— Та ні, але я знав...

Він зробив тривалу паузу, ніби зависнувши на спогаді про трьох ділків, що намагалися обдурити його. А може, згадував канавку, яку вирізав у схилі гори, де уперше явили себе білосніжні смуги, які тягнулися кудись углиб. Такі мовчазні паузи Татка зазвичай були сповнені думок про його звитяги.

— Я знав, чого вартує це родовище.

Він зажадав п’ять тисяч доларів і триста тисяч акцій компанії.

— За кілька тижнів кожна з цих трьохсот тисяч акцій коштувала б по баксу, а за два місяці — по п’ять баксів двадцять центів, уявляєш?

Дослідження виявили буквально казкові поклади та гігантське родовище, тож ми мали стати заможними, неймовірно заможними, страшенно заможними — того дня, коли («якщо стане терпіння дочекатися») тато зволіє продати свої акції.

Терпіння стало дочекатися, щоб акції зрівнялися в ціні з дорожньою пилюкою, коли цинк упав на саме дно, а «Northern Consolidated» вирушила заробляти в іншому місці.

Я підрахував. Якби одна акція коштувала п’ять доларів двадцять центів, то на наших рахунках опинилося б півтора мільйона, і ми могли б наново пофарбувати будинок, оточити його газоном, купити кожному з нас по велосипеду, вудці й новій убранці, підвал заповнити не лише сотнею фунтів картоплі, а й невичерпною кількістю чипсів, шоколадних плиток і батончиків «Кік» з полуничною начинкою. А якби курс акцій підскочив до шести з половиною доларів, то в чотирьох кутках будинку можна було б облаштувати ванну з душем і поставити в кожній кімнаті по телевізору. Можна було б уже помріяти і про басейн надворі, удвічі більший за церкву, блакитний, як небо; узимку він обертався б на ковзанку під прозорою банею, на якій не тримався би сніг і від якої не відводили б поглядів мешканці Норко. Якби акції зросли до восьми доларів... але тут мені забракло уяви для мрій.

На нас чекали мільйони. Тож чхати ми хотіли на здивовані посмішки та страшні злидні, адже ми чекали «слушної миті», щоб гроші полилися на нас, мов із рогу достатку.

Ці нерозумні сподівання перетворили мене на мрійливого хлопчину, ув’язненого серед хатнього гамору. Бойові дії проти вахлаків тоді вже розпочалися. То були незначні сутички, бійки на шкільному подвір’ї, бої у сніжки й інші подвиги войовничих хлопчаків, які вешталися без діла, та вдома, у серці нашого лабіринту, зріла глуха лють, зарадити якій я ніяк не міг.

Ненавиділи всіх, хто заволодів нашою шахтою. І далеку й примарну «Northern Consolidated», замкнену в холодних кабінетах у Торонто, і наших сусідів – нещасних шахтарів, заледве багатших за нас, і дрібних торговців та робітників, які ніколи не потикали носа на шахту, але отримували від неї прибуток — усіх їх нещадно і люто ненавиділи.

Щодо мене, старшого з Кардиналів, то я не квапився вести їх у бій, бо чекав на наші мільйони.

За відсутності ватажка утворився тріумвірат із найголосніших і найсильніших — Мустанга, Яху та Чудасія. Саме вони упродовж років процвітання міста підтримували глухе зловісне нуртування в лабіринті. Коли шахту зачинили й Норко охопив відчай, ці троє вже залишили отчий дім — зробив так і я; тоді я водив Монреалем таксі. Джеронімо очолив зграю і розпочав священну війну розору, що перетворила Кардиналів на принців королівства, якого вже не існувало.

Я був лише почесним ватажком у родині, а владу отримували лише силою, і на арені панували значно жорстокіші й безжальніші за мене.

Хіба хтось пам’ятає, до речі, що саме я першим став ходити з Татком на розвідку? Сімейна пам’ять зберегла лише одного справжнього татового помічника — Джеронімо, якого вважають і за єдиного, кому Татко звірявся; мені ж добре відомо, що Татко побоювався владності Джеронімо. «У серці цього хлопчини вирує нітрогліцерин».

