Багато років по тому, коли ми зустрілися, я повторив: «Відповідальний тільки один — і це я!»
Тентен має добре серце. Він не пережив би, якби я не взяв на себе цілковиту відповідальність за те, що сталося того дня. Хіба він стерпів би це? Я був старший, досвідченіший, жорсткіший, мені вдалося прожити з цим гірким вантажем тільки тому, що я весь час іще глибше занурювався у кров, різанину, убивства, братовбивчі війни, які постійно тримали мою скалічену душу під вагою більшої за мою провини. Воєнний хірург. Я не обирав кар’єру, не обирав героїзм, просто занурився у чужий біль. Мені залишився тільки інстинкт виживання, коли чорний погляд Томмі пронизав мені серце і примусив побачити Анжелу, мою сестру, улюблену сестру, хай що там думають інші, найсильнішу, найрозумнішу, найкращу з-поміж нас, Анжелу, тіло якої потрощили тонни породи.
Серед нас вона була найталановитішою, вона вкрила б наше ім’я вічною славою, якби ми залишили її живою; Анжела була справжньою перлиною, скарбом нашої родини, однак непередбачуваним і дуже плутаним скарбом. Як дівча могло цікавитися математикою уявних чисел і водночас лахами?!
Знаю, мене всі вважали жорстоким у поводженні з нею. Ніхто, крім неї, насправді мого ставлення не розумів. А я намагався доторкнутися до її незбагненної суті, хотів тріпонути її добряче, аби вона явила себе, аби показала нам справжню силу запалу, що вабив її до таких нікчемних бажань: суконьки, брязкітки, галантні манери й інші позлотки манили її, мов мед. Анжела дозволяла ображати себе, приймала випробування з байдужістю, яка зворушувала мене. А яка ж вона була ніжна...
Для мене це дівча так і залишилося загадкою. З моменту, коли її серце підкорили гарні шати й замок МакДаґлів, я не міг не думати про Анжелу. Жоден із нас не дозволив би собі потрапити до такої очевидної пастки. А вона, легкодухе дівча, раз-у-раз від’їздила і приїздила, однією ногою в нашому світі, а другою в мрії, вона регулярно залишала нас, аби в маєтку МакДаґлів гратися у принцесу, янгольськи усміхаючись у своїх лялькових сукнях, радісно підстрибуючи і обертаючись навколо себе — ніби не знала, що ми розіб’ємо її скляну кульку і повернемо Анжелу до себе. Її повернення завжди були непростими, і все одно вона щоразу їхала знову. Уперто щоліта поверталася до МакДаґлів, навіть якщо від повернення до повернення знущання ставали болючішими — мені так і не вдалося зрозуміти, що саме вабило її до тих людей.
Гадаю, Анжела це сприймала як виклик — часом під час наруги я ловив у її погляді блиск, який виказував її силу і принижував мене. Не знаю, що то було насправді. Проте я дошукувався в Анжелі саме того твердого ядра.
Ми з нею ніколи по-справжньому не говорили. Вона була молодшою за мене на три роки, та ще й дівчинкою, а я ж збирався стати на чолі родини!
Лише раз у нас була нагода поговорити — і я її проґавив. Та все одно саме я захотів, щоб ми опинилися сам-на-сам. Однієї неділі в шахті. Сказавши, нібито забув там лупу, конче потрібну Татку, я попросив її сходити зі мною. Інші сприйняли це по-своєму. Вона була в однострої коледжу, синя курточка і біла блузка — тож ніхто навіть не сумнівався, що я приготував для неї наступну пастку.
Ця дівчина дивувала мене. У МакДаґлів вона вивчила англійську, у сестер — латину, її цікавили давні цивілізації і сучасна математика, їй вдалося зберегти своє місце в будинку попри своє життя далеко від Норко. Анжелі було шістнадцять років, невдовзі вона мала поїхати назавжди, а мені так і не пощастило хоч пальцем торкнутися палкого осердя її душі. Тож я вирішив діяти обережно, вирішив, що вона сама відкриється мені. На жаль, тоді я був надто грубий і не знав, як поводитись у таких розмовах.
Я скористався недільним затишшям. У будинку ми мешкали, ніби збиті у купу, поглинені спільністю, у постійних бійках за простір, хоча в лабіринті кімнат і кухонь-віталень його було досхочу; а по неділях ми лишали одне одного у спокої, будинок куняв, ми розходилися хто куди, хтось із книжкою на терасу, хтось до спальні лічити тіні на стіні, словом, ми просто гаяли час. Я подумав, що затишшям можна скористатись і тихцем запросити її. У той час найменша ініціатива Джеронімо викликала неабияку цікавість.
