Annotation
Філософія творчости Івана Керницького, вповні зливається з його життєвою філософією. Він гуманіст в тому широкому розумінні, що утотожнює себе з людиною, яку обсервує і тому його гумор ніколи не вироджується у з’їздливу іронію, чи колючу сатиру. Хоч він виростав на літературі трійки покутян, (Стефаник-Мартович-Черемшина), які сильно підкреслювали свій політичний радикалізм, Керницький не думає робити революції ні в житті, ні в літературі- Свій погідний гумор він ніколи не вигострював, щоб стати в позицію нищівного критика суспільних, чи політичних порядків. Він радше віддавав свій талант гумориста на пожиток своїм співгромадянам, щоб допомогти їм побачити життя з усміхом на устах, бо усміх допомагає бачити і розуміти речі ширше і з перспективи.
Від часу, коли Іван Керницький записував недописаний у школі зошит каліграфічними рядками надуманих і пережитих історій у старій батьківській селянській хаті у Водниках — проминуло сорок років. Це довгий шлях письменницької праці і Керницький виповнив його постійною творчістю. Вже від двадцяти років пише він щотижня фейлетони до „Свободи”, намагаючись принести дещо розваги під неділю у наші доми. Він постійний співробітник і співредактор єдиного в нас гумористичного місячника „Лис Микита", що його дехто — з уваги на його ролю в нашому суспільстві — називає найповажнішим органом української журналістики. Ікер подібний в дечому до американського письменника Портера, що його всі знаємо під іменем О-Генрі. О-Генрі також довгі роки віддав праці фейлетоніста.
Чи роля фейлетоніста допомогла рости письменникові Керницькому? Думаю, що ні! Щотижнева продукція фейлетону не сприяє творчому розвиткові письменника. І О-Генрі мусів рахуватись із замовленням, думав радше про розвагу читача, ніж про мистецький рівень оповідання. часто просто намагався писати під смак читача — що мусить брати до уваги й Ікер, в якого ще й обов’язки відносно реклями. Одначе письменницький талант, вправність, що дійшла до рутини, повне опанування техніки короткого оповідання дають Керницькому змогу писати поправні, а то й літературно вартісні фейлетони. Це й заслуга його фейлетонів, що Керницький став чи не найбільш популярним письменником на нашій еміґрації — та не тільки популярним, але й загально любленим. Це єдина сатисфакція для нього з тої довгої і послідовної праці, що її віддав він своєму письменницькому ремеслу. Дк колись у сіру давнину його предки вгощали свіжою джерельною водою найвищу знать з самими князями включно, так він тепер угощає нас найкращими напоями з чистих криниць свого таланту.
Остап Тарнавський
БУДНІ І НЕДІЛЯ
ЖУРАВЛІ ВІДЛЕТІЛИ
КОЛЯДНИКИ[1]
НА ІВАНА, НА КУПАЛА…
„СУБІТКА"
БІЛИИ СПОКІЙ
ВУЙКО З АМЕРИКИ
БАБУНЯ З УКРАЇНИ
СЛУГА БОЖИЙ АНДРЕЙ
ВЕРТЕПНЕ ДІЙСТВО НА ЛИЧАКОВІ
ЖОВТНЕВІ РОКОВИНИ
„І ПАН НАД ПАНАМИ”
КАВУН
ХРІН
ХАРАКТЕРНИКИ
ЖЕРТВА ТРАДИЦІЙ
НА СЛУЖБІ В МЕЛЬПОМЕНИ
КОРОВ'ЯЧИЙ ПАСТУХ
СТАРА ГАЗЕТА
ВЕСНА МІЖ РУЇНАМИ
ЯЛИНКА ДЛЯ ТІНЕЙ
ШОЛОВИЛО
МАТЕРИНІ ГОРДОЩІ
СПРАВИ ЛЮДСЬКІ І СПРАВИ БОЖІ
В ПОГОНІ ЗА ЧАСОМ
ДИКИЙ КІНЬ МАЗЕПИ
ПРИГОДА В ГОРАХ
КОЛЯДА-КОЛЯДНИЦЯ
СНИ ПАНА ІНЖЕНЕРА
КЛОПІТ З ПРОПАГАНДОЮ
ПАНІ ПИРОЖНИЦІ
ПРАКТИЧНИЙ ДАРУНОК
МІКРОФОН — ЧУДОВИЙ ВИНАХІД!
