— А от і містер пунктуальність, — скривилася дівчина. — Я на тебе чекала в Дикорослої.

— Я мав справи. А ти мала маячок на сумці. Я ще в музеї причепив.

— Падлюка...

— Кажи давай. Чого не дочекалася?

— Я пішла поживитися. Сам казав — сили потрібні. А далі хтось вирішив мене вирубити. Еверест врятував... той світляк з роботи. Ти його бачив.

— Ну, звичайно ж... — хмикнув Златан задоволено. — І що сказав?

— Що напав темний. Незнайомий. Але це якась ахінея! У місті майже всі всіх знають...

— Не зважай, я розберуся.

— Не говори як мафіозі з фільмів, — Варта зітхнула втомлено. — І викличи мені таксі.

— Навіть не думай, — заперечив Златан. — Біс його знає, чи нема хвоста. Хай краще Мірек завезе. Якщо тебе за всі ці відгули виженуть з роботи, то хоча б на таксі заощадиш.

Уранці Златан написав і повідомив, що третю точку знайшли світлі.

Варта процідила кілька нехороших слів і пішла на роботу в препаскудному настрої. Ще більше роздратувала наявність там Евереста. Адже вчора ось цей світляк урятував її від серйозних проблем. Поводився він стримано — навіть не іронізував і не прискіпувався щодо темності темних. Проте чаклунка розуміла, що заборгувала йому за вчора й це може ще вилізти боком. Особливо у часі Гри.

Коли чех з’явився біля кав’ярні наприкінці зміни, дівчина навіть не здивувалася.

— Тільки не кажи, що плануєш ходити за мною хвостом до закінчення Гри, — закотила вона очі.

— Поки тобі намагаються розбити голову твої ж темнокровні — буду, — безапеляційно заявив чаклун. — Тим більше в мене вже є певні ідеї щодо того, де шукати четверту мітку.

— Я передам твої ідеї Тайфунові, і він організує пошукову групу.

— Ні. Поки ми не знаємо, хто напав на тебе...

— Це не стосується Гри. Це справа Люцема. Він же на мене обізлився, бо вирвала його перемогу на дуелі.

— Але ж Еверест казав, що це справа рук темного, так?

— Відколи ти віриш світляку? — здивувалась дівчина.

— Я бачу його наскрізь.

Варта хмикнула. Слова Златана видалися їй поганим аргументом.

— Як тобі польський суддя? — спитав чех тим часом. — Чув, саме він був спостерігачем на другій мітці.

— Дивний дядько. Наче весь такий доброзичливий, а від нього так і віє небезпекою, — пригадала дівчина. — І ще той Емануель дуже швидко пішов геть, коли ми позначили мітку. А після того на Тайфуна накинулась темрява, і він ледь не прибив світляка. Я читала, що той, хто проливає кров над міткою, приймає трохи побічних ефектів. Але ти б бачив Тая тоді! Він і так не визначається стриманістю, а тієї ночі взагалі злетів із котушок...

— Та просто пшек за світлих, — видавив із себе Златан. — Він мав залишитися. Мав погасити пост-ефект, який так вплинув на того вашого головного лобуряку.

— Тобто... суддя порушив правила? Чому? — Варті до цього моменту здавалося, що хто-хто, а найвищі з Конгломерату повинні залізно дотримуватися всіх умов. Адже інакше все полетить до біса. А може, вже й летить, враховуючи, що Гра почалася з кривавого вбивства...

— Ну, відзвітував він за правилами, — хмикнув чех. — Бюрократія і папірці в порядку. Але якби щось сталося. Якби світляк, кров котрого щойно позначила мітку, постраждав... Тайфуна могли б відсторонити на один чи два тури. Або й віддати очко вашим суперникам. Падлючий Емек, певно, щось таке й мав на думці...

— Ти багато знаєш про суддів, — зауважила Варта, вкотре думаючи над тим, як же химерний знайомець пов’язаний із найбільшою силою в чаклунській спільноті. А що пов’язаний — це вже очевидно.

— Доводиться, — Златан осміхнувся невесело. — Хоча вони й повинні зберігати нейтралітет, але кожен тягне у свій бік. І не звинуватиш. Я теж розумію, як це. Але можеш не хвилюватися: я цілковито на боці темних.

— Я не хвилююся щодо цього. Мене більше турбує, що, судячи з твоїх слів, менш чесні судді можуть взагалі передавати світлякам імена жертв чи місця міток. Який же тоді взагалі сенс у цій Грі?