Анжела і Томмі були у своїй кімнаті на останньому поверсі і, судячи з тону розмови, звірялися одна одній. Коли я з’явився у дверях, Томмі нашорошилася. А я, замість вимовити заздалегідь заготовлену ввічливу фразу, зненацька гукнув:
— Перш ніж псувати очі латиною, ходи допоможи мені знайти лупу, яку татко загубив у шахті!
Задум провалився... Шок від мого вторгнення до кімнати і грубість слів уже збаламутили весь будинок, хвиля покотилася з кімнати до кімнати, висмикуючи Кардиналів із хатнього відпочинку під шурхіт новини: «Джеронімо тягне Анжелу до шахти!»
Ми пройшли через усі кухні-вітальні на тому поверсі, новина йшла за нами і запалювала погляд кожного, хто її чув; Анжела зіщулилася в очікуванні наступної болісної наруги, причому наруги небаченої, адже в шахті вона ще не бувала, а я прискорив ходу, приховуючи своє розчарування. У кінці поверху, незворушно-сяйлива у світлому прямокутнику вікна стояла Томмі, така самотня в безсилій люті...
Я сподівався, що там, на своїй території — адже щодня разом із Татком лупав там скелю — мені вдасться почати дружню невимушену розмову про різні аспекти нашого життя і нарешті безперешкодно наблизитися до її душі. Я розраховував на бездонну ніч, на дивну тишу, що зазирала в серця і залишала сам-на-сам з відчуттям власної безпомічності — колись, уперше зайшовши до шахти, я й сам це відчув.
Дістатися шахти можна було по східцях, вирізаних у схилі гори, денне світло згасало поволі, що глибше ми заходили до того, що було звичайною галереєю, достатньо просторою для трьох чоловіків середнього зросту, які йшли би пліч-о-пліч; ми прямували до шахти видобутку породи. Саме там — у велетенській вирізьбленій просто у скелі залі — я сподівався побачити справжню Анжелу. Тиша там здавалася гнітючішою, морок густішим. У центрі цього підземного собору була точка, з якої голос, відбиваючись од гострих хребтів між численних колон, які підтримували склепіння, повертався до нас багаторазовою луною, набуваючи надлюдської сили. Я робив це не раз — і щоразу мороз пробігав по шкірі.
Анжелу відлуння мого голосу аж ніяк не вразило. Ми стояли в тому, що я називаю центральним нефом нашого собору, і я пояснював їй вибагливу систему з арок і колон, що тримали тисячі тонн каміння над нашими головами. Світло мого кишенькового ліхтарика бігало виступами скель, губилось у глибоких печерах, зненацька опинялося біля наших облич на одній із колон і часом, коли я швидко змінював напрямок світла, осяювало зсудомлене напруженням обличчя Анжели. Вона йшла за мною, пряма, наче вежа, горда, мов скеля, очікуючи на початок або завершення наступної наруги — Анжела була переконана, що я привів її до шахти саме для цього, і ніяк не могла збагнути мету мізансцени.
Поки ми перебували в кар’єрі, мені так і не вдалося вичавити з неї ні слова. Лише пізніше, в тунелі, коли ми подолали тисячу сходинок до нашої кварцової жили, я відчув, що напруження між нами зникло.
Того, хто був тут уперше, місцина ця завжди вражала. Малесенька ніша, де ми з Анжелою ледве вміщалися, праворуч і ліворуч сахаючись від бездонних прірв; перша слугувала для складання породи, а друга була за стежку. А над нашими головами, вкарбована у сланець, сяяла кварцова жила. Ніби білосніжна примара в цілковитому мороці.
Не знаю, що саме вплинуло — незвичність місцини, цікавість до жили чи слабка надія, що я не мав лихого наміру і недобрих думок, — та я відчув, як опір Анжели потроху став відступати.
Я говорив неголосно — аби не спугнути блиск довіри, який обіцяв мені мить щирих зізнань. Анжела слухала мене уважно й помалу почала ставити запитання. Про роботу з динамітом, про те, як ми досліджуємо скелі, і, звісно, про кварцову жилу.
Вона була вражена, дізнавшись, що з тонни породи ми видобуваємо шість унцій золота.
