Ще раз, перед осіннім затишшям, заклекоче Союзівка розбуяною молодістю, загомонить піснями, танґами, народним свінгуванням! Бо молодість знає свої закони (часом і беззаконня), а коли під зоряне небо полинуть перші „Амор”-ні акорди, тоді, звичайно, нікому з молодих не прийде на гадку вслухуватись чи… „бігла осінь вечоровим лісом”, або через чиєсь серце…
А вона таки пробігла зраненим оленем, кривавий слід залишивши на журавлині. Вже, от, і перший лист осінній зашелестів на стежці під ногами, і з вечірньою росою прилип слухняно до черевика… Колись, пригадую, по цій стежці, між „Полтавою” і „Ворохтою”, любив проходжуватись з паличкою в руці д-р Лука Мишуга… Він захоплювався осінню на „Союзівці”, і перша зустріч працівників „Свободи” відбулась в один прекрасний осінній вечір якраз тут, у старому ще будинку „Гостинниці”, при розпаленому ватрані, удекорованому в росохаті оленячі роги…
…Заграв гармоніст, і великий джентлмен, віденської ще школи, доктор Мишуга, попросив до танцю наймолодшу панночку з канцелярії. Обережно випробовував свої танкові вмілості і незабутній наш голова, Дмитро Галичин… А там покотилась в глуху кетскильську ніч, либонь уперше в цій гірській закутині, українська пісня! Чи це сон, чи ява?.. Чи це було вчора, чи взагалі такого й не бувало?.. Скільки-то криштальної водички продзюрчало з того часу по білих ребрах союзового „Черемошу”?
…Ось старокрайовий місток через річку, сосонки сп’янені сонцем, романтичні скелі і чисті плеса „ванє-нок”… А хто там на містку сперся на поруччя?.. Хто ж би, як не наша дорога пані Мирося, поспішав, трошки задихана, з „Лісничівки”, ще й малого синка, Борисика веде за руку.
— Добре, що вас зустріла. — усміхаються привітно ласкаві очі. — Ви там будете сьогодні, на вечірці, майстром церемонії, то постарайтесь не зачинати точно, бож ми, як знаєте, з пані Нілею, живемо в лісі, в хаті на курячій ніжці, нам далеко йти, а тут ще дітей треба нагодувати і самим трохи причепуритись…
За те ніколи страху не було, щоб наша мистецька вечірка почалася точно, але завжди так добре було спостерігати в перших рядах публіки нашу віддану прихильницю, покійну пані Миросю! Вона завжди щиро раділа нашими сценічними успіхами і так вибачливо прощала нам усі недоліки програми, включно з „навалюючим” щоразу мікрофоном…
…Мої друзі і партнери в нинішній програмі, просили мене „втяти” щось веселе, щоб підняло їх на дусі перед нелегким завданням — вибором міс Союзівки. А я втяв таке, що „хоч сядь та плач, хоч сидячи кричи!”… Простіть, друзі, але це той перший листок, що зашелестів під ногами, навіяв мені на душу такий настрій… „Гей, бігла осінь через моє серце…”
ПРИВИДИ ХОДЯТЬ ЗА НАМИ
1. Спершу вступ — як звичайно
— Бо це, мусите знати, весільний одяг мого чоловіка! Він носив його так довго, як довго тривали години (дослівно години) нашого „подружнього щастя”. Ми взяли шлюб декілька годин перед його від’їздом на фронт… Так, це він, Гайнц…
В куті поблискувало холодом цвинтарного мармору піяніно і з його жалібно-гебанової оправи визирало фото, доволі крикливо розкольороване: ідеальний екземпляр „бльонд-бестії”, русоволосий, замашистий юнак, увесь у ластовині, в сорочці короткорукавці, сперся на лавн-тенісову ракету, чарував розсміяноіо білістю зубів…
— Гм… Жовтодзюб! Йому тоді було вісімнадцять років…
Пані Дітріх перехилилася й сягнула випещеною рукою по альбом, а тоді, якби нехітьма, її пружні груди торкнулися Василевого плеча. Торкнулися й на мить так і до нього прикипіли…
Василь якось нерішуче посторонився:
— А потім ви його більше не бачили?
Видивилася на нього зчудованими, дугастими бровами і з ледве помітним відтінком іронії прикусила уста, що яскравіли від покладів карміну, мов свіжа рана. Стріпнула попіл із цигарки лакованим кінчиком мізинця…
— Ах, ні, розуміється, час від часу він ще приїздив на відпустки, на пару днів, але ж ви розумієте, це вже не було життя, тоді все котилося на дно: метушня, тривоги, бомбардування, щоразу трагедія в родині — хтось пропав, когось убили, і ця вічна погоня за шматком хліба, за дахом над головою… Ех! Жахливі були ті часи напередодні катастрофи..! А це (розгорнула альбом) його останнє фото. Саме тоді Гайнца іменували за якісь там „геройства” командантом штурмової сотні, відзначили Залізним Хрестом та іншими брязкальцями, ну й, очевидно, післали в „айнзац”, проти тітовських партизанів… І з того часу слід по ньому загинув.
