далі биття перемінилося в енергійне стукання до дверей. Стук-стук-стук! Стук-стук-стук!.. Я присів на постелі, насторожив вуха: так, це справді хтось настирливо стукав у двері! І я сказав:
— Заходьте.
Рипнули двері — але ж, на диво, це не були хатні двері, тільки від чорної шафи… Звільна, спроквола — ш-ш-шах! — відхилилося її праве крило, потім ліве, і з темного отвору, ніби з челюсти гробівця, або з якогось бездонного провалля — до кімнати вступив Гість…
Сказати правду — я навіть не був дуже здивований його появою і немов би дожидав цих північних відвідин, ніби ця наша зустріч була заплянована завчасу. Розуміється, це був ніхто інший, як тільки той молодий німчук, уже добре мені (і Вам) знайомий зі з’яви у дзеркалі: та сама русява чуприна, гранчаста, тупочола голова з високопідстриженим затилком, той самий, по-буршівськи нахабний погляд і заводіяцьке
обличчя, всіяне ластовинням, — тільки усмішка немов би з нього щезла, та й кольори вже не були такі яскраво-цукеркові, як на фотографії, а якісь спопелілі, пригаслі, неприродно збляклі…
А вже одяг мойого Гостя таки нічим не заслуговував на назву „візитового”… Насправді, мій Гість стояв передо мною босий-простоволосий, в одній спідній білизні: мав стандартного типу військову підсоро-чинку, з набитими на грудях лабатими стемплями, і підштанці ніби зі старшого брата, заширокі на нього та й задовгі, бо звисали йому на подолок і він притримував їх рукою, щоб не впали, а розв’язані білі торочки волочились на ходу за п’ятами.
Та й виключно особливого фасону була краватка, що теліпалась йому на шиї! Ні, клянусь Господом, у такій краватці я ніколи не ходив! А може?.. А може десь-колись я оглядав її за скляною шибою якого магазину?.. (Перед очима, як на фільмовому екрані, мигнула серія кадрів: шумні та многолюдні артерії метрополій, за блиском шиб — розкішні вистави з усякою люксусовою всячиною, та ні, між чоловічою конфекцією — краватки такого фасону ніде не помічалось…) А може?.. А може то я бачив її на шиї в котрогось з моїх давніх друзів?.. Так! (Загадка вияснилась!) Такі, з дозволу сказавши, „краватки” я бачив на шиях багатьох моїх друзів! Таж це не була жадна краватка, а — коніп’яна мотузка, точніше — петля, зашморгнена довкола шиї, а врізаний кінець мотузки, не без деякої фантазії, був перекинений через плече нічного Гостя, мов у дівчини косичка…
Що ж?.. Мушу признатися, що винахідливість мого Гостя навела на мене якийсь шибеничний, по-дітвацькому безтурботний настрій! Химородні думки стріляли по голові, ніби п’яний візник з батога… Ха-ха! Що за оригінальна вигадка! А яка на часі! Ясно, за останніх декілька років стрички здобули собі в світі широкий розголос та застосування, а стільки ж то винних і невинних людей буяло собі на них, між небом і землею!
Просто таки дивно стає, що всякі Діори в Парижі чи деінде, ще досі не здогадились застосувати стричка в ділянці моди! Уявіть собі, яким головокружним успіхом користувалася б така новість, наприклад, в Америці!
Мій Гість заговорив перший:
— Пане, чи ви мене пізнаєте?
Я відповів:
— Авжеж. Тїлькищо я мав нагоду оглядати вас у дзеркальній шибі. Будь ласка, сідайте.
Я підсунув йому стільця.
Він нетерплячим рухом підтягнув підштанці (вони безнастанку зсувалися з нього) і потряс головою:
— Ні, дякую. Не можу я сідати: я вишу!
— Атож як?
— Звичайно, на шибениці… Ага, для вашої інформації: мене тількищо повішено на подвір’ї міської цитаделі в Београді. Перед тим, звичайно, я вислухав справедливий вирок так званого „народного суду”. Мені, бачите, зробили незаслужену честь: зарахували до категорії воєнних злочинців.
— А ваша присутність у моїй кімнаті?..
