А вона, анахтемська техніка, тепер і мститься!
Під час концерту в Українському Інституті Америки молодий соліст-баритон бравурно відспівав, під рясні оплески публіки, знану лемківську пісню „Кедь ми прийшла карта нарокувать”. Коли ж скінчилася концертова частина програми, а почалася, теж приємна, буфетова, при одному столику зав’язалася цікава розмова, саме на тему цієї пісні.
— Наш син, Олесь, дуже не любив, коли співали цю пісню, — розповідала пані добродійка. — Казав, бувало, що вона, ця пісня, занадто плаксива, пацифістична, і не гарно свідчить про героїчність українського народу, про яку ми так багато пишемо й декламуємо. Зокрема ця „Карта”, говорив, робить велику кривду лемкам, характерному, відважному племені, що дало так багато бойового елементу нашому підпіллю.
— Ну, скажіть, якби це виглядало, — питався Олесь, — як би так молодого леґіня покликали до Дивізії чи до Повстанської Армії, а він став „просити-благать” маму, тата, сестру, брата, щоб „ішли за нього служить на ту войну?..”
Пригадую, ми обоє з татом поясняли тоді Олесеві, що пісня „Кедь ми прийшла карта” зродилася в тих давніх часах, коли ще не було ані Галицької ні Повстанської Армії ані жодних інших українських військових формацій. Наших хлопців-новобранців забирали тоді на довгі роки в рекрутчину, служити в чужих арміях, чужим королям чи цісарям, далеко від рідного села і рідного краю. От, і на цьому тлі поста
„КЕДЬ МИ ПРИЙШЛА КАРТА”
Під час концерту в Українському Інституті Америки молодий соліст-баритон бравурно відспівав, під рясні оплески публіки, знану лемківську пісню „Кедь ми прийшла карта нарокувать”. Коли ж скінчилася концертова частина програми, а почалася, теж приємна, буфетова, при одному столику зав’язалася цікава розмова, саме на тему цієї пісні.
— Наш син, Олесь, дуже не любив, коли співали цю пісню, — розповідала пані добродійка. — Казав, бувало, що вона, ця пісня, занадто плаксива, пацифістична, і не гарно свідчить про героїчність українського народу, про яку ми так багато пишемо й декламуємо. Зокрема ця „Карта”, говорив, робить велику кривду лемкам, характерному, відважному племені, що дало так багато бойового елементу нашому підпіллю.
— Ну, скажіть, якби це виглядало, — питався Олесь, — як би так молодого леґіня покликали до Дивізії чи до Повстанської Армії, а він став „просити-благать” маму, тата, сестру, брата, щоб „ішли за нього служить на ту войну?..”
Пригадую, ми обоє з татом поясняли тоді Олесеві, що пісня „Кедь ми прийшла карта” зродилася в тих давніх часах, коли ще не було ані Галицької ні Повстанської Армії ані жодних інших українських військових формацій. Наших хлопців-новобранців забирали тоді на довгі роки в рекрутчину, служити в чужих арміях, чужим королям чи цісарям, далеко від рідного села і рідного краю. От, і на цьому тлі поста
ли тужливі та й журливі рекрутські і жовнярські піоні, до яких треба зарахувати й пісню „Кедь ми прийшла карта...”
— А втім, — забрав тоді голос мій чоловік, — я навіть й не знаю, чи можна цю пісню назвати лемківською... Пригадую собі, коли ми мандрували по Словаччині, то в одному селі я чув, як хлопці співали її по-словацькому. На Словаччині руські чи українські села перемішані з словацькими, а в мові та в говірках їхніх є багато подібности. Дуже можливе, що ця пісня попала до нашого фолкльору від словаків.
— Ааа, це інша справа! — зрадів Олесь. — Витягнув олівець, нотатник, і щось там у ньому перекреслив, якусь лінійку. Саме тоді він готовився поступити в мілітарну академію і записував собі різні пісні вояцького характеру: козацькі, стрілецькі, повстанські. А що сам він мав гарний голос і грав на гітарі, то вже наперед виробив собі плян — познайомлювати своїх шкільних колеґ з українською пісенною творчістю, — що й потім доволі успішно здійснював, а навіть збирав за це похвали.
Згодом я спитала чоловіка, чи він справді вірить, що пісня „Кедь ми прийшла карта” є словацького походження ?
