Ось, уявіть собі, що сталося того самого дня, коли свіжоспечений водій міського автобуса відбував свою першу туру по лінії число 11… Того дня Мама одягнулася в святочну одежу, заложила на голову капелюх, взяла парасолю і, як пишна пава, розсілася в автобусі, зараз за сидінням сина. Любовно обняла очима його струнку постать в службовій уніформі і перехристилась, коли син поставив ногу на газі…

Потім гордим поглядом обкинула сусідів-подорожніх, ну — і почала:

— Ви, мабуть, ще не знаєте, що це мій син, Альберто, керує нині автобусом?.. Еге-ж! Він у мене дуже добрий хлопець, — не хуліганить, по барах не волочиться, не пристає з голотою. Був на війні, але вернувся, слава Богові, живий та цілий. Увесь час гроші нам посилав, а ми складали йому в банку. Ще не одружений, але має гарну дівчину: італієчку!.. Хто це подумав би: ще недавно, здається, пелюшки зрошував, а сьогодні, — дивіться, який орел: міським автобусом керує!

Розуміється, цим її говоренням син так поденервувався, що на Бродвеї трохи не розбив автобуса! А вдома заявив, що коли Мама буде так надалі його компромітувати, він зрезиґнує з міської роботи, візьме ще один курс і зачне їздити грузовиком! Мовляв, — до шоферської будки Мама хіба за ним не полізе, бо там і так не буде перед ким величатися, який у неї син-орел!

СПРАВИ ЛЮДСЬКІ І СПРАВИ БОЖІ

Пан і пані Джонс сиділи на ґаночку й частували полуденком сільського пастора, якого тут звали „міністром”. Саме недавно місцева парафія зробила йому гарну несподіванку — купила на сплату нового автомобіля, і з цієї щасливої оказії пастор відвідував тепер свої овечки, щоб особисто подякувати за дарунок кожному з парафіян, обмінятись з кожним кількома теплими словами.

Надворі стояла рання ласкава осінь. Дерева, обсипані прозолоттю, ятрилися кольорами нечуваної краси й непорочности, і на фоні блакитного неба ліс горів, як величезна ватра серед білого дня. По „гай-вею” безшумним потоком пливли машини, а в далині синіли безгомінням і задумою Ведмежі гори. В цілому отому безмежному краєвиді не було ніде й сліду живої істоти. Картина така, що навівала вам на душу дивний настрій, просто змушувала вас призадуматись над справами Вічности.

— Як дивно і розумно господарить наш Лорд на своїй фармі, що нею є цілий світ! — зідхнув пастор, задивившись в панораму осени.

Пані Джонс сказала побожно „Амінь”, позабиравши тарілки зі столу, а пан Джонс, господар дому, запалив люльку і нічого не сказав. Він був чоловік зроду мовчаливий, і коли за годину часу втрутив до розмови двоє-троє слів, то й це вже був з його боку не абиякий подвиг.

— Гляньте, мої дорогі, хоч би туди, на межу, що ділить ваш ґрунт від Шепардового, — продовжував пастор. — Що воно за дерево росте там, на межі, — дуб чи явір?

— Клен, — бовтнув пан Джонс, не виймаючи люльки з-поміж зубів.

— Ну, звичайно, клен. Само собою. Та чи ви, дорогі мої, звернули увагу, як він дивно росте?.. Одним боком росте, другим усихає, до речі сказавши. З Шепардового боку, зверніть, будь ласка, увагу, де бур’яни, солонець і тернина, дерево широко та буйно розпустило свою корону, кидаючи холодну тінь на Шепардову землю: та це їй анітрохи не шкодить, бо Шепард на своєму ґрунті нічого не садить і не сіє, тримає пустирем. Але поцейбіч, дорога пані Джонс, де пишались цього літа ваші прекрасні грядки з городиною — дерево взагалі не пускає галуззя, фактично ніби всихає, якби сам добрий Господь так розпорядився, щоб воно не кидало тіні на ваші грядки, не шкодило плодам роботящих ваших рук!

— Амінь, амінь! — мовила пані Джонс і сплеснула руками з дива. — Як же я цього досі не помітила, скажіть мені, люди добрі?

Пастор попрощався з господарями, подякував за полуденок і пішов до своєї нової машини, але пані Джонс ще далі не могла заспокоїтись, схвильована пасторовим відкриттям, що ніби її осінило й просвітило.

— Що ти скажеш на це, Бил? — спитала чоловіка. — Воно справді так виглядає, якби добрий Господь спеціяльно опікувався моїми грядками!

