Під час дискусії, як то звичайно буває, думки жіноцтва поділились: одні були за пироги, другі — проти пирогів, треті зайняли нейтральну позицію, тобто признавали деякі вартості за пирогами, алеж доцінювали також вагу „кейків”, тортів чи інших перекладанців.

Справжню демостенівську філіпіку в обороні пань-пирожниць виголосила вельми заслужена сингальська діячка з Нью Иорку.

— Дорогі подруги! — сказала. — Я нікому не дозволю в цій залі кинути каменем на пироги і голубці, бо завдяки цим пирогам, завдяки паням-пирожницям ми, скитальці, до Америки приїхали. Пані предсідниця дозволила собі тут сказати, що їхня діяльність сміху варта… Я скажу інакше: ми, новоприбулі, повинні сьогодні цілувати спрацьовані руки наших старших піонерок! Подумайте, пані, скільки вони наліпились цих пирогів та голубців, щоб здобути фонди на наше переселення, щоб нам, новоприбулим, дати перший захист на цій вільній землі. Хай собі хто, що хоче говорить, а я нині клоню свою голову перед старою еміґрацією, перед вами, пані-пирожниці, — як то вас дехто легковажливо називає. Дай вам, Боже, много літ прожити і ще багато-багато пирогів зліпити!

Рясні оплески заглушили кінцеві слова заслуженої діячки з Нью-Йорку. Багато пань мали сльози на очах… Старші віком піонерки підходили одна за одною до передбесідниці і розціловувались з нею, як під церквою, на Великдень, а одна бабуня з Мишиґену старалася насильно встромити їй у долоню двадцять талярів за те, мовляв… „місис, щос’те їм такий файний отченаш вичитали!”

Якраз тоді, коли пані предсідниця збиралася закрити передобідню сесію, у залі піднялася одна дівчина в окулярах, ніби студентка, і попросила слова.

— Дозвольте, — сказала, навіть гарною українською мовою, — в мене одне запитання в справі формальній. Мені тут дещо незрозуміле, і я прошу у вас вияснення.

— Прошу, в чому справа? — спитала пані предсідниця.

— Пані увесь час говорили про пироги… як то пані-пирожниці їх ліпили, варили, продавали і так далі… А я не знаю, чи є варені пироги… Я чула про печені. Може пані мали на думці вареники?..

— Так, так, вареники! — загомоніла хором заля.

— А, тоді дуже дякую. Я тільки всього хотіла знати.

Після того вияснення пані предсідниця закрила збори, і ввесь жіночий парламент пішов до Народного Дому на… пироги.

ПРАКТИЧНИЙ ДАРУНОК

— Зараз по весільному бенкеті, — розповідала пані докторова пані інженеровій, — прийшли до нас діти прощатися…

— Мамо, — сказала дочка, — ми обоє з Юрком дуже дякуємо тобі і татові за таке гарне весілля, яке ви нам зробили, але я маю до тебе ще одне прохання… Зроби нам ще один… favour.

— Ласку, — несміливо і не дуже впевнено поправив зять.

— Так, так, зроби нам ще одну ласку: напиши по-українському таку подяку нашим гостям за їх участь… і за їх дарунки, ну, ти знаєш!

— Лесю, чи тобі не сором? — докоряю дочці. — Таж ти закінчила з відзначенням школу українознавства, твоє фото було вміщене в „Свободі” з тієї нагоди, — то як же ти не потрапиш зліпити докупи цих кілька слів подяки?..

— Мамо, не викручуйся! — перебила мене дочка, ти сама вчила в цій школі і добре знаєш, які геніяльні були твої учні й учениці, які великі знання вони там набули!.. Я можу, як ти кажеш, зліпити докупи цих кілька слів, але воно вийде таке кострубате, що як пес це з’їсть, то здохне. Ти нам напиши такий взірець подяки, окей? — а ми з Юрком по дорозі до Канади трохи помучимось, перепишемо той взірець сто п’ятдесят разів і порозсилаємо гостям. Мамусю, прооошу!

Що ж… Зробила я своїм новоженцям ще й цю останню прислугу — написала їм шабльонову подяку, приблизно такого змісту: „Щиро дякуємо за Вашу ласкаву участь в нашому вінчанні і за Ваш цінний дарунок, такий гарний і такий практичний”. Я знала, які дарунки дістала моя дочка. Це були практичні речі, до хати: посуд, срібло, обруси, вишивки, кераміка… Забула за один дарунок — від професора Левченка!