Я не збираюся виправляти історію, не прагну повертати собі гідне місце в сімейних аналах. Єдині дійсно цінні для мене спогади, єдині приємні для мене згадки — це миті близькості з нашим татом, біля ватри чи на стовбурі поваленого дерева, коли він пояснював мені таємниці розломів у земній корі, на дні яких булькоче магма, розповідав про гумовий полиск сфалериту та його суміші зі сріблом. Та найбільше мені подобалась історія про відкриття масиву в Норко. Про ту повну магії мить, коли, достоту чарівник, який за легким тріпотінням горіхової палички вловлює присутність води, Татко відчув порух під повіками, «свербіж», що переконав його довбати гору саме в тому місці, адже, як він пояснював, «якщо магнетизм скелі зупинив мене саме тут і пронизав усе моє тіло, аж до свербежу під повіками, отже, під ногами моїми лежало родовище, розміри якого годі було уявити!» Чуєте, магнетизм! Так і не інакше він пояснював неймовірну удачу, що випала на його долю.

Рухаючись слідами кам’яних блукальців-кругляків, Татко дійшов до підніжжя круглої гори, що виситься над Норко, і побачив кам’яні блоки коричневого відтінку, що могло свідчити про наявність і галеніту, і сфалериту. «Зважаючи на викривлення породи, точно сказати було неможливо». Цю історію знали всі. Татко видовбав життєдайну канавку, де блиснули довгі смуги чистого сульфіду цинку, які граційно пірнали у глиб скелі. Усі газети писали про це, про Татка дізналися всі шахтарі світу, весь Норко — та ніхто не підозрював про маленьке диво, яке заворушилося під його повіками.

Я ні за що не зрадив би його довіру. Наші розмови служили мені за єдину втіху в Норко. На відміну від інших, які зберегли чудові спогади про юні роки, я пригадую переважно радість цих бесід і згадку про тягар ролі старшого в цій родині.

Коли ціна на цинк упала до шести центів за фунт, перша моя думка була про тата. Тоді мені було двадцять років, я вже деякий час жив у Монреалі й досі чекав на наші мільйони. Сподівання щодо моєї частки суттєво змінилися. Я мріяв про династію Кардиналів: навчання в університеті, карколомна кар’єра, хтось прем’єр, хтось науковець зі світовим іменем, а хтось (чом би й ні) — лауреат Нобелівської премії. І все це на міцному підмурку мільйонів.

Новину я дізнався з радіо у своєму таксі. І перш ніж пошкодувати за прожектами, які розчинились, немов мара, я подумав про тата, про його акції, які він плекав і леліяв, достоту найцінніші частинки Всесвіту — тепер, коли вони не вартували нічого, він мусив поглянути в обличчя суворій дійсності. Я висадив пасажирку — стареньку пані, загорнуту в кілька шаликів — на бульварі Святого Лаврентія і помчав до Норко; я був упевнений, що мусив бути саме там.

Норко понурився під вагою звістки. Компанія «Northern Consolidated» діяла швидко. Шахтарі отримали повідомлення про закриття шахти разом із чеком; їх вивели за браму в супроводі горил, за великі гроші привезених із Торонто на випадок бунту. Перед сторожкою миттю виросла огорожа — і до вагонеток полетіли архіви й інші цінні речі. Даремні застороги: катастрофа так приголомшила шахтарів, що вони й не думали про бунт, безсило розпластавшись серед гір пивних кухлів.

Була ніч, коли я доїхав до Норко, і з легкого підйому шосе, звідки відкривається вид на містечко, я чув белькотіння жінок, які скупчилися перед готелями, жаліючись на останній чек.

Удома панував жах. Джеронімо зустрів мене тріумфальною усмішкою.

— Ти в курсі?

Не встиг я й кроку зробити, як навколо з’юрмилися родичі й почали перекрикувати одне одного, намагаючись переказати події дня.

На кухні панував страшний безлад, усіх вона вмістити не могла. Кардинали штовхалися, витягували одне одного з кухні, билися за місце у дверях до вітальні й спалень. Попри пізній час ніхто не лягав до ліжка. Діва з поснулим малям на руках (певно, Тутсі, бо Послідок тоді ще не народився) також була там. Олень або Нефертіті — я так і не навчився їх розрізняти — чіплялися за її ноги. А в кутку стояли, тримаючись за руки, Близнючки. Увесь дім зібрався, аби провести безсонну ніч.

— Цього вечора світ належатиме нам!

Вони вирішили відсвяткувати закриття шахти великою ватрою на задньому подвір’ї. Еге ж, чистої води провокація. На ранок мешканці Норко засмутилися, зауваживши, що шини для ватри Кардинали взяли з їхніх повіток.