— Усе це заради якихось нещасних шести унцій!

Я поквапився показати їй, як вона помилялася.

— Шість унцій на тону — це надзвичайно великий уміст. Сам Татко ніколи не бачив подібного вмісту, навіть не чув про таке! Зазвичай на день ми обробляємо тонну породи, отже, у день ми отримуємо шість унцій. А тепер порахуй, скільки ми заробимо за рік, якщо одна унція коштує тридцять п’ять доларів!

— А що із золотом роблять потім?

— Потім ми продаємо його... Одному типу. Він керує шахтою, невеликим і небагатим родовищем золота. Він не переймається питаннями, звідки й чому, тож купує у нас золото, скажімо, по двадцять доларів за унцію — адже все це не дуже законно.

— Я не про те питала. Куди золото потрапляє наприкінці?

— Ну, з нього виготовляють браслети, кольє, інші прикраси, оздобу для статуй, золоті зуби...

— Тобто... (тут Анжела трохи підвищила голос) різні чарівні штучки...

Влучно вона мене поцілила! Я аж зігнувся. Мені розлютитися б — та метикуватість цієї дівчини так мене вразила, що я й забув про помсту. На щастя, відбулося це без свідків.

Я удав, ніби знайшов лупу, яку напередодні сховав за горою брил, і тоном, до якого потроху поверталася владність, мовив:

— Ходімо додому!

Клянуся: я взагалі не думав ні про курточку, ні про білу блузку. Лише коли ми підійшли до будинку і я помітив автомобіль батьків подружки Анжели із коледжу — вони заїхали до Норко, щоби відвезти її до монастиря, — я це збагнув. Курточку вкривав грубий шар чорної масної пилюки, а у блузі білими залишилися тільки ґудзики.

На нас чекали. Подружка із коледжу та її батьки в автівці, із зачиненими дверцятами і піднятим склом віконець — попри підвечірню спеку; вони усміхалися, вдаючи спокій і тишком перелякано роззираючись. А на терасі гомоніли члени племені Кардиналів, які безсоромно дивилися непроханим гостям просто в очі.

Анжела, мов королева на ешафот, пройшла повз принизливі погляди. Незворушна, пряма, у брудній формі, без жодних ознак розгубленості на обличчі, повільними кроками підійшла вона до автівки, давши зібранню на терасі насолодитися видовищем пошкодженого одягу, і вмостилася на задньому сидінні, поруч із подружкою — жах на обличчі останньої давав зрозуміти, яку реакцію викличе брудна форма в монастирі.

Це приниження виходило за межі припустимого. У неї був час змінити одяг удома й повернутись у чистій формі, та ж ні! Анжела вирішила переступити через наругу і показати нам всім, що на одну з наших у монастирі чекає покарання. І в усіх умить зникло бажання вовтузитися на терасі. А я стояв обіч і вкотре милувався неймовірною силою волі дівчини.

У мене зникло бажання випитувати в неї секрети. Я був глибоко вражений. Анжела проігнорувала простягнуту їй руку допомоги і перетворила на абсурд моє життя, Таткове, Емільєнове, життя нас усіх, адже розробка кварцової жили була сімейною справою, а золото — головним здобутком у війні, що точилась у Норко. І мене бентежило усвідомлення того, що золото перетворюється на «чарівні штучки».

Тож наруга, що відтоді чекала на Анжелу після повернень із монастиря, зізнаюся, з мого боку була чистої води помстою. Утіхи від цього я не отримував, адже вона замикалась у собі, залишаючи на поверхні гладенький відбиток, мов дзеркало, в якому ми бачили свій розпач.

Сила Анжели полягала в тому, що вона могла вразити нас там, де ми найменше очікували. Збагнув це я пізніше, коли почув їхні з Тентеном розмови.

Тентен — єдина людина, якій я можу довіритись у складні миті життя. Він став своєрідним аскетом. Живе з чотирма чи п’ятьма дітьми в хижці край поля. Без жінки, з єдиним щастям — спостерігати за дорослішанням своїх дітей.