Минуло з два місяці з того часу, аж тут одного дня — телефон! Дзвонить пан професор Левченко… Поштивий такий старичок, трохи дивак, але дуже чесна людина. На весільному бенкеті сказав на честь нашої доні прекрасну промову! Правда, мало-хто його слухав, бо тоді ці вар’яти слали тарабанити ложками, щоб молоді цілувалися… Телефонує мій професорина таким схвильованим голосом, що трохи не плаче!

— Дорога пані Олю, — говорить, — я такий зворушений, такий радий! Я тількищо одержав листа-подяку від ваших дітей, коли вони були в пошлюбній подорожі… Прекрасний лист, чистою українською мовою написаний! Ні одної помилочки, перекручення чи що! А найбільше радує мене те, що їм припав до вподоби мій дарунок. Ось, що вони пишуть: „Ми щиро дякуємо за Ваш цінний дарунок, такий гарний, і такий практичний…” А я, признаюся вам, трохи вже боявся, чи їм, була, пригодиться альбом з чудовими фресками собору святої Софії в Києві…

— Так, так, пане професоре, це правда, — збрехала я в телефоні, не кліпнувши повікою, — мій зять, Юрко, студіює архітектуру і йому ваша книга напевно пригодиться.

А що я мала сказати старовині?.. Що діти навіть не розгортали його альбома з чудовими фресками святої Софії, а побачивши, що це книжка, швиргонули її до шафи з різним шпарґаллям, де вона й досі покутує…

МІКРОФОН — ЧУДОВИЙ ВИНАХІД!

Еге ж, прекрасний винахід мікрофон!

Просто важко таки уявити собі якийсь українсько-скитальський з’їзд чи інше зборище без такого винаходу.

Сидите, скажемо, на такому з’їзді чи конвенції, вже „заслухали” три нудні доповіді, а ось тепер зачинається така сама, нецікава дискусія. Нудота роздериротна! На трибуні стоїть дискутант, з погордою відвернувся від „майка” і щось там собі мурликає під носом.

Ось тоді-то починається!

— Нічого не чути! — гукає хтось з авдиторії.

— Говоріть до трубки!

Дискутант перестає мимрити і на міґи виправдовується перед народом, що „майк” стоїть зависоко, а він, мовляв, низького росту, не досягне анахтемської техніки.

Тоді прокидається з конвенційного отупіння голова зборів. Владно підносить догори руку і каже дискутантові:

— Пане… той, перепрошую вас на хвильку.

І дає знак секретареві. Секретар схоплюється, як опарений, кидає свої протоколи, біжить стрімголов до мікрофона. Йому на поміч поспішають на охотника дехто з „механіків”, що сидять поближче президії, вдоволені, що є нагода трохи кості розрухати.

Починається метушня коло мікрофона. Один „механік” підкручує його догори, другий спускає вниз, третій хухає і дмухає до голосника. Врешті четвертий, найпроворніший, відкриває перед світлим збором таємницю, що контакт не залучений…

— Ррраз! — залучили контакт. Роздається несамовитий свист старокрайової льокомотиви! Якби, припадком, у залі ще й досі хтось спав кам’яним сном, то й він мусів би тепер прокинутись. „Механіки” дружньо налягають на свистуна, пробують його втихомирити.

Врешті встає з-поза стола сам пан голова, заглядає до трубки і питає:

— Ну, що, окей?

— Та окей, — відповідають „механіки”, витирають хусточками спітнілі обличчя і вертаються на свої позиції.

— То прошу, пане… той, продовжайте, — звертається пан голова до промовця

Той іздалеку, обережно, бочком, заходить до мікрофона, заохочуваний з залі доброзичливими порадами: „Сміло! Ближче! Не бійтеся, він вас не вкусить!” Підійшов ближче, нагнувся, набрав духу повні груди, гей! — як не рикне, мов підрізаний бугай, аж панові голові окуляри з носа впали на „порядок нарад”.

На залі — крик:

— Тихше, бо вуха полопають!

— Станьте далі від мікрофона!

— Не лягайте так на нього!

І починається наново та сама коломийка: голова „перепрашає” дискутанта, дає знак секретареві, той схоплюється, біжить до мікрофона, йому на поміч поспішають „механіки” — і так далі.

Конклюзія: давала нам УНРА по таборах різні курси: шоферства, кріликарства, городництва, поліж-ництва, а забула навчити нас, як балакати до мікрофона.