А коли в тиші лісу розчинилось відлуння від вибуху, тато затягнув святкову пісеньку — «Bonne fête, Denis»[1], — і мелодія його голосу приєдналася до інших голосів, що завели хором: «Bonne fête, Bonne fête, Denis». Тато кликав усіх нас за даними при хрещенні іменами і не зважав на більш звичні нам прізвиська. Я здригнувся, почувши, як хор повторює ім’я, яким у повсякденному житті в родині не користувались.
То був мій єдиний у житті вибух у піщаному кар’єрі.
Трохи згодом на шахті стався нещасний випадок — і динаміт уже не використовували.
Пригода з динамітом щоразу, як я розповідаю свою історію, привертає найбільше уваги. Хтось обов’язково вигукне: «У сім років тобі дозволяли гратися з динамітом!», хтось запротестує: «Та годі тобі! Хіба таке можливо?», хтось зойкне, хтось приголомшено заціпеніє, хтось перепитає: «А шашку в пісок встромляв хто — ти чи твій тато?». Особливо це стосується жінок, тих, у кого по двоє-троє дітей, професійних виховательок, які марно намагаються приховати свій гнів: «А як щодо матері? Що думала про все це вона?».
Нашій мамі було не до того. Цілими днями вона готувала нам їсти, і за столом, гідним бенкетів Гаргантюа, заледве була помітна, аж так пригнічувала її утома, що накопичилась упродовж життя. Однак абстрактна втома нашої мами могла б образити поважних дам — вони у цьому нічого не тямили, — тому щоразу я відповідаю, що вона не зважала, і це лише почасти відповідає істині.
У нашій історії багато такого, про що я говорити не наважуюсь. Вузькі лоби моїх слухачів не пристосовані до такого життєвого запалу. Ми не належимо до їхнього виду, ми ніколи не прагнули їхнього трибу життя — і за їхніми поглядами я розумію, що, варто почути про одну з пригод у дусі сім’ї Кардинал, як вони, достоту відгодовані пухкенькі цуцики, ховаються до своїх нір. З роками я навчився вгадувати те, про що розповідати не варто, і прибираю ці неїстівні деталі з їхніх мисок. Тримаюся більш-менш прийнятних речей.
Приміром, я вже не розповідаю історію про Джеронімо і шашку, яку він притискав до грудей. Не дозволю побачити в їхніх сповнених гніву і заплилих салом, мов у кастрованих псів, оченятах віддзеркалення нашого нестримного дикуна Джеронімо: він стоїть перед шкільним автобусом, який має відвезти селюків до Юро, і боязко визирає дівча (звали її Кароліною), облизуючи гніт динамітної шашки, що стирчить із кишені вітрівки.
Джеронімо був закоханий в іншу дівчину, а Кароліна все зіпсувала, цілі три дні розповідаючи всім охочим, буцімто він намагався поцілувати її. Йому тоді було 12 років, він був справжнім експертом у динаміті, але у коханні нічого не тямив, а воно вже зробило його нещасним.
Джеронімо не був страшним кровожерним звіром, якого я помічав у зніяковілих очах цих бевзів. Він просто хотів примусити дурну селючку зізнатися у брехні. Тому щодня приходив до автобуса з шашкою динаміту, яка стирчала з кишені вітрівки — ходив і ходив, поки чутки про це не дійшли до директорки. Вона покликала до свого кабінету Джеронімо та відповідальну за шкільне подвір’ям — на жаль, то була Діва. І повідомила, що відповідальна за подвір’я не має толерувати таку поведінку.
Джеронімо (і директорка знала про це) не здався б, якби під загрозою не опинилась робота Діви.
— Шкільне подвір’я для мене — це найсвятіше!
Джеронімо про це було добре відомо. Саме з цього підробітку я згодом купував собі одяг і допомагав Матусі, коли їй бракувало грошей на продукти. А вам уже відомо, як вона пишалася своїми стравами.
Діва розповіла мені про цю приключку більше, ніж хотіла. Однак остереглася назвати мені ім’я дівчини, яка так запалила серце Джеронімо. Те дівча не вирізнялося вродою — однак на дні очей блискало диявольською красою; це все, що мені пощастило дізнатись.
То він зважився на це чи ні? Тут вона теж не дала мені чіткої відповіді, а щоби відволікти увагу від шашки, повідомила купу непотрібний мені деталей.