Пан Джонс витяг люльку з рота і по його зморщеному, як печене яблуко, обличчі промайнуло щось, ніби хитра усмішка.

— Якщо добрий Господь дійсно подбав за твої грядки, то я Йому в цьому дещо допоміг… Недарма ж я впродовж літа підливав цю кляту деревину нафтою, щоб вона йому всохла, тому Шепардові, і не псувала нам городу.

В ПОГОНІ ЗА ЧАСОМ

Пригадую, коли в наших емігрантських колах лютувала війна за календар, мене спитали в одному товаристві:

— Ну, а ви за який календар — новий, чи старий?

Тоді, пригадую собі, я виклав їм свою власну, календарну концепцію: Я, сказав тоді, за такий календар, щоб сонце частіше сходило, а рідше заходило… Щоб весна не відцвітала зарання, щоб літо не проминало, щоб зашвидко не надходила осінь… Щоб не треба було зривати з відривного календаря щодня по-одному листкові, бож ми таким способом крадемо самі в себе по-одній днині життя! Щоб ці, відорвані картки з календаря — наші втрачені дні, не розносив вітер у безвістя, як сухе листя з деревини. Одне слово — я за такий календар, щоб за ним — коли вже не можна помолодіти, то бодай щоб не старітись.

Тоді, пригадую, в тому товаристві всі єдинодушно схвалили мій проект календаря, а найбільше побивалися за ним представники „підтоптаної” Генерації, для якої сонце щораз рідше сходить, а частіше заходить і час безмилосердно коротшає.. Це ж саме з їхніх грудей так часто вириваються зідхання:

— Ех, якби так можна завернути час назад!

Це, до речі, можна зробити. Можна затримати час на місці, можна завернути його назад. Покищо — на фільмовому сеансі… Саме в наші дні завелася така мода, що господарі показують гостям свої здобутки в царині кінематографії — свої аматорські фільми з вакацій. Такі сеанси бувають дуже приємні, зокрема після доброї вечері і при стонованій музиці (а пригашене світло робить своє…) Тоді частенько чуєте з темряви прохання:

— Пане докторе, затримайте на хвильку цю сцену, де пан Влодко обіймає панну Лесю.

Еге ж… Услужливий кінооператор може робити різні фокуси: може „затримати” цю сцену, де пан Влодко обіймає панну Лесю, або якусь іншу панну, а може покрутити корбочкою і ви побачите все назад-гузь: як пан інженер дельфіном виплигнув з басейну, смішно вивертається в повітрі й опиняється назад на дошці… Як пані господиня гузькує від столу, несучи гостям якусь закуску чи перекуску… Звичайно, публіка має з того сто потіх, але тоді рідко хто усвідомляє собі факт, що одним покрутом корбочки кіноапарату можна справді завернути час назад!

А мій приятель, що студіює в Колюмбії якусь-там дуже високу математику, запевняє мене, що час можна буде затримати чи завернути не лише під час кіносеансу, але й у реальній, так сказати, дійсності. Але це станеться, за його словами, аж тоді, коли людина вирветься поза орбіту нашої ґаляктики (або соняшної системи — якщо не брешу!) Тоді поняття часу в нашому, людському розумінні, зникне, перестане існувати. Коли людина, осідлавши ракету, полетить в сузіряні простори, з часом станеться те саме, що з відверненою кінолентою, значить — ми полетимо в минуле, як у фантастичному романі Уелза, полетимо в розшуки за нашим пропащим часом, за літами проминулої молодости, юности, дитинства…

Що не кажіть, а перед людством розгортаються казкові перспективи: доктор Фавст мусів продати чортові душу за відзискану молодість… Його нащадки просто помчать її здоганяти космічним кораблем.

ДИКИЙ КІНЬ МАЗЕПИ

Мандрівнику сингальського роду, якщо помчишся колись своїм вороним „Каделяком”, „Понтіяком” чи іншим маніяком дорогою ч. В 9, понад річкою Гудсоном, а твоєму вороному забракне раптом оброку-бензини, поверни з битого шляху до містечка Наяк, Н. Й, і там затримайся на Мейн стріті, проти будинку пожарної сторожі.

Запевняю тебе, що не пожалуєш!

А не пожалуєш, поперше, тому, що зараз таки в сусідстві, біля фаєрманської централі, стоїть інша централя, з приманливою назвою „Чарлі’с бар енд ґріл”. Ох, як же радісно защемить твоє патріотичне серце, коли ти, покріпившись на дусі, вийдеш з бару і побачиш на брамі „фаєргавзу” табличку з написом…, Мазепа”!