Василь засуєтився, встав, пробовкнув щось недоладне — ні пришив, ні прилатав, та й узагалі розмова потім уже не клеїлася, а втім і недоречно було її продовжувати, і він нашвидкуруч розплатився, загорнув під пахву куплений одяг і вийшов, далі таки сердечно каючись, що, лихо його знає навіщо, забажав „змінити шкуру”.
2. Автор додав дещо від „себе” до характеристики героя
Не треба дуже дивуватися, що мій приятель Василь виніс розхитані нерви з прогулянки тією чортівською каруселею, яка крутила ним понад п’ятнадцять років… Конспірація, підпілля, процеси, кримінали, далі — втеча за кордон, потім війна, диверсія в запіллі, фронт — один, другий, і знову… „ліс наш батько, темна нічка мати”, ще раз тюрма і камера тортур і, на завершення епопеї, три роки концтабору.
Проте, коли тепер хтось сипле заялозені фрази, мовляв, ці переживання „розстроїли” Василеві нерви, чи там „захитали його психічну рівновагу” то це, звичайно, анічогісінько не вияснює. І так само розминається з правдою погляд декого з партійних „хуситів”, нібито Василь „заломився на дусі”. Насправді Василів дух спотужнів, набренів свіжими пароснями, поповнився саме тим вагітним кладом, що має в світі ідей найвищу ціну! Не перечу, може, під час тієї метаморфози його душевні семафори, зазнавши доглибинного потрясення, переставились на інші рейки, може власне на ті, з яких видні найширші обрії, найдальші верхів’я?
Аж дивно: цей неприкаянний експропріятор колись, кажуть, аж до жорстокости твердий та безпощадний у боротьбі, він, що з титулу особливого „звання”, сам був із смертю за пані-брата та й інших посилав на смерть, не кліпнувши повікою, професійний каторжанин, який зазнав на своєму віку стільки знущань та поневірки, аж обернувся від того в жалкий, позбавлений здоров’я лахман, — саме він, отінившися на волі, здивував усіх вийнятковою людяністю й великодушшям. В часі, коли ввесь світ шукав і карав навмання воєнних злочинців, відчувалося, що Василь радий був затаїти перед людьми свою особисту кривду, заховатися з нею кудись, щоб його ніхто не чув і не бачив. А вже зовсім не помітно було в нього бажання мстити й шукати відплати, навпаки, він став, може, понадміру співчутливий до чужого горя і вражливий на страждання тих, від кого, будь-що-будь, таки найбільше натерпівся.
Це ж не була жодна таємниця, про те розмовляв увесь М., що визначний член революційного підпілля, вирвавшися з кацету, сам ледве живий і теплий, не знайшов собі кращого заняття, як піклуватися бездомною старенькою німкенею, зі шлезьких утікачів; випадково надибану на вулиці, він приютив у власному мешканні та й дбав, кажуть, за неї, як за рідну неньку.
В кварталі, де він жив, знали його навперестріт усі собаки і німченята, вони хмарою тяглися за тим чудним „авслендером”, що був у їхньому уявленні, немов би трохи „феррікт”, бо роздавав задарма унрівські ласощі. Та й усі ми знали особливу Василеву манію — вишукувати по закамарках і втискати милостиню — тим з-поміж недавніх світозавойовників, які тепер без рук, без ніг, чи з жовтими паличками сліпців, валялися жебрачими онучами на розвалинах Столиці Руху…
Правда, коли його при цьому застукував хтось знайомий, тоді він трохи бентежився і виправдувався:
— Ну, бачите, я сам не знаю, коли й у кого я заразився отою язвою гуманности?.. Таж колись, хоч би в кацеті, — ви пригадуєте, як то я стягнув накривало з того конаючого француза, який ще добре не застиг, і сам ним обгорнувся та й із чистою совістю заснув, — а сьогодні чоловікові прикро, коли комусь нехітьма ногу настолочить!.. Або такий драб, швабуга, — таж давно, в інших обставинах, мой-брьи! я ладен був йому горло перегризти і власними пазурями тельбухи випороти!.. А нині ти стоїш перед таким людським обломком якийсь онесмілений і немов би винуватий, співчуваєш йому і милостиню тичеш, а по-правді, дідько знає, хто це, може, колишній кат або добре замаскований шпигун. Ех, проклятий слов’янський сентименталізм!..