Певно, він це зробив — але що саме, не знав достоту і сам.
Юний вояка — саме таким я бачу його; юний вояка, який ще не знав, як махати мечем, але вже вирішив будь-що пережити історію свого кохання.
Діву цей образ потішив, і вона усміхнулась.
— Однак того разу вояк поєдинок програв. Невдовзі його Дульцинея залишила Норко. Її батько знайшов нову роботу — авжеж, подалі від Норко, — і родина вирушила за ним.
Діва була нам як друга мати. З колиски взяла нас під свій захист, наглядала за нами невсипно. Ми були крайніми ланками у родині. Вона — на чолі, найстарша з доньок, а я — наприкінці. З часом ми могли б віддалитись одне від одного іще більше, та щоразу, як справи вели мене до району Валь-д’Ор, ми опинялись удвох у місцевому «Tim Hortons» із кавою і оладками та розгортали сувій сімейної саги, я — у першому ряду захоплених слухачів, а вона — подалі від задоволень.
Я відчував її спротив, неначе вузол, що затягувався щільніше і заважав мені жартувати. Вона тримала мене на прив’язі, я відчував це фізично. Я не міг піти далі, ніж дозволяли мені її недомовки й умовчання. Було таємне місце, від якого вона обачно тримала мене подалі.
І все ж радість — неосяжна і життєдайна — щоразу трималася неподалік, радість знову бути одним з Кардиналів. Нині нам випадає так мало нагод. Життя розкидало нас по планеті в усі чотири сторони світу.
Емільєн мешкає в Австралії. Багато ким працював, збагатився. Він у родині найстарший, іноді його кличуть Патріархом. Називали його також Стеном, Стенлі, Сіско — через ту давню історію зі Стенлі Сіско[2]. Однак не прижилося жодне з прізвиськ: Емільєн завжди був надто далекий, надто дорослий, ми сприймали його майже як дядька.
Азієць воює проти фашизму, імперіалізму та різноманітних кривд у Південній Америці. Коли я бачив його востаннє — п’ять років тому — за його словами, він летів до Франкфурта на якусь конференцію з міжнародної солідарності. Я не повірив. Певно, торгівля зброєю. Так думає й Діва.
Мустанг у бігах ще зі свого першого розлучення, Томмі окопалася десь на Унгаві[3], Нефертіті не відлипає від мобільного, а тягнути Тентена зі злиднів — справа марна. Ми бачимось удвох чи утрьох, ніколи не збираємось усі разом, відколи роз’їхалися із Норко, сім’я у повному складі не бачиться.
Тож коли я спостерігав, як члени родини поодинці з’являлись у холі «Чотирьох сезонів», то мав дивне відчуття, що нарешті настала мить, якої я чекав тридцять років — велике свято родини Кардинал.
Готель «Чотири сезони» — довжелезна похмура споруда, що заганяє свої щупальця в ялиновий ліс у південній частині Валь-д’Ор. Усередині — штучна шкіра, штучна деревина, штучні усмішки, дуже схоже на великий готель. Тут, у плетиві коридорів та ілюзій, щороку відбувається з’їзд розвідників. Сподіваюсь, що тут я віднайду чари своєї родини.
Прийшли усі. Не уявляю, як новина облетіла усіх. Я дізнався про збори від Діви. Минулого місяця у «Tim Hortons». Це було перше, що вона мені сказала — аж так її приголомшила ця новина.
— Заслужений розвідник?! Вони дійсно збираються вручити йому медаль розвідника року?!
Я ніяк не міг взяти собі того в голову. Авжеж, Татко ще займався розвідкою, але у 81 рік це вже було не те. Часом я навідувався до його маленького бунгало (гидке відчуття, позбутися якого мені так і не вдалося) або спускався до обладнаного льоху (така сама гидота) — він, спершись на ціпок, копирсався у своїх мапах, книжках і зразках, які привіз із Норко — для мене Татко завжди буде найвидатнішим розвідником у світі. Навіть якщо він уже не порпається у землі, навіть якщо давно проміняв кирку та компас на телефон, навіть якщо спускається до зимного льоху в домашніх капцях і теплому халаті — все одно він залишається тим, хто пізно ввечері повертався із шахти, наповнюючи все ароматом деревини, мовчазною втомою і металевим полиском своїх очей, достоту жила, яка чекає свого часу десь у глибині.