„КЕДЬ МИ ПРИЙШЛА КАРТА”
ДОБРОДІЙ ЛЮДСТВА
ПЕРЕДОСІННЄ
ПРИВИДИ ХОДЯТЬ ЗА НАМИ
ЛЕКЦІЯ „ДЖУДО”
ТРАГІЧНА СМЕРТЬ ПАНА МАКСА
notes
1
"
'WEEKDAYS AND SUNDAY'
Selected short stories
Обкладинка й ілюстрації
ЕДВАРДА КОЗАКА
Всі права вберігає автор
All rights reserved by the author
PRINTED BY: EAST SIDE PRESS, 160 FIRST AVENUE.
NEW YORK. N. Y. 10009
ІВАН КЕРНИЦЬКИЙ — ІКЕР
БУДНІ І НЕДІЛЯ
НОВЕЛІ.
ГУМОРЕСКИ.
ФЕЙЛЕТОНИ
Об’єднання Українських Письменників
в екзилі „СЛОВО”
Нью-Йорк, 1973
БУДНІ І НЕДІЛЯ
Кожна вільна від служби неділя була для стрілочника Петра Канюки великим святом. З самого ранку він уперто та послідовно ваксував свої черевики, попльовував і далі ваксував, щоб світилися „на ґлянца”. Потім приодягався в „цивільне”, мастив вуси помадою, підпирав бороду штивним комірцем, розпинав на грудях краватку з головатою шпилькою і йшов до св. Юра на „Десятку”.
На Святоюрській горі було гамірно й багатолюдно. Мов хмара сніжних метеликів, як весняний розспіваний дощ, немов червінці з розпростертої жмені — гомінко та дзвінко висипалась під Собор шкільна дітвора з ранішнього Богослуження. Дівчатка в білих сукеночках, з косичками обабіч голови, побравшись за руки, бігли кудись навмання, багато сміялись, пищали й щебетали, ніби не помічаючи хлопчиків, а завжди крадькома зиркаючи за ними, і було в цьому трохи невинної дитячої пустоти, а трішки вічної, як світ, жіночої кокетливости.
Але шибені хлопчиська, в куценьких штруксових штанятах, з обсмаленими литками, похожими на сірнички, дивились не убік дівчаток! Щоб не гаяти марно часу, зараз же за церковною брамою поділилися на дві команди, посортувались — хто іде „на поміч”, хто „на крило”, а хто в атаку, — і пустили на повний хід м’яча, що глухо бебехав об кам’яні груди подвір’я. А котрому не повезло допасти м’яча, той копав носиком черевика — і котив поперед себе тріску, камінець чи брусок цегли. І галас над тим усім здіймався просто неймовірний!
Проти хвиль цього молодого прибою, що шумно розлився ген, аж на вулицю Шептицьких, сунули (в церкву неначе чорні ковчеги, шкандибали гуртками й поодинці старосвітські тьоті й бабусі. Вони підпирались на ходу старомодними парасольками, у них поштиві, поскороджені зморшками обличчя, кожна несла хусточку з несміливою коронкою і грубий молитовник у жалобних палітурках…
За ними крокували звільна, потрясаючись з подагри, засушені, мов грибки, ц. к. поштові й залізничні емерити, наче живцем викроєні із старих альбомів фотографій, у своїх круглих „мельониках”, у вузьких, трубочками, штанях, і з невмирущими „Розкопф-Патентами” на дебелих ланцюжках…
І так кожної неділі зустрічались тут, у підніжжі монументального білого Собору, під срібний гомін Любартового серця, — два світи, дві епохи, проходили одне мимо одного два покоління з двох межових сторіч, з яких одне буйно входило в життя, друге — відходило й гасло в тінях безконечности…
Гамірно й багатолюдно було на Святоюрській горі в такий недільний ранок, і все тут було таке зворушливо рідне, таке близьке, своє, і стрілочник Петро Канюка раз-у-раз застрягав у натовпі, мов корабель на мілині, він голосно й сердечно здоровкався з приятелями:,Го, го! Дай нам, Боже, здоров’я! Що чувати? Стара біда?.. Добре, що нової нема!..” І витягалося, пане дзєяшку, капшук з тютюном, курилося й частувалося друзів, а там хтось просить вогню: — проше, проше, — і читалося вголос ще мокрі від друкарської фарби клепсидри на церковному мурі: „О, той уже дав дуба — подивіться, хто би то подумав! І цей, неборак, переставився!”