— Ані трохи цього факту не заперечує. Взагалі, ми, повішені, маємо над вами, ще не повішеними, цю сказати б, перевагу, що для нас не існують час, простір і дійсність у вашому розумінні. Я можу, ось, для прикладу, диндати ногами в Београді, гостювати у вашій кімнаті та й одночасно ширяти в таких світах, про які вам, за життя, ніколи не снилося і не присниться!.. Але я до вас по ділу.
— Слухаю вас.
— Ви носите мою шкуру.
— Що ви сказали?..
— Те, що ви чули. Ви маєте на собі мою шкуру. (Він тицьнув пальцем на одяг, що був на мені.) Не вірите?.. Подивіться!
Він розщіпнув на грудях підсорочку, я придивився уважніше і запримітив, що мій Гість справді обдертий зо шкури мов облуплений заяць! Але відкриття такої моторошної правди аніраз мене не збентежило, що більше, мене аж розпирала злорадність, що його так опатрали, і мені захотілося споневіряти його до решти, викпити, осмішити!
— Ну, гаразд. А навіщо вам придалася шкура, коли ви перестали бути істотою з цього світу?
— Нехай вас за те голова не болить! Не в тому річ, чи вона мені потрібна, чи ні, але яким правом ви затягнули її на себе?
— Дуже просто: я купив її у вашої дружини.
— Що ж це за дикунські звичаї завелися — торгувати людською шкурою, ніби корою цинамонового дерева?.. Де, коли ми живемо, в якій епосі, і хто ви, до чорта лисого: цивілізована людина, чи якийсь го-тентот?
— Поволі, поволі, юначе, не гарячіться! Наша, українська пословиця каже: „чия говорила б, а чия мовчала б!” До вас питання: хто з кого перший почав лупити шкуру — ми з вас, чи ви з нас?.. Чи маю пригадувати вам, що робили по фабриках смерти деякі грубі тузи з вашої еліти?.. Із шкури цивілізованих людей веліли шити своїм повіям елегантні жіночі торбинки і рукавички… Звичайно, на самій ґалантерії не збувалося, геній практичности, що ним так прославилась ваша нація, не міг дозволити, щоб решта „сировини” йшла внівець: її обертали на мило та штучні погної. А тепер — годі! Обернулася комета хвостом і за все треба розплачуватись. В ім’я старої, як світ істини: „Око за око, зуб за зуб!” А шкура — за шкуру!
Ну, цим я досолив йому до самих печінок, і я бачив, що він починає казитися, як лють підступає йому до горла.
— Гей, чоловіче, таж ви глумитесь з мене в живі очі! Знайте одне: я був вояк, моє місце було на фронті, і з якої речі я мав би відповідати за всі свинства, що діялись в запіллі?.. Але ж, бачу, в тих кацетах либонь замало вас муштрували, коли ви такі премудрі стали, так розпаношились і розсуваєте носами, ніби в себе, вдома!.. Хмарою сарани ви насунули на нашу сплюндровану, розшматовану німецьку землю і тепер пасетесь, наживаєтесь останніми її соками! Ще й репетуєте перед світом: Ох, ми нещасні жертви всіх режимів, нас запроторювали, з нас збиткувалися, ми мучились і страждали! А, скажіть, чого варте оте ваше мучеництво, коли ви з нього зробили собі професію та й ганебно його експлуатуєте, та й скімлите на весь світ, простягаючи руку по даремщину?.. До наших завойовників ми таїмо в серці ненависть і жадобу — відплати, до вас, шантрапи, чуємо лише погорду й обридження! Можні світу цього виграли війну, а ви, як ті цуцики, скачите довкола них, ликуючи й пишаючись чужою вікторією. Вам ще замало нашої поразки, нашого кривавого сорому, ви топчите, як свині, святі руїни нашої слави, віднімаєте від рота хліб старикам і дітям, ганьбите жінок і сестер наших та плодите байстрюків, — і того всього вам замало! Вам, тричі проклятим, ще й забагається ходити в наших шкурах, ви знущаєтесь з нас ще й по смерті! Встань, хаме, коли я до тебе говорю! Віддай мені назад мою шкуру!
