Про якийсь окреслений фасон у гардеробі — шкода й говорити. Ще добре, як на кому теліпається сяка-така опанча чи камізолька, є цілі штани і черевики одновимірного формату. А то буває дуже різноманітно: один черевик республіканський, другий демократичний, на плечах ніби картина з виставки абстрактного мистецтва (значить, латка на латці) та й капелюх десь запроторився на шляху життєвому, на якому так часто приходиться відпочивати, простягнувшись денебудь, у застійну, чи таки посеред тротуару…
Тепер уже зайвим буде пояснювати, що довкола Ялинки зібралися хлопці з Баверів, оті, як каже притча Христова, птиці небесні, що не сіють, не орють, не працюють, але якось живуть, бо на плящину завжди собі зажебрають. В американському красному письменстві ця порода громадян США називається „гобос”, а так, у поточній мові, і трішки ніби зневажливо звуть їх „бомами”.
Саме в цій частині міста, на Баверах, знаходяться їхні „готелі”, тобто нічні притулки під патронатом Армії Спасіння та інших добродійних місій. І ось, подаючись на нічліг, ці людські злидні линуть з темряви, мов нетлі, до світел розіскреної, блимаючої кольоровими лямпочками Ялинки на площі Астора.
І дивна річ: вони можуть отак стояти довкола неї годинами в німому безрусі, мовчки, без одного слова, приглядаючись грайливим світляним зиґзаґам, що раз блимають, раз пригасають, серед запашного чатиння…
Які думи-мрії снуються в цих кудлатих-нечесаних, буйним чупером покритих, або й лисих уже головах?.. Які візії ввижаються їхнім блудним очам, що зайшли імлою горілчаного чаду?
Може, ввижається неодному казка золотого дитинства — дитяча кімната на Свят-вечір, а в ній, мов на образку в ілюстрованому журналі, усміхнені батько й мати, весела ялинка і гора гостинців під нею. Над дверима завішений вінок з „міслету” — зелені листочки, перетикані червоними ягідками, під сволоком висять панчохи, наповнені горіхами й цукерками, а через вікно в’їжджає в хату червонощокий Санта, в санях запряжених у рогаті реніфери, і так радісно тінь-тінькають срібні дзвіночки в його небесному запрязі!
Може, у декого, в душі, дзвонять ці дзвіночки ще й по-сьогодні?
Адже всі вони колись були людьми, давно-давно перед тим, поки скотилися на дно. А під брудними лахманами й тавром „бома” лежить у цього і того, замкнена на сім печатей, власна життєва драма. Цьому зруйнувала життя жіноча зрада, тому — зламана кар’єра, втрачене багатство, невилікована недуга, розхитані нерви, чи Бог-зна яка хандра. Бувають же тут, між цими бродягами, і люди високого інтелекту, — письменники, артисти, лікарі, офіцери, бізнесмени…
„Не зішкрябуйте тупими ножами іржі з наших душ”, — писав один поет з Баверів, якого потім знайшли неживим у тунелі підземки. — „Не питайте тіней, — чим ви були, бо тіням байдуже, вони так і так утікають від сонця…”
…Від 4-ої вулиці надходить „з’єднання” Армії Спасіння: попереду хорунжий, старий дідок, з прапором і трубкою під пахвою, за ним крокують в ногу його підкомендні — троє бліденьких дівчат у темносиніх одностроях Армії. Відділ зупинився біля Ялинки. Дівчата витягли кантички з нотами, дідок заграв на трубці, і в сіризну грудневого вечора поплила колядка про тиху ніч, святу ніч, про Боже Хлоп’я, що заснуло у Вертепі в небесному спокої…
І ось, чорні, покручені фігури довкола Ялинки заметушились: одні, тверезіші та й пристойніше зодягнені, приєднуються до хору своїми прохриплими голосами. Ті ж камрати, що замазані сажею, побиті та покривавлені, відсуваються назад у присмерк ночі, ніби вони недостойні в такому жалюгідному вигляді хвалити Боже Дитятко.
На площі Астора починається дивний концерт і дивне свято — Ялинка для Тіней.
ШОЛОВИЛО
Всі казали: той шоловило-Джіммі, це найділовитіша, найрухливіша молода людина в містечку! Він працював посильним у великому департаментовому складі і цілісінький Божий день те тільки й робив, що роз’їжджав на своєму байсиклі з вулиці на вулицю і розвозив господиням по домах різні, замовлені телефоном товари, а переважно харчові продукти.
Джіммі був побожний хлопець, це так. Коли вирушав уранці на своєму байсиклі на роботу, завжди подорозі вступав до церкви помолитись Богу. Насправді, його розмова з Богом була дуже коротка, не тривала й півхвилини… До речі кажучи, Джіммі тільки вскакував до церкви, майже на бігу приклякав на одне коліно перед вівтарем, хрестився з-манькута і зараз же кулею вилітав з Божого дому, просто на сідельце свого байсикля!