— Сенс у тому, аби всі вірили, що вона проходить чесно. Ця і багато інших ігор. Ти що, маленька? — маг зиркнув на Варту спідлоба. — Але ні, суддям суворо заборонено контактувати з учасниками поза ритуалами на місці міток. Тому інформацію ніхто аж так явно не зливає. За цим гарно слідкують. Спостерігачі від Конгломерату — ще ті п’явки.

Варті важко вірилося, що спостерігачі здатні тримати під контролем могутніх суддів, які володіли недоступними для звичайних магів уміннями.

— Поляк за світлих, — вів далі Златан, — словак теж. Австрійський суддя зберігає нейтралітет. Принаймні на людях. Та й ти сама розумієш, що велика сила судді є також дуже яскравою візитною карткою, котра з одного боку допомагає, а з іншого — ускладнює всі кроки поза правилами. Можуть допомогти сильні ілюзії, та й то не завжди. А виняткових майстрів ілюзій серед чинних суддів нема. До того ж наші шановні правлінці дізнаються про місце наступної мітки не набагато раніше, ніж самі гравці.

— А звідки ти це знаєш? Якщо інфу не зливають? — підловила дівчина, сподіваючись зазирнути за ширму таємності чеха.

— Так сталося, — Златан, як завжди, не сказав нічого певного. — Я маю виходи на правління. Трохи. Проте в суддівські інтриги краще не влазити. — Хлопець негайно змінив тему. — Втім, хто б не переміг, у місті, де минає Гра, наприкінці вивільняється колосальна кількість енергії. І це — найважливіша ціль, яка ще допомагає темним та світлим не перегризтися між собою.

— Це мені відомо, — відказала дівчина. — Як і продовження історії: один із дванадцяти переможців, які позначили мітки, отримує право загадати найзаповітніше бажання, котре неодмінно здійсниться. Чесно кажучи, звучить трохи смішно. Майже туристична атракція: збери дванадцять точок — і отримай приз!

— Хах! Так. Було б смішно, якби не факт, що одну темну алхімею вже вбили через це, — Златанове обличчя на мить залила задума.

— А що ти хочеш загадати? — спитала Варта. — Якщо так віриш у ту історію.

Сама чаклунка скептично ставилась до теми заповітного бажання, бо офіційні правила її не згадували. Проте Златанова певність розхитувала і її скепсис.

— Вірю, — маг стишив голос. — У мене є вагомі причини. Пригадуєш, я казав, що моїх батьків і їхніх батьків зрадили? То от, нас ще й прокляли, Варто. Моє бажання — змінити це.

— Минуле не можна змінювати. Нема такої магії. Навіть найсильнішої.

— Я знаю шлях позбутися прокляття.

Варта подивилась на мага насторожено. Узагалі, цей чех не те щоб виглядав особливо неадекватним, але коли він заговорив про прокляття і казочки про Гру, то щось в його аурі невловимо змінилося. І це щось благало Варту не занурюватися, не допитуватися, навіть не торкатися Златанової темряви. Але водночас темрява була для неї рідною, частиною душі, котрій вона належала і котрій відкривала себе сповна. І якщо цей нахабний та могутній чародій несе на собі вагу будь-якого прокляття, можливо, їй, темній, буде легше зрозуміти його?

— А так і не скажеш, що ти не львівський, — зауважила Варта, продираючись вузькою стежкою за Златаном. — Я була в цьому парку безліч разів, і все одно добре задумалася б, перш ніж отак напролом потемки кудись пертися!

Листя хльоскало по обличчю, і дівчина подумки пошкодувала, що Гра не взимку. Хоча тоді міг лежати сніг по коліна. Але принаймні не було б таких заростів!

— Я трохи прогулявся тут удень, — кинув чех. — Розвідав територію, бо світляки певні, що десь у цих краях варто шукати точку. І ще понаставляв пасток. Хочете знову піти на обмін?

— Однаково ми ще не знаємо, хто наша жертва.

— Це ти не знаєш і Тайфунова тусівка, — зауважив Златан. — А сама жертва вже чудово усвідомлює свою ситуацію. І можливо, має на своєму боці когось поза вашою компанією. Ти такого варіанту не розглядаєш?

— Та ну! — заперечила дівчина. — Тайфун — наш голова. І хоча є групи, котрі тримаються осторонь, але все одно перш за все ми — темні. А тоді вже алхіміки, маги, відьми...