Я вже збирався ставити, аж раптом один із юних землекопів закинув мені.
— Гей, канадцю, що ти скупий такий?
То був один із тих задирливих молодих розвідників, що без діла блукали містом. Напередодні я увів у нього з-під носа дівулю.
— А ти не скупий? — відказав я, показавши стодоларову купюру.
Мене охопила радість. Нарешті хоч трохи дії!
Він вийняв купюру, я ще одну, ставка піднялася до чотирьохсот доларів, і саме тоді, серед веремії торгів, я відчув присутність монет. Легеньке пощипування, ворушіння під повіками — і все ж я зрозумів, що слід напружити всі органи чуттів, аби ніщо не уникнуло моєї уваги. Перед очима постав Татко, який казав: «Це схоже на свербіж. А потім око починає смикатись, мов навіжене». Він розповідав, чому вирішив викопати яму посеред ділянки №7 там, де ще не було ніякого кантону і куди тільки прибували колоністи. «Котлован два на двадцять футів і завглибшки два фути. Бачив би ти! Прекрасна жила, що виблискувала чорним і сірим. Дивовижний зразок сфалерита! Я знав, що знайду щось важливе».
До того дня я сприймав розповіді про свербіж як байки романтичного розвідника — аж раптом вирішив довіритися почуттям. Я зосередив свою енергію на монетках, і коли відчув під повіками тремтіння крил метелика, вийняв з кишень усе, що мав.
— Сто вісімдесят на додачу — і кажу я!
І навіть не думаючи, я випалив:
— Кенгуру!
Я знав, що монетки впадуть боком орла — себто із зображенням кенгуру.
Татко явив світу велетенський цинковий масив, що дав життя місту Норко, а я того дня зірвав банк — усього кількасот доларів, дрібничка, натомість я переконався, що у «ту-ап» мені щастить.
Чому Татко не робив так? Чому не розвідував, покладаючись на удачу, тим часом гуляючи лісом, слухаючи птахів і насолоджуючись вітерцем, в очікуванні, що під повіками здригнеться чуття присутності великого покладу? Замість цього він, мов мураха, уперто міряв ділянки, лічив кроки, аби знати точну відстань, нотував до записника напрямок течії ручаїв і кут нахилу ґрунтів, вивчав коріння вивернутих із землі дерев, роздивлявся береги струмків, уважно приглядався — адже найменший знак міг привести його до виходу пласта на поверхню чи до гострого уламка скелі, який він ретельно обмацував і зубилом відбивав кілька шматків; із цим безцінним скарбом він повертався додому й усі вечори вивчав нове каміння.
«Не варто розраховувати на удачу. Ця пані дуже легкодуха, пурхає від одного до іншого, не даючись у руки».
За словами Татка, він займався науковою розвідкою. Він вичитав цей вислів у «Підручнику розвідника» — книжечці, оправленій у червоно-фіалкову повосковану тканку з довгими коричневими кракелюрами, що з роками утворилися від поту й пилу. У старенькому виданні з нестерпним пафосом писали про магнітометр і кілька інших приборів — і Татко аж кам’янів над сторінками підручника. То була його Біблія, його Псалтир, він носив її всюди з собою і часом, коли з’являвся сумнів і слід було зібратися з думками, Татко розгортав підручник навіть за загальним столом.
Він був радше вченим, ніж практиком. Я нерідко супроводжував його в походах і жодного разу не бачив, щоб Татко заслухався співом птахів чи задивився на сонячний промінь у листі. Геологічні концепти в його голові не лишали для цього місця. На картах він відшукував батоліт, діабазову жилу або інше давнє кам’яне утворення — і невтомно вистежував за знаками на місцевості. Татко шукав цинк, свинець, мідь, нікель — але ніколи золото. Золото він не любив.
«Надто примхливий метал, надто вибагливий. Думаєш: знайшов пласт, — а це лише жилка, що ниточками, мовби волоссям, пронизує скелю й зникає, мов і не була!»
Татко надавав перевагу блукальцям-круглякам, що їх льодовики відламували від скельних масивів. Такі кругляки траплялися нам випадково, ніщо не свідчило про їхню наявність, вони вигулькували несподівано, по одному, на відстані кількасот футів між собою — і ми, достоту хлопчик-мізинчик, ішли по їхньому сліду. Гадаю, Татко обожнював їх, бо йому доводилося повністю переглядати одне з геологічних понять, уявляти траєкторію руху льодовика, як сто тисяч років тому той підняв і переніс ці величезні камені, уявляти і величезний масив, скелю-матір, яка чекала на нього десь удалині, скелю, яку захопив, покалічив, зґвалтував і залишив льодовик; ця скеля мусила виказати йому свої таємниці. А я хотів почути цю розповідь з його вуст.
