Короткий топографічний виклад про „шкарпи” буде тут, гадаю, дуже побажаний. Вони тягнулись, як знаєте, вздовж залізничного шляху Львів-Станиславів, від Чернівецького моста, званого теж мостом Меркурія, аж до Персенківки. Обабіч колії п’ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітками, серед яких переважали мачки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сиґналом, школярі вискакували з вагону, рвали ці квіточки і подавали через вікна панянкам, поки машиніст не настрашив їх свистом, що поїзд рушає.
А зверху росли кущі тернини, черемхи, свербивусу, дикої рожі та всякі інші ґоґодзи, що навесну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок та доріжок і не менше полянок з витовченою травою… Знать — не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий азиль на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів.
Щоправда, ці милі й культурні розваги часто псували поїзди, які зараз за Чернівецьким мостом сповільнювали темп, беручи великий закрут, і ніби навмисне пускали тоді по корчиках плахти чорного диму з льокомотива. Від цього найбільше терпіли закохані, бо мусили чхати від проклятого диму, а тим самим зраджувати своє місце постою.
Над Чернівецьким мостом взагалі повис був якийсь фатум. Його теж називали мостом самогубців, а то по тій причині, що з нього любили скакати, просто під колеса поїзду, нещасливо залюблені і „зрізані” при матурі семінаристки. При такій оказії вони одягалися в усе чорне, навіть в жалобну білизну. Але не ліпшу марку мав і черговий міст, так званий „Червоний”, бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних.
Опис „шкарпів” був би неповний, якби ми не згадали незлим-тихим словом картограїв. Брешуть всякі Достоєвські, що змальовують нам грачів у характері завуджених оселедців, з вибляклими очима і з труп’я-чими відтінками на обличчі, що сидять в закопчених від диму сигар кабінетах і поза, „образками” світу Божого не бачать!
Бо наші, львівські, картограї якраз любили природу, простір, привілля! Любили грати в карти на свіжому повітрі, на „шкарпах”, як непричком, знаний всім кіндер Филипович, Ясьо Скрегота, Базьо Босий, мій неоцінений пан інструктор і його колежка Тосько „Баняк”. Та й, здається, і не може бути більшої радости з життя, як простелити собі на мураві коца, поставити в холодочок пляшку пива, а коло себе покласти коробку цигарок чи тютюнцю, та й рипати цинциличку від ранку до вечора.
При тому ще існує така комбінація, що ти роздягаєшся аж до „швімків” і маєш подвійну насолоду: граєш в карти й опалюєшся на сонечку, втягаєш в себе ультрафіолетові промені, набираєш мідяного полиску. А коли сонечко добре пришкварить, тягнеш коца за вуха в холодок, у затінок, під черемху, чи якусь іншу акацію: черемха пахне, пташки цвірінькають, а ти собі як хропнеш, то аж вечірня прохолода тебе розбудить!
З чого виходить конклюзія, що пан Макс і його колежка не були якісь налогові, професійні картограї, і це, між іншим, факт. До того ж сама, страшно тоді популярна на Богданівці „тисячка” не була газардна гра, я радше назвав би її заморокою, як грою, бо тягнулася в нескінченість і забагато було коло неї секретарства. Пиши та й пиши, рахуй пункти, додавай плюси, віднімай мінуси, а кінець-кінцем виходить таке, що ти нічого не виграв і не програв, тільки часу собі збавив. Та це якраз і була така гра — щоб забити час, що його в старому краю нікому не бракувало.
Звичайна річ — наші друзі були не від того, щоб заграти час-від-часу щось „коротке” — „очко” або „фербля”, тим паче, коли їм навинувся під руки фраєр з повним баламутом. Можна сказати, що на таку оказію вони тільки й чекали…
І дочекались!
Гість, що тоді до них приблукався, навіть і не був особисто їм знайомий, хоч по „шкарпах” крутився частенько, і уважний обсерватор міг би винести таке враження, що цей добродій тільки те й робить, що підглядає, як під корчиками шуткують хлопці з дівчатами. Може, саме для тих шляхетних цілей він і носив театральну льорнетку в кишені сурдута?.. З вигляду подобав на поштового емерита, проте міг колись бути інспектором акцизи, або й фінансом, бо мав дуже влізливі очка і тонкий, гострий, рухливий ніс, один з таких спеціяльних носів, що, здається, залізе в кожну шпарину і все звітрить.
