— Анжела їде з вами.
— Анжела?! Якого трясця?!
— Кажу тобі, Анжела з вами їде до Монреаля.
Повітря від спеки було аж сіре — один із тих нестерпно спекотних сухих днів, які я зрештою навчився любити.
Я не зважав на пояснення, які поквапом бурмотіла Діва — «навчання... МакДаґли... коледж за кордоном...» — нам бракувало часу. Вибухи щойно пролунали, а вахлаки, напевно, уже повідомили поліцію.
Вона прослизнула до авта так, що я й не помітив. Цікаво, чи розгадав би я задум, якби придивився пильніше, а не кинув у її бік байдужу тінь погляду? Вони ж були такі схожі. І все одно багато в чому різнилися. Томмі, новонавернений хлопчисько, і Приймачка Анжела — так її звали усі, відколи вона піймалася на вудку МакДаґлів. Обидві мали гострі мордочки, мов у лисичок, зі зрізаним підборіддям і рум’яними щічками, низьким чолом і чорними очима під густими віями — і все ж достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти, що мрії і прагнення в них були протилежні.
Тієї миті мене цікавив лише радіатор. Ми мали проїхати під пекельним сонцем п’ятсот миль — і я запитував себе, чи витримає. Я помітив, як Джеронімо перелякано зирнув на термометр.
— Ти віддавав авто в ремонт?
— Що за дурня? Сам усе зробив. Жоден механік не торкнеться моєї машини!
— Вона точно міцна? Судячи з циферблата, під радіатором справжній вулкан!
— Якщо це тебе заспокоїть, у бардачку в мене є бляшанка з перцем.
— Перець? Якого біса!?
— Це дієво, повір мені, я вже пробував — це діє. Достатньо кількох горошин. Радіатор — не стейк, його не перчать досхочу. Та з бляшанкою, повною перця, ми точно дістанемось до кінця.
Почасти я навіть радів, що старенький радіатор давав нам змогу підтримувати щось схоже на розмову. Жоден із нас не мав ані найменшого бажання говорити про те, що непокоїло насправді.
І лише на повороті, де дорога починала ледь помітно підніматись угору — аж до критого мосту, — ми помітили її. Почули шарудіння паперу — певно, вона переставляла пакети, — а потім голос, о, який голос! — голос не належав ні Томмі, ні Анжелі, глибокий, гортанний, насичений болем, на сильному видиху, голос, який згодом у моїх снах дорікав за те, що я не завадив драмі.
Вона гукнула: «Зупини!»
Я натиснув на гальма так, ніби від цього залежало моє життя.
Вона ще раз гукнула: «Зупини! Я вийду тут!» І вже тоді я знав, що то була не Анжела, що лише Томмі мала в голосі таку владу. Мені здалося, ніби падаю до безодні. Я млявими і обережними рухами зупинив авто на схилі, свідомо затримуючи ту мить, коли доведеться поглянути в обличчя тієї, хто сиділа позаду.
Джеронімо — непорушний, пригнічений, знесилений — із подивом і жахом у очах відкинувся назад, і Томмі (атож, я вже не мав сумнівів, у Анжелиній сукні сиділа з нами саме вона) ніби тримала його силою погляду, чорного, безжального погляду, звідки безстидно визирав її біль; і поки вона виймала з пакета свої брюки й сорочку — вбрання, що мало покласти край обману, — то не відводила очей від Джеронімо, ніби промовляючи до нього те, що я вже починав розуміти, промовляючи, не проронивши ні слова вголос: «Поглянь на мене. Поглянь на мій одяг. Ось що ти зробив. Анжела загинула в шахті. Ти вбив Анжелу!»
Джеронімо пручався щосили. «Ні! Ні! Ні!» — від відмовлявся, відбивався, благав. «