На тому і скінчилася перша, святочна частина програми.
Далі йшли всякі несподіванки, колесо щастя, перегони в мішках та інші придибашки, що викликали загальну веселість. Один парубок, дрібочку під гумором, виграв на фанговій льотереї півня. Півень вихопився йому з рук і з розпучливим кукуріканням підскакував на спутаних ногах, а підхмелений парубок і хмара дітлахів пробували його впіймати. Два артисти-самородки, один довгий стріхатий, а другий малий круглий, мов бубон, перебралися за Пата і Паташона, плентались між публікою, гнули небилиці, переверталися, наче кльовни в цирку і насправжки ляпали один одного по пиці! А якийсь маґік, у гімнастичних штанятах, видряпався по двадцяти-метровій сосні, обструганій з кори, без одного сучка, високо, на самий чубок!
— розуміється, не даремно, а за кільце ковбаси і пляшку „Бачевського”.
На малому помості, висипаному пісочком, танцювальні пари оббивали собі боки і місили ноги, але їм здавалось, що вони знаменито бавляться. В холодку, в приємному затишші під гіллястими капітанами стояв буфет, де продавали „канапки” і точили пиво з чопа. Стрілочник Петро Канюка смоктав пиво великою вухатою „гальбою”, при чому прижмурював очі і гірко кривився. Він мовчки цокався „гальбою” з візниками, з вантажниками, з похмурими робітниками цегельного заводу, які так само кривилися, попиваючи пиво, ніби ковтали власну кров, змішану з полином…
Жінки, Канючихи, Петро не силував до пива, вона сиділа собі між бабинцем, поникла, скулена, маленька, як дівчинка, і ссала м’ятові цукерки та берегла парасолю, щоб, бува, хто не свиснув, бо то на фестині народ шляється усякий… А Леська, того урвителя, вже давно не було коло неї, він зараз же повіявся з такими, як він, вітрогонами, на Бульку — копати м’яча.
По трьох-чотирьох „гальбах” Петрові ставало шумно в голові і хмільно в очах, і він, спотикаючись та вимахуючи руками, протискався до помосту, тягнув за вишитий рукав першу з краю Ганнусю чи Марусю і йшов замашистої польки. Ще й притупував по-парубоцьки: — Гоп-а!.. Інші пари спихали його з помосту на „сліпий тор”, але Петро не був з тих, що дають собі плювати в кашу, він мав міцні лікті і йшов напробій, мов бугай, торуючи собі дорогу вузьким лобом, і цупко прижимав до себе круглобокі дівчата, що приходили з села до міста дороблятися віна…
Він там гасав собі з дівчатами, а на лавочці, самотою, сиділа Канючиха, маленька, тихенька, і вже не ссала м’ятових цукерків, а дві великі сльози висіли їй на віях… Та це так собі, віднесхочу, не знати й звідки вони взялися, ці сльози… Вона, Канючиха, ніколи голосно не плакала і не жалілась на свою долю, але хтозна, що тепер діялось їй у душі, може душа її ридала тихим, сирітським плачем і серце кривавилось, як рана, абож ти збагнеш любяче жіноче серце, серце колишньої помивачки?
Отака вона була, тиха та смирна, ні-ні, вона не сердилась на нього за те, що він там доказував з дівчатами, нехай собі потанцює, це ж його празник, наробиться, нагарується цілий тиждень — стільки його відради. А він, самий-собою, не був батяр чи розтратник, і п’яниця не був, але ж неділя — неділею, неділя належала до нього. А вона… Ну, що ж, посидить собі і так, почекає на Леська, а там, ось і сонечко клониться за Білогорський ліс, вечоріє, у Василіянок уже дзвонять на Вечірню, і в костьолі на Потоцького дзвонять, і в церкві на Зибликевича вулиці, і в святої Магдалини, — роздзвонилося, розігралося над дахами Львова прозоре повітря, розспівалася мелодійно безмежна синява вечора — га, треба поволеньки збиратися додому, затопити в печі, пригріти шницлі і картоплю, бо він, чоловік, знову іде сьогодні на нічну зміну…
І так пропливало життя, так миналися й забувалися дні, і будні чергувалися з неділею, неділя була завжди одна, а буднів — так багато, і всі подібні один до одного, як вагони товарного поїзду… Вони котились і котились наперед, навантажені людським горем і радощами, обманним щастям і тихим смутком, у світи… у світи… у світи далекі-незнані, сіро й одноманітно відстукували свій час по вузеньких рейках життя і все ближче та ближче приближались до отої останньої станції на світі, звідки вже каса квитків не продає, а за продані — грошей не повертає…
З КРАЮ ДИТИНСТВА
„А за дверми, на цвинтарі в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі”.