Мовчазний удома, у лісі Татко дивував своїм красномовством. Він багато розповідав про свої пошуки, про перешкоди, про хвилювання — найбільше його турбувало повне невміння домовитися про гідну оплату, коли приходила мить продажу прав на ділянку, яку він оцінив.
«Земля, яку ти виміряв кроками, яку мацав, вивчав під лупою, земля, з якою розмовляв ночами у снах і яка відкрилася тобі, тільки тобі — така земля безцінна! І все ж її треба продати...»
Його зізнання я слухав, мов нечуване одкровення. Мені було років дванадцять, коли він уперше взяв мене у свій похід. Я пішов би за ним на край світу. Для нас Татко був героєм, мужем, який — достоту Христофор Колумб або Жак Картьє — відкривав новий світ.
Норко тоді був на вершині слави. Шахта працювала на повну силу, цинк продавали по шістнадцять центів за фунт, гроші текли рікою, готелі й ресторани бриніли від сміху та гучних сварок, кінозали і школи ломилися від людей, а щодо нас, то з лабіринту, який слугував нам за укріплений замок, ми спостерігали за тим, як статки течуть мимо нас. І менші, і старші — лише Богу відомо, скільки нас кишіло тоді в будинку — усі ми були глибоко переконані, що наш тато був справжнім героєм, бо саме він відкрив пласт і дав життя цьому місту.
Чи таки дійсно в нього вкрали шахту? Уже тоді я, найстарший, що мав би очолити цей хрестовий похід зневаги, підтримування жеврива ненависті залишав іншим.
У Норко Альбера Кардинала знали як відкривача шахти, та варто було завести про це розмову, як його починали жаліти. Бідака Кардинал! Несповна розуму, сердешне! Незліченну кількість разів я чув подібні зауваження, перш ніж зрозумів, що саме так про нашого тата й говорили. Мені знадобилося ще трохи часу, щоби збагнути — жаліли Татка не через злидні, не через дивний будинок, перевезений із Перрона, не через зграю дітвори, яка мешкала в потворній споруді, ні, жаліли його через те, що він не зумів скористатися шансом. Бідака Кардинал! Таке відкриття — і не зуміти забагатіти!
Я ж, як і тато, не зважав на ці балачки, бо ми всі були переконані, що невдовзі забагатіємо. Одного вечора у наметі він довірив мені свій задум. Цілий день ми гналися за лавою ріоліту, яка привела нас у нікуди, тож вечір заповідався похмурий. Гиденька мжичка, низьке темне небо без місяця, погана погода і хмариська комарів загнали нас у вологу тісноту намету. Зовні тихо вмирала ватра.
Мені не подобалася думка, що доведеться спати в наметі без багаття, яке стерегло б нас усю ніч і чекало б на нас уранці під ковдрою теплої золи.
Певно, я висловив своє невдоволення вголос, бо Татко, який вивчав свої карти при світлі великого ліхтаря, підняв голову:
— Щось не так?
Я пробурмотів щось про дощ і втому за день, і Татко усміхнувся.
— А хочеш, розповім, як ми можемо розбагатіти?
І тоді, щоб утішити мене і повернути до себе довіру — достоту колискову дитині, наляканій нічною темрявою, — він розказав про свої перемовини з «Northern Consolidated».
Компанія запропонувала п’ятдесят тисяч доларів.
— На стіл поклали десять тисяч і сказали, що наступного дня в банку я отримаю ще сорок, якщо підпишу папери того самого вечора.
У напівтемряві намету мені було важко уявити (та й тепер я не уявляю) цього боязкого обережного чоловіка перед трьома зубатими акулами і загрозливою купою грошви на столі.
— Усі ці купюри та їхніх тиск, зрештою, розлютили мене. Буріння виявило в пласті вміст 3,2 % цинку та 1,1 унції срібла. Дуже непогано. Та я добре знав, що там лежить значно більше.
— Невже ти сам зробив аналіз проб?
Мені було тільки дванадцять років, та тривалих розмов із Татком було достатньо, щоби здивуватися здатності простого розвідника оплатити роботи алмазним буром.