Коли я залишав Норко, то думав, що вже ніколи не повернуся. Я не підозрював, що потреба поїхати геть обернеться глибокою раною і постійним прагненням озирнутися на минуле. Я навідую Норко щодва-три роки, тільки влітку, бо взимку дорога до міста непридатна для їзди — і тоді годинами я наповнюю серце всім, що тільки може завдати болю. Повітрям Норко, відкритим безжальному сонцю простором, ароматом теплих трав, свіжими поривами вітерцю, що виривається з проліску й ніби зриває найболючіші яскраві спогади з минулого, а в центрі — наш будинок, бідолашний величезний будинок, що наче чекає на мене. Я не зупиняюся, тисну на найгризотніші образи, розгортаю і згортаю клубок, душу себе, встромляю в себе кинджал, перерізаю собі горлянку, знищую себе, і коли я нарешті вмираю, коли не відчуваю в собі нічого, крім запаморочливого провалля болю, то тисну на газ і мчу курними склепіннями сільських шляхів, поки не помічаю вдалині хижку Тентена.

Коли я вперше повернувся до Норко, то не думав, що блукання доведуть мене до Тентена. Тоді я щойно приїхав із місії до Республіки Чад. Моєї першої місії для «Червоного Хреста». Потім були ще місії, до Чаду й інших країн, поки мені не набридло складати звіти для гуманістів-бюрократів, які отаборились у Женеві. Тепер я самотній вершник. І це страшенно бісить вузьке коло міжнародних «бойскаутів».

Після Чаду, тісняви таборів біженців і переповнених вулиць Нджамени — а після того контрасту старої Європи, — я потребував великого простору, хотів вдихнути живлющого повітря свободи. Вийшовши з літака в аеропорту Монреаля, я найняв авто і, не замислюючись, помчав трасою 117.

Напевно, варварські звичаї братовбивчих війн, рани від яких я звик лікувати, лише ятрили мій біль, бо що далі я їхав трасою, промчавши вузькою заселеною смугою вздовж Лаврентійських гір, шаснувши повз Мон-Лорьє, відчувши в повітрі густий ялиновий дух, побачивши безмежне небо над розлогими тихими водами, де серце відчуває єднання з великим, моя душа, вдихнувши Північ і почувши поклик привілля, здригнулась, бо знала, що саме чекає на неї в кінці шляху.

Цього разу я не знав точно, що чекало на мене. У Норко я не був уже двадцять років. І шлях сам ніс мене уперед.

Насправді мало що змінилося. Було помітно, що добробут не оминув цей край, та якось похапцем, окремими мазками, залишаючи в містах і містечках нові будинки, сповнені пихи, оновлені фасади, дбайливо підстрижені газони, а неподалік, усього в кількох милях, у проліску видніла хижка, яку нашвидкуруч склали з брил і картону; побачивши її, я зрадів, бо саме таку картину запам’ятав — і нарешті вона повернулася до мене, образ чоловіка, який мешкає сам або ж із такою само самотньою жінкою, кількома дітлахами, можливо, собакою, рушницею, безсоромно злиденний, без комплексів, із життям, яке заперечує заведений лад.

Заїхавши на добре відому мені стежку, я зрозумів, що Норко вже не існувало. Вона скидалася на вузьку смужку голого ґрунту, по центру захоплену високою жовтою травою, що ділила стежину на дві глибокі нерівні баюри, якими я й просувався. Зауваживши вдалині критий міст — за поворотом доріжки, яка вела до річки, — я збагнув, що рухався назустріч своєму болю. По той бік мосту було розташовано місце, позначене в пам’яті незагойним тавром — там, де в мене уп’явся чорнющий погляд Томмі. «Поглянь, добре дивися, бачиш, що ти накоїв?!» Я не без труднощів перетнув міст, бо дощечки геть розхиталися, а ще мене переслідував голос. «Дивися, до чого довели твої ігри!» Виринувши з пітьми критого мосту, я наче побачив нас — Емільєна, Томмі й себе — на безжально пекучому сонці, мов у страшному сні, у старенькому авті Емільєна. «Не відводь очей. Слухай її крики. Ось на неї падають тонни каміння. Дивись, як ламається її тіло, як бризкає кров, як розривається її живіт, як жвякає мозок. Це ти зробив. Ти вбив Анжелу!»

— Нііііііііііі!!!!!!!

Я вив від жаху. Надто страшним було видіння. Мій розум щосили відштовхував його, хоч і прагнув досхочу насититися ним, викачатись у цьому приниженні й досягнути пароксизму болю. Я бачив, як Анжела конала у власній крові, бачив купу м’яса й кишок, я повертався до початку сцени — від гуркоту крику до невпізнанного скаліченого тіла, вительбушеного, розчавленого під тоннами породи, я передивлявся сцену знову і знову. І не було від цієї муки порятунку.