Достатньо було миті, переступити поріг — і в мене звело живіт, я відчув небезпеку, і це почуття проштрикнуло мене, мов метелика. Хвилини й секунди важчали, тривога зростала. Навіщо я приперся до цього пекла?!
Першим мене зауважив Тур. Він махнув мені рукою та підійшов, широко усміхаючись, простягаючи мені руку, голосно розмовляючи, ніби на цих зборах він був випадковим гостем. Решта наближалися поволі, і зрештою я опинився в центрі стривоженого натовпу, де кожен остерігався погляду сусіда. Томмі ще не з’явилася, та я вже знав, що чекали тільки на неї, щоб наша драма посіла належне місце.
Я вдав, ніби її не впізнав. Томмі постаріла, як і всі ми, але глибше, позбувшись усіх ознак себе попередньої. Коли я побачив, як вона дріботіла до стійки рецепції, то вирішив, що це прибиральниця явилася за платнею — бідолашна старенька, розчавлена життям. І все ж одягнена вона була не так уже й бідно. Коротка куртка з капюшоном, надто тепла як на ту пору, підбита хутром білої лисиці, чорні штанці з акуратними стрілками, черевики низької посадки і червона картата сорочка, що аж сяяла з-під куртки. Одяг хоч і був недоречним, усе одно не був ні дешевим, ні брудним, ні старим. Сама постава жінки — зсутуленої і нашорошеної — створювала враження нещасного життя, що свідомо тікало від розкошів.
Тим часом на весь хол пролунав голос Тура: «А ось і Томмі!» Та навіть тоді я не міг повірити, що похмуре закрите обличчя належало їй.
І лише коли вона підійшла до Діви, я упізнав Томмі. Її тіло виструнчилося з гордістю дикої тварини, усі риси миттю освітилися, і попри зморшки й усі ці роки, попри страх, який нуртував у серці, я побачив, як темний погляд Томмі зустрівся з поглядом Діви — саме цей погляд невтомно переслідував мене і звинувачував у вбивстві Анжели.
Томмі залишила Північ — і ми опинились у полі зору її прицілу. Я передусім. Мені вона точно нічого не подарує. Ні смерть Анжели, ні сукні МакДаґлів, ні сеанси латини у вітальні — нічого з того, що я казав або робив. Без слів, силою погляду, як вона це робила після вибуху на шахті, тоді, в автівці Емільєна, коли я думав, що тікати треба від вахлаків та їхньої помсти, а тим часом вона пришпилила мене своїми чорними очима і дала побачити Анжелу, поховану під тоннами каміння, які я зрушив своїм динамітом.
Як пояснити те, що трапилося тоді, не розриваючи тонесеньку нитку брехні, яка тримає нас у рівновазі? В очах усіх я був єдиним винуватцем вибуху в шахті, єдиним відповідальним за смерть Анжели. Що ж, хай буде так. Немає сенсу бути під обстрілом звинувачень удвох.
Того дня я розумів, що залишу Норко назавжди. Вахлаки не пропустили б такої нагоди помститися за все, чим ми їм допікали. Тоді я не усвідомлював, що, тікаючи від поліції — а винюхування неминуче привело би до нас, — я тікав від своєї родини.
Єдине, що мене турбувало, — це прибрати сліди нашої роботи на шахті. Ми з Татком довго це обговорювали, та до жодного переконливого рішення так і не дійшли. Дуже кортіло застосувати динаміт, та ми відразу відмовилися від цієї думки. «Надто небезпечно», — зауважив Татко. Я хотів підірвати центральну колону, яка тримала шахту — колосальну скелю діаметром близько двадцяти футів і заввишки десь шістдесят, що підносилась аж до стелі просторої зали, вирізьбленої в центрі гори. Це було серце шахти. «Надто небезпечно. Якщо підірвеш колону, завалиться вся шахта. А ти ж будеш у самому центрі — тебе просто потягне за собою».
— А що, як підірвати зі сходу? Колону при вході до галереї, що веде до нашого тунелю? Східну бічну колону?
І цей план теж виявився небезпечним. Татко волів віддатися поліції, ніж дозволити комусь зі своїх дітей ризикувати життям в операції з величезною кількістю динаміту та ще більшою скельною масою. Часом він виявляв надмірну обережність.
Я ж, замість спонукати Татка до дій, вигадав спосіб, як підірвати бічну колону і залишитися живим.
