І не буде це, дорогий земляче, жаден міраж, галюцинація чи якесь інше запаморочення ума! Ні! Пожарна команда ч. 2 в містечку Наяк справді носить ім’я нашого славного гетьмана, Івана Мазепи, якому наш славний скульптор, Сергій Литвиненко, поставив пам’ятник на Союзівці.

Вправді, члени пожарної команди, в більшості ірляндці, не називають його гетьманом, лише „українським принцом”, проте вони страшенно гонорні, що їхні машини й драбини охрещені ім’ям такого визначного патрона.

І знаменито поінформовані про ту романтичну частину біографії нашого державного мужа, зокрема в насвітленні пана Яна Пасека, як то наш „принц” залицявся на дворі польського короля до вродливих шляхтянок і які мав на цьому полі успіхи, аж заздрісні панове-шляхта прив’язали його до хребта дикого коня та пустили в степ, і як Мазепа заґальопував на ньому аж на Січ!

На пожарному возі красується навіть голова того коня — емблема команди, хоч не можна сказати, щоб це була голова дикого мустанга, з розвіяною гривою, — радше флегматичної шкапини, яка щонеділі тягне бричку з червоними колесами по алеях Центрального парку… Така чи сяка коняча голова — факт залишається фактом, що вона робить добру пропаганду нашій справі на еміграції.

Якщо трошки покопаємось в історії американського пожарництва, то довідаємось, що ще в 1826 році існувала в Нью Иорку пожарна команда ч. 48, яка носила назву „Мазепа”, взяту, як кажуть, від однойменної поеми Байрона. В 1852-му році один пожарник переселився через воду до Наяку і привіз цю назву, з головою „дикого коня” сюди, та й охрестив нею місцеву пожарну команду.

Команда ч. 48 в Нью Иорку давно перестала гасити пожарі, з неї залишились тільки дві пропам’ятні таблиці-емблеми, що прикрашують тепер вхід до відділу історії „Фаєр Департмент”-у, в музеї міста Нью Йорку, при 5-ій Евню і 103-ій вулиці. На таблицях — портрет гетьмана Мазепи, в строю прабатька Адама, в горизонтальній позиції — на хребті коня. За ним женуться по степу вовки з висолопленими язиками.

За цей архитвір, як довідуємось, автор портрета, проф. А. П. Маріярті, дістав був золоту медалю, а пожарна команда ч. 48, в п’ятницю, 24 жовтня 1841 року, виграла першу нагороду на конкурсі за найкраще розмальований фаєрманський віз…

Ось, куди загнався дикий кінь гетьмана Івана Мазепи!

ПРИГОДА В ГОРАХ

Наш український війт у Гантері, як його там називають, Володимир Кобзяр, любить і вміє оповідати. Це звичайно бувають спомини з його блискучої кар’єри одного з найкращих львівських футболістів, воєнні чи мисливські пригоди або різні придибашки з нашими мистцями, які влаштували собі в його пансіоні головну кватиру.

— Одного разу, — розповідав п. Кобзяр, — повіз я маестра Мороза на таку гору, на якій він ще не був, бо так, переважно, всі гори, звори, річки і водоспади в цій околиці він уже повимальовував. Ну, як знаєте, наш маестро вирушає на пейзаж, ніби вояк на фронтову позицію: бере з собою весь малярський еквіпунок — „муніцію” і поживу на цілий день. Ми договорилися, що коло 6-ої години вечора я приїду по нього автом і заберу додому.

Був чудовий, осінній день, половина жовтня, коли то в наших американських Карпатах найбільша краса, а для мистця — найкраще жниво. Та, як то звичайно в горах буває, десь з полудня подув холодний вітер, небо вкрилося хмарами, а з хмар посіяло наперед дощем, а потім снігом…

Каже мені дружина:

— Бачиш, що робиться — сідай у машину і їдь по пана Мороза, щоб не замерз у таку плюху.

Ба! Я знаю майстрову натуру: не так то легко здіймити його з гори, коли він розмалюється! Але я хлоп військовий, звик до дисципліни: раз жінка наказує, треба слухатись. Викотив з-під грибарні свого „форда”, їду. Та не проїхав і дві милі дороги, як моя лімузина навалила: не рушить ні допереду, ані дозаду! А тут сніг Домішаний з дощем не перестає ліпити, взагалі погода собача… Рад-не-рад, залишив авто при дорозі, вернувся пішки в село, позичив у сусіда джіпа і давай назад у ліс, — рятувати артиста.

Врешті під’їжджаю під якусь гірку, бачу — при дорозі не то хата, не то колиба, а на воротях стоїть бородатий дядько в капюшоні і люльку смалить.