Аж одного разу старенький о. Венедикт затримав на сходах богомільника-скорохода і спитав його:
— Слухай-но, Джіммі, скажи мені, під милість Божу, котру молитву ти вспіваєш проказати за півхвилини часу?
— Бачите, панотче, — відповів Джіммі, трохи зніяковівши, — це всі знають, що я людина страшно зайнята, і напевно знає це теж Ісус Христос, бо перед Його небесним оком ніхто і нічого не скриється. Тому, що я такий зайнятий, всі молитви, які я досі знав, були для мене задовгі. Довелося вигадати свою власну молитву, коротеньку: „Ісусе-Христе, це я, Джіммі!” — мовлю кожного разу, пригадуючи Ісусові, що люблю Його і за нього не забуваю.
— Добре, Джіммі, добре, Ісус Христос, цілком певно, і про тебе не забуде, — посміхнувся парох і поплескав хлопця по плечах.
Від тієї події не пройшло навіть дві неділі, як раптом, одної днини під парафію пригналося, завиваючи сиреною, поліційне авто! З авта вискочив шериф і загримав п’ястуками до дверей приходства:
— Отче Венедикте, — скрикнув, — мерщій, ради Бога, беріть Божі Дари і сідайте в мою машину! Там, на вулиці, хлопець вмирає!
— Хто такий?
— Таж той шоловило-Джіммі! Летів, як звичайно, мов навіжоний на своєму байсиклі, зударився з троком на перехресті та й тепер немає що з нього збирати…
Джіммі справді помирав, лежав на скривавленому бруку, з переламаним хребтом, а трохи оподалік валявся поторощений байсикль і розсипані всуміш помаранчі, бісквіти, булки, консерви… Ще й досі остовпілий водій вантажного самохода стовбунів серед натовпу людського, бився кулаками по чолі й заклинався на рани Христові, що він не знає, як і коли це трапилось, і чому саме на нього, наче грім з ясного неба, звалилося таке нещастя?..
Отець Венедикт приклонився з Божими Дарами над вмираючим хлопцем, з обличчя котрого втекла вже була вся кров, так само, як з понівеченого тіла притьмом втікало життя, так поквапно, як воно тікає лише з вмираючих навесні життя. Священик поклав свою долоню на холодне чоло Джіммове і промовив якимось дивно-ласкавим голосом:
— Джіммі, це я, Ісус Христос!
Тоді ще раз, на мить лише, у великій смертній натузі, відкрилися очі Джіммові і синя спопеліла, остання в його житті усмішка, відповіла:
— Знаю, і дякую, що й Ти за мене не забув.
МАТЕРИНІ ГОРДОЩІ
Недавно хтось сказав мені чи то півжартом, чи півсерйозно, що я ношуся з моїми земляками з Бібрецького повіту так, ніби дід із писаною торбою, — поза ними світу Божого не бачу. Що це не так, хай послужить вам прикладом нинішня коротка історія, присвячена моєму доброму сусідові, Рамосові, уродженцеві Порторіко, якого, звичайно, з Бібрецьким повітом нічого не в’яже. Сеньйор Рамос є власником фризієрні на 10-ій Евню і час від часу клопочеться моїм волоссям.
— Боже мій! — говорить схвильовано, саджаючи мене на коловоротне крісло, — ви, мій приятелю, сивієте не то з кожним вікендом, а з кожним днем!
Крім проблеми з моїм волоссям, він має ще мороку з власною жінкою, — до речі, він кличе її „Мама”, — так само, як у нас, у Бібрецькому повіті, уявіть собі!.. Клопіт із Мамою почався з того часу, коли їхній син, Альберто, ветеран в’єтнамської війни, дістав добру роботу водія автобусів у міській комунікаційній системі, з усіми забезпеченнями і бенефітами. Крім цього — дістав шоферську уніформу, штани, блюзу і службову шапку з блискучим дашком. І це Мамі вдарило на голову: згорділа від надмірного щастя!
— Дружина моя, — говорить вибачливо посміхаючись, мій приятель Рамос, — це жінка старосвітських поглядів: трохи заскорузла й відстала від сучасного ритму життя. Нині, скажемо, в часі соціяльних по-трясень, стати кольоровому хлопцеві водієм автобуса — не така велика штука. Але Мама нічого не знає та й нічого не читає про соціяльну революцію, що проходить в Америці, і для неї життьовий аванс сина — це вершини щастя! В її очах за кермом водія сидить не син її, Альберто, а принаймні князь Валії!