Чоловік мій здвигнув плечима і відповів:
— А звідки я можу це знати?.. Ти ж хіба пам’ятаєш, що на Словаччині ми не мали часу слухати пісень, втікаючи день і ніч від червоних партизанів! Але ж треба було якось хлопця заспокоїти, щоб не дуже собі марикував, що наші лемки менші герої за гуцулів і бойків...
ДОБРОДІЙ ЛЮДСТВА
Під час ювілейних святкувань нашої мюнхенської „Альма Матер” згадувались імена різних заслужених особистостей українського наукового світу, давніх і сучасних днів, та ніхто чомусь не додумався спом’янути добрим словом таку заслужену в цьому аспекті людину, як покійний мій земляк Омелько, — будь йому чужа баварська земля пером та пухом…
Багато добра зробив небіжчик для нашої науки, і нашої молоді, зокрема в ділянці високого і середнього шкільництва. Точніше кажучи, він простягав помічну руку цим молодим людям, які записувались на високі українські чи німецькі школи, а мали деяку замороку із закінченням середньої, значиться — гімназії… Само собою розуміється, що в тих гірких часах даремне вам ніхто руки не простягав: в цю руку треба було щось встромити, чи то в твердій валюті, чи натураліями.
Щоб довго не розмазуватись, друг Омелько, один із тих самородних геніїв-метеорів, що заблиснуть і зникають, десь, якимось чудом, роздобув чи підробив собі печатки: станиславівської і тернопільської гімназій. У повоєнному міждіб’ї, на еміграції в Німеччині, це був, просто сказати, скарб, золота жила! Всяк, хто у воєнній завірюсі затратив чи залишив тікаючи вдома такий важливий документ, як матуральне свідоцтво, удавався за порятунком до нашого Омелька, а він, річ ясна, нікому своєї помочі не відмовляв, — за відповідною таксою, розуміється.
Урядував звичайно вечорами (вдень спекулював) на Фюріхшулє, у знаній не одному нашому студентові кімнатці на першому поверсі, яку ділив наполовину ще з одним патріотом, що був у нього за секретаря чи то пак — скарбника. Мабуть з конспіративних мотивів, хлопці тримали печатки в штуцерному сховку: під ліжком, у старих Омелькових черевиках. Печатка станиславівської гімназії приміщувалась у лівому черевику, а тернопільської — у правому.
Бувало, коли приходив відвідувач по-ділу, друг Омелько, як велика шишка, не обслуговував його особисто, а гукав своєму підручному:
— Даниле, прибий там печатку!
— А з котрого черевика, з лівого чи правого?
— Поспитай селепка.
Тоді підручний урядовим тоном звертався до клієнта в той спосіб:
— Слава Україні! Ви, друже, де закінчили гімназію, в Станиславові, чи в Тернополі?
— В Тернополі.
— Тоді з правого черевика. Сто марок прошу.
Прибивав печатку, інкасував гроші, і з тим моментом ще одній многонадійній молодій людині відкривався ясний шлях до такої чи іншої святині науки.
Ось таким добродієм студіюючої молоді був наш незабутній друг Омелько! Який жаль, яка шкода, що життя його так швидко і так трагічно обірвалося (любовна драма!). Із своїми небуденними талантами й умілостями він, безумовно, міг би був багато дечого досягти і далеко зайти, а до криміналу то цілком певно.
В часі ювілейної білої гарячки, коли вже й дитячим садочкам роблять ювілеї, не завадило б, кому слід, десь, на якійсь Союзівці, відзначити теж річницю благородної діяльности всіми, на жаль, призабутого друга Омелька. А в першу чергу повинен би відбутися товариський з’їзд тих матурантів, що складали іспит зрілости перед лівим чи правим черевиком..
ПЕРЕДОСІННЄ
Гей, бігла осінь
вечоровим лісом… — Є. Гуцало
Може воно й завчасно викликати осінь з лісу, коли він ще стоїть живий, у літній шаті, та вже, за словами поета, „немов олень, поранений мисливцем”, губить краплі крови, що спливають з нього червоним кленовим листям… Може й не треба, як писав інший поет, „вдаряти по чорних клявішах серця”, коли тут, перед нами, така радісна оказія, як вибори міс Союзівки!