Добродій носив твердий комірець або „парканик” під бородою і поперечну краватку, сиріч „мотилька”, доволі брудні маншети, штани високо підтягнені на шлейках, трохи не під саме горло, а до блискучого лоба мав прикляйстровані рівно чотири мокрі волоски. Сурдутина перевішена через лікоть, а капелюх „панама” у руці і так стояв оподалік, втираючи чоло хустинкою і стріляючи очками, — то на одну молоду пару, що розкішно простягнулась на мураві, то на студіюючу молодь, що лупила в „тисячку”.
Врешті, по короткій, як здавалося, душевній боротьбі, зрезиґнував з оглядання краєвиду і наблизився до наших грачів. Приклякнув на одно колінце, а сурдутину з льорнеткою в кишені і капелюх „панаму” поклав на траву.
— Перепрашаю панів… Чи можна присісти на хвильку?
— Та чому ні, — бовкнув котрийсь з „тисячників”, але жаден не був аж такий ласкавий, щоб споглянути на кібіца.
Добродій присунувся ближче і сів, — одною половинкою вже на коці, другою ще на траві. Справді хвильку лише сидів мовчки, прислухаючись, як хлопці ліцитували „тисячку”, а коли обидва сказали „пас”, він послинив пальці і нервово, по-картограйськи, засукав жмені.
— Вибачайте, сказав, панове, але що це за гра?.. То старі бабці грають таке щось. Може б, ми так, прошу панів, зашпіляли щось коротке?..
Ну, то вже інша справа. Коли кібіц виявляє охоту присісти до карт і пропонує коротку гру, тоді таким гостем варто поцікавитись. Пан Макс глипнув на пана Тоська, а пан Тосько на пана Макса, подавши один одному якийсь їм тільки зрозумілий знак.
— То що, Тоську, як мислиш? Приймаємо цього пана до товариства?
— А чому ні? Гостям раді.
Добродій рвучко підірвався і сів, цим разом уже цілою парсуною на коці, швиденько зсунув із рамен шлейки, розіпняв під бородою „метелика”. Послинив пальці, вхопив колоду карт і став мішати їх з такою блискавковою швидкістю, що карти просто прискали в його пальцях, ніби кульки з кулемета.
— А що заграємо, прошу панів? Може, фербля?
— Чуєш, Тоську? Пан добродій пропонують фербелицю.
— Файно є. Прошу дуже.
Мій неоцінений пан інструктор тому так чемно допитувався, що можна заграти, бо в нього самого не було цента при душі, але він знав, що колежка має в кишені п’ять злотих на залізничний квиток до Чорного Острова, куди вибирався на вакації до брата-священика. Тож всяка гра, довга чи коротка, могла тут заіснувати при такій умові, що колежка позичить йому, на візо”. А потім — „якось то воно буде”, як писав Остап Вишня.
— Тоську, розміняєш мені десять злотих? — пан Макс сягнув по калитку, але не дуже квапився витягати її з кишені.
— Ой, ні, здається, не буду мати, — Тосько встромив носа у свій портфель і заткав рота, щоб не порск-нути сміхом.
— То мусиш позичити мені пару центів, бо я не маю дрібних.
— О, як мус, то з охотою.
Хлопці розумілися, як лисі коні. Вони теж мали свою систему гри з такими фраєрами: на початку злегка їх „підпускали”, тобто навмисне програвали малі взятки, коли ще в банку не було нічого, щоб додати гостеві „райца”, а потім, несподівано, рубнути його по крижах, коли вже назбирається більша „пуля”. Система стара, як світ, і не дуже скомплікована, проте жлоби натиналися на ній.
Так і натявся добродій з льорнеткою…
Взагалі, цим разом, тралився їм якийсь кумедний партнер: гарячий, пристрасний, а при тому розсіяний, як поет-молодомузець. По тому, як він спритно мішав карти, можна було здогадуватись, що хлоп має неабияку практику в картографічному секторі; а проте він якось не помічав, що пан Макс і його колежка користувались під час гри загально знаною в картярському світі мімічною сигналізацією: очима, бровами, губами тощо. Він, як то кажуть, увесь сидів у своїх картах, вп’яливши носа в „обранки”, наче сорока в кістку. В тім, мабуть, був теж трохи присліпкуватий.