М. Зеров: „Чистий Четвер”
Так!.. Це ж ударив дзвін із нашої дерев’яної дзвіниці в селі В., що коло Львова. Це ж мій власний сміх, сміх щасливого дитинства, збився щебетливою ластівкою над цвинтарем і розтопився дзвінким сріблом у різноголоссі такої ж, як і я, малої босоти. Це на моє рідне небо виплили весняні зорі, важкі, вологі й запашні, як пухнасті базі на вербині. Це вона, моя давня весна, пройшла задуманими садами, дівочим серпанком змела пиль з розквітлих яблунь і смирною монашкою пристанула в притворі церкви, спустила рясні рісниці, зачерпнула свяченої води і вдарила на порозі три поклони…
Весна-красуня галицьких піль прийшла до церкви на Страсти.
Незабутні дні дитинства, дні Страсного Тижня! У Вербну неділю святили лозу, а вже з понеділка відіймали солом’яні загати, ліпили призьби глиною, провітрювали на тинах хустки та кожухи. Кололи кабанів, пекли паски й терли хрін. Дні були гомінкі, мов розцокотані сороки, теплі, тихі вечори, а ночі зоряні та глибокі. Окасті зорі висіли так низько над головами, що можна було збивати їх тичкою, ніби хрущів з верби! І вони падали часом, із збитими хрущами, в чисті, як дзеркало, калюжі. Земля була масна і м’яка, і наші босі ноги грузли в ній, неначе в маслі.
Ми йшли на Стрясти з цілим арсеналом довбеньок і дерев’яних калатал, які звалися „бузьками”. Стрибали через рівчаки, попихали один одного в калюжі, торохкотали „бузьками”, герцюючи, як жеребці. Наші герці припинялись і сміх завмирав, як тільки босі, потріскані пальці діткнулися змиршавілих, старих плит на цвинтарі. Під ними тліли-розтлівались кості наших прадідів. З-під полупаних каменів виростала густа, як щітка, і рясна трава. Тихі, вечірні роси сідали на траву й падали мокрими поцілунками нам на волосся. Втиснувши під пахву шапчину, а „бузька” за пазуху, ми, один по одному, як гуси, переступали поріг церкви з незбагненим острахом на дні дитячої душі. А з середини йшла нам назустріч тепла і блага ясність, ніби ласка Господня!
. . Свічки і теплий чад, З високих хор
Лунає, спів туги і безнадії. .
Не було у нас „високих хор”, як у славній Баришівці, де святкував Великдень Микола Костевич і куди зліталось його „п’ятірне гроно”. Церковця наша була низенька та маленька, збудована ще за панщини, в бойківському стилі. Під час відправи співали всі „на самойлівку”, тільки складніші припіви — прокімени, ірмоси, ірмолої — виводив старечим, дряхлим голосом дєдьо Звірко, останній могіканин з „твердої”, староруської партії, бувший в’язень Талергофу. Ніби сьогодні його бачу, крізь пил відгомонілих літ, як стоїть у крилові, високий та білий, лівою рукою притримує недогарок свічки, а шорсткою рапавою правицею перегортає жовті листки „Тріоді Постної”.
З цісарсько-королівської катівні вийшов дєдьо глухий, мов пень — від побоїв кольбою по голові, і зразу важко йому приходилось сповняти дяківську службу: не дочуваючи слів священика (він доїжджав з сусіднього села), дєдьо рідко коли „впадав” у тон і, звичайно, перетягав, або не дотягав кожний глас. Та небавком вернувся з тюрми у Вронках довголітній наш парох, о. Йосиф Зацерковний, якого посадили на 5 років уже поляки, за українську політику. В тюрмі о. Йосифа дуже мучили головні болі і він прийшов додому так само з пошкодженим слухом. З того часу парох і дяк працювали в повній гармонії, співаючи кожний про себе.
…Дивний, містичний чар спливав на нас під час читання євангельскпх історій, з яких ми, діти, так мало що розуміли, а так глибоко їх переживали. Та з вийнятковою, магічною силою приковувала нашу увагу переміна риз у захристії. Перед читанням кожного з дванадцяти страсних євангелій о. Йосиф переодягався в щораз інший фелон. Ми тоді любили „вгадувати” — напошепки питали один одного: „А вгадай, в якому фелоні отець вийдуть: у фіолетному, вишневому, чи в темно-блакитному?”