— Гей, містере, — гукаю до нього, — чи ви не бачили тут такого артиста, що образи малює?..

— А, пейнтер, — махнув головою бородач, — та він стирчить ще зраня онтам, на пагорбі. Чудний якийсь чолов’яга, просто несамовитий: руки йому закоцябли, дощ зі снігом очі заливає, а він захистив полотно власним плащем і жарить образ, аж луна йде, тільки час від часу пальці сірничками розгріває. Я вже просив його зайти в хату, обігрітися, а він — ні. Каже — часу йому шкода. Це, мабуть, не з наших. Не американець.

Він українець, — пояснив я з почуттям національної гордости.

— Ага, українець… Значить, він буде з Росії?

— А щоб тебе двері стиснули! — думаю. — Звідки ж ти взявся, такий темний та неграмотний? Таж я вже просвітив усіх фармерів у нашій околиці, що таке Москва, а що Україна, а той мені таке дурне торочить.

Хоч і пора не була дуже відповідна, то я вже з привички став вияснювати бородачеві, що ми, українці, великий нарід, що Україна є членом Об’єднаних Націй… і так далі і так далі. Але той махнув лише рукою і сказав:

— О-кей, не агітуйте мене, я вам вірю. Якщо ви маєте більше таких завзятців, як той артист, що замерзає там, на гірці, то ви справді великий нарід.

КОЛЯДА-КОЛЯДНИЦЯ

Гурток „Соколи” в повному своєму „бойовому” складі — шість юнаків, вибрався з колядою. Гурток не мав у репертуарі великого вибору колядок: хлопці знали напам’ять тільки дві строфки з „Бог Предвічний” і дві з „Нова радість стала”, та й то деяким співакам обидві ці колядки трохи „мішалися” — і на словах і в мельодії…

Вправді гурток збирався декілька разів на проби в хаті гурткового Юрка, де куплено на Свята кольоровий телевізор, але завжди якось так дивно складалося, що саме тоді показували гаківкові змагання, що значно більше полонювало увагу юних колядників, ніж репетиції їхнього ж таки хору.

— Ну, але пластун дає собі раду в кожній ситуації, — сказав гуртковий Юрко і під цим кличем, у день Різдва Христового (нового стилю), повів своїх „Соколів” з колядою.

Пан станичний визначив їм частину міста зрідка заселену українцями. На списку було всього коло двадцяти родин, з тим, що коло деяких прізвищ стояли закреслені червоним олівцем „файки”, коло інших стирчали загадково питальні знаки. „Файки” означали, що в домі живуть „старі емігранти”, які „…можуть щось дати на Пласт, а можуть і не дати”, — як тлумачив колядникам пан станичний.

Питальні ж знаки перестерігали, що господарі дому можуть ще святкувати Різдво за старим календарним стилем і таку хату краще обминути, — для святого спокою…

Перших десять хат обійшли в порядку, без жодних особливих випадків. В одній, відзначеній „файкою”, господар, добрячий, старий могіканин, хоч і не визнався гаразд, що таке Пласт і яким цілям він служить, проте витягнув п'ятку і дав, радий, мовляв, що „бойсики” і його не поминули.

Зараз у сусідньому домі мешкав знаний громадський і політичний діяч, пан професор Сингальський. Хлопці вишикувались наструнко на коридорі, набрали духу в „діяфраґми”, а гуртковий Юрко делікатно постукав у двері. Відчинила їм сама пані професорова, в халаті, в хустці на голові, узброєна в блискучий „вокум-клінер”.

— Христос Раждається! — гукнули „Соколи”.

— Моє поважання! — відповіла льодовим тоном пані добродійка. — А панове за чим, можна б спитати?

— Та ми з Пласту. . Можна поколядувати?

— Можна, але не сьогодні, в робочий день, а через два тижні, коли обходить Різдво Христове весь український нарід! До побачення!

І тріснула дверми колядникам перед носом… Хлопцям, звичайна річ, стало трохи марнотно і вони накинулись з претенсіями до свого гурткового:

— Що ж ти за провідник народу? Чому нас запровадив під дурного хату?

Юрко заглянув у список і ствердив, що коло прізвища пана професора не стояла жодна „файка”, ні питальник чи інша інтерпункція… Виходило б так, що професор Сингальський змінив орієнтацію недавно і несподівано: в минулому році святкував Різдво за новим стилем, у цьому ж році прийшла йому до голови фантазія вернутись назад до старого, про що, однак, ширша громадськість не була ще поінформована.