Аби вберегти рештки своєї честі, я вигадав жалюгідну мрію. Спершу ніщо не вістило лихого — ця ідея скидалася на розмиту примару, від’їзд мав зробити мою присутність ціннішою, то була лише мрія, не більше, фокус, обман, димова завіса, покликана замаскувати моє безсилля. Я ніколи насправді не вірив у це до того дня, коли остаточно переконався, що вже ніколи не буду близьким із батьком. Тепер він звірявся винятково Джеронімо.
А я став спокійною силою, до якої звертаються, коли виникає потреба в довірі. Саме мене попросили відвести Бібі до акушерки, коли бідака завагітніла. Ех, Бібі... Усю дорогу до Монреаля вона ревіла. І до мене ж звернулися, коли виникла необхідність вивезти з Норко подобу Анжели.
Та я не володів ситуацією. Я зрозумів це, коли одного дня, приїхавши додому, почув, як Татко і Джеронімо розмовляли в підвалі вдень. До шахти вони тоді так і не пішли. Цілий тиждень не ходили до шахти.
На початку того тижня над Норко повільно, на невеликій висоті пролетів літак, що тягнув за собою прилад, який не залишав жодних сумнівів у цілі польоту. Аерогеофізика починала давати відчутні результати на Півночі — зокрема в секторі Матаґамі. Тоді це була новинка, тож коли літак з’явився в небі над Норко, усі кинулися дивитись на нього, а вахлаки, навіть коли він відлетів дуже далеко, не розходилися, стрибали й махали руками, запрошуючи пілота повернутися й іще раз пронести прилад над горою.
— Ти би їх бачив! Ніколи не збиралося стільки селюків!
Я й увійти не встиг до будинку, як Діва все мені розповіла.
Можу уявити, як селюків схвилювала поява того літака. Зачаєна ненависть спалахнула надією, що «їхню» шахту нарешті повернуть їм. Бо йшлося саме про це. Шахту мали відкрити знову. Сучасна геофізика не обійшла б увагою багатющу золотоносну кварцову жилу, яку Татко без жодних приладів, лише завдяки нюху розвідника, помітив крізь товщу скелі. Тож варто було очікувати, що за кілька тижнів чи місяців у Норко з’явилася б група геологів, щоб вивчити аномалію, виявлену дивним балоном під дном літака... і виграла б головний приз!
У нашому будинку били на сполох. Діва й інші, хто був у віці достатньому, щоб правильно оцінити ситуацію, збентежено позирали на мене.
Звісно, перш за все я запитав, де Татко.
Я вже збирався спускатися до підвалу, аж раптом мені повідомили, що він був там із Джеронімо. Ця територія давно вже не належала мені. Та все це виявилося сильнішим за мене — старий рефлекс, мені здавалося, що за таких умов він потребував моєї підтримки.
Даремно. На мене чекало гірке розчарування. Вони сиділи один навпроти одного на порожніх ящиках із-під динаміту, зсутулені, схилившись над земляною підлогою, поринувши в тиху розмову, облич я не бачив, та варто було заскрипіти сходам, як вони одночасно підняли голови і зирнули так, ніби я виринув з іншого світу, і тоді Татко сказав: «Емільєне, почекай нас нагорі, будемо за дві хвилини».
О, ліпше мені по пиці надавали б!
Упродовж наступних днів, тижнів і місяців — адже питання вирішили аж у липні, коли пролунав вибух у шахті, коли гупнула наша остання шашка динаміту, забравши Анжелине життя, — увесь цей час я ціпенів у мовчазному гніві; лише так я міг зберегти хоч трохи честі, та й це мало хто помітив через загальну паніку в будинку. Паніка передувала атаці, удень і вночі відчувалось напруження. Будинок жив наче на розжареному вугіллі.
Нам і на думку не спадало, що шахту можуть знову відкрити — аж раптом це стало можливим, і слід було якнайшвидше позбутися слідів наших візитів. Джеронімо і Тентен мали забрати з шахти знаряддя, спалити на місці те, що не можна було відвезти, і переважно вночі, бо через збудження селюків ми весь час перебували під наглядом. А втім, усі розуміли, що перестороги марні, адже наш тунель знайдуть — а за тисячу футів поту і темної ночі іншим щасливцям засяє наша кварцова жила.
Годинами Татко і Джеронімо просиджували в підвалі, а коли виходили, ми видивлялися в їхніх очах хоч би проблиск вирішення проблеми, та приховати в скелі діру завдовжки в тисячу футів — це як пересунути гору, і ми знали, що виправити це неможливо. А я вже ні на що не сподівався — хіба що на погляд Татка, я сидів і чекав у своєму кутку, а потім одягав вітрівку й довго самотньо гуляв вуличками Норко. Додому я повертався, лише випивши всю гіркоту й відчувши змогу показатися, ніби ніде нічого, у вітальні під час вечері.
Хтозна, про що говорили впродовж усіх тижнів і місяців там, у підвалі? Хтозна, чи спільно ухвалили рішення, чи Джеронімо зважився сам мінувати шахту, ні слова татові не сказавши?
Напередодні ми святкували день народження Ґедзя. Напруження досягло найвищого рівня. Татко дізнався, що «Northern Consolidated» повернула собі права на шахту. Тепер компанія мала назву «New Northern Consolidated», і там готувалися відрядити до Норко команду геологів. Усе це він дізнався в Амосі, що у Валь-д’Ор, в Управлінні шахт, і в барах, які тепер часто відвідував. Зусиль докладати не довелося — чутки долетіли навіть до Норко. Селюки повилазили зі своїх нор і глибоко вдихали дух помсти.
На пагорбі перед нашим будинком стояли сяк-так припарковані шість автівок, усі старі таратайки за винятком «Рамблера» Яху. Усіх нас налякала новина, стривожено ми чекали продовження, похмурі, нашорошені, мов матадори — так ми святкували 11-річчя Ґедзя. Тоді родина збиралася востаннє.
Пізно ввечері — а може, вночі, вже не пам’ятаю, час минав непомітно, зауважив я це тільки на світанку, — Джеронімо щез. Вечір він провів у вітальні з нами, у центрі тримісної канапи, в осередку сварок, які захопили всіх нас. Тієї ночі розмова гуділа, мов розбурхане море. Ми голосно обурювалися на всі сили Всесвіту, на самого Господа, і трохи тихіше, нижче між хвилями гніву, бурмотіли прокляття компанії «New Northern Consolidated», яка хотіла заволодіти нашою шахтою. І коли буря вкотре викинула нас до питання порятунку честі родини, Джеронімо розрубав хвилю обурення тривалою паузою і, поглянувши по черзі на кожного з нас, випнув урочисто груди і, коли його владний погляд осів у наших серцях, усміхнувся і поволі, голосно, мовив: «Нндумшахт!»
І наступного дня, коли він вийшов із хмари пилу після завалення шахти, ми знали, яке завдання він виконав.
Я відвіз його до Монреаля разом із примарою Анжели, яка конала під тоннами каміння.
А пізніше, коли стало несила жити зі згадкою про примару, я відчув потребу в Австралії. Я замовив квиток, та перш ніж кинутись у вигнання без бажання повертатися, мусив переконатися, що в Норко мені не було на що сподіватися. Тож я повернувся.
Будинок ніби гойдався серед імли. Ніхто не був у ньому на своєму місці. А Татко, коли я спустився до підвалу, вдав, ніби не зрозумів, навіщо я тут.
Як жити з поглядом, уґвинченим у самісіньке серце, поглядом, сповненим звинувачень у вбивстві рідної сестри?
Я знав, що якщо погоджуся приїхати на з’їзд розвідників, муситиму витримувати цей погляд. Погляди Томмі й інших, поєднаних одним горем. Я не мав жодного шансу уникнути карми.
Досі не розумію, чому погодився. Коли Тур додзвонився до мене, я був у Грозному й цілком міг сказати, що не можу, що там потребували моєї присутності — і це було би цілковитою правдою, адже повсюди гриміли бої. На кордоні з Дагестаном, у Гудермесі, в Аргуні, навіть в Ачхой-Мартані. У липні після перемир’я все стихло, та коли Дудаєв викрив плани Імаєва, мир вочевидь уже був неможливим. Тіла, розстріляні із «калашнікових» і базук, не залишали мені й хвилини вільного часу.
І ось я стою в розкішному, хоч і пошарпаному готелі, виставивши себе під обстріл поглядів, нездатний зробити і кроку серед розжареного виру почуттів, ошелешений десятками знайомих облич і голосів. Ніби нарешті дійшов до межі після тривалих років блукань. Джеронімо постав перед своїми — беззбройний, беззахисний, абсолютно відкритий, достоту дитя, яким він ніколи не був.
Я упізнав усіх. Навіть Послідка. Попри мужню поставу він досі носив у собі неспокійного замріяного хлопчину, який вічно плутався в нас під ногами і якого ми відганяли стусанами, а він повертався знову і знову, чіплявся, мов муха, поки не знаходив захист у одного з нас, зазвичай Тентена. Варто було мені переступити поріг готелю, як він кинувся кружляти довкола мене — і не відступав до кінця.