Цілий тиждень я носив до шахти все потрібне: гніт і динаміт. Разом із Тентеном, який мені багато допомагав, ми це робили вночі. Тентен цілком заслуговував на це ім’я. Завжди прагнув допомогти меншим і слабшим, захищав сиріт і вдів, зокрема Малих, Послідка, часом навіть Анжелу, коли помічав, що їй не впоратися із завданням; Тентен ніколи не відступав, завжди першим кидався у вогонь, висміював дурість і страх, під час війни, яку ми вели за повернення наших прав, він був мені найвідданішим помічником. Неймовірно наївний, але за будь-яких обставин — відданий своєму обов’язкові.
Саме Тентен допоміг мені забрати наше знаряддя із шахти. Тепер ми виконували ту саму роботу — але в зворотному напрямку. Повернули до шахти бур, компресор і вибухівку, просвердлили дірки для шашок в основі колони.
Я мав би все йому пояснити.
Слід було остерігатися запитань Тентена. Він швидко збагнув, що, підриваючи бічну колону, я мав на меті зруйнувати усю галерею, а отже, якщо пощастить, завалити вхід до шахти. Проте його — як і мене кількома тижнями до того — цікавила центральна колона, великий вибух, остаточне знищення шахти, вибух, який пошкодив би саму кам’яну структуру шахти і залишив би від неї лише купу каміння і кратер, сліпу діру, на місці якої неможливо було б ні вирити нову шахту, ні знайти докази наших дій. Так само, як я чинив із Татком, Тентен закидав мене запитаннями.
Пізніше — значно пізніше — я зрозумів, що мої відповіді на його запитання дали йому зрозуміти, скільки саме динаміту треба закласти в центрі колодязя (бідака так і зробив!), аби сили двох вибухів (його і мого) з’єдналися в одну міць і вирвали з корінням центральну колону, спричинивши завал, жахливий неймовірно потужний вибух, що сягнув незбагненних глибин, здіймаючи, піднімаючи і вириваючи водночас голомозу верхівку гори, що рухнула з нестерпним гуркотом; брили ламалися, стикалися, билися, гуркіт їхнього падіння до зяючої прірви шахти, стугін материнської скелі, що тріщала з усіх боків і тремтіння якої я відчував усім тілом, спільна сила наших двох вибухів викинула назовні нутрощі шахти і замахнулася на основи гори, де та містилася. Ніхто на таке не чекав, здавалося, ми перемогли. Я радів перемозі, не підозрюючи, що по той бік гори Тентен квапився до мене.
Відчувши останнє здригання гори, глухий і глибокий вибух, я квапливо обтрусив свій одяг, бо розумів, що збіжаться вахлаки, а мені доведеться перед ними стояти.
Розташувавшись за будівлею шахти, звідки я міг спокійно спостерігати за селюками, я помітив Тентена. Його вкривали пилюка і піт, він тяжко відсапувався через біг, та при цьому аж сяяв від задоволення. Я розгубився.
— Що ти тут робиш?!
А він, замість відповіді, широко і тріумфально усміхнувся.
Тентен аж пашів гордістю і не відводив від мене блискучих очей, ніби шукаючи згоди в моїх. Я відмовлявся розуміти.
— Боже милий, кажи ж уже, що ти тут робиш?!
Бачу нас обох — себе, бевзя-бурмила, вкритого славою, ділитись якою я відмовлявся, нездатний поглянути в очі правді, й Тентена, хлопчака, що тішився своїм учинком і вимагав свій лавровий вінець. Я вагався між необхідністю зрозуміти і стусаном, який повернув би його до дійсності. Тим часом набігли вахлаки — і я збагнув, що маю робити.
Вигулькнув цілий натовп, чоловіки, жінки, діти, наче зліплені докупи, приголомшені, нажахані інстинктивним відчуттям катастрофи, збилися навколо кратера і мовчки озирали свою біду, а коли тяма повернулася до них, коли вони змогли осягнути, що сталося, то всі разом розвернулися до сторожки з моїм іменем на вустах: «Джеронімо! Де Джеронімо?» І тоді я подумав, хай там що станеться далі, відповідальний за їхні злидні мусить бути тільки один, бо помста слабких буває страшною.
Я схопив Тентена за руку і прошипів, уп’явши свої очі в його, аби мої слова назавжди закарбувались у його пам’яті:
— Відповідальний тільки один. Відповідальний я! Ти залишишся тут і покажешся тільки коли змиєш із себе все.
Я досі вдячний думці, що осяяла мене саме тієї миті, коли Тентен збирався дертися на гору й іти до вахлаків. Ні я, ні він не знали тоді, що Анжела на дні шахти. Я хотів захистити його від розлючених селюків. І тішився, що мав клепку позбавити хлопчину непідйомної для нього провини. Він не впорався б. З усіх боків він був класичним Кардиналом, та все ж глибоко в душі Тентена крилася чутливість, надто велика, щоби брати на себе відповідальність за загибель Анжели.
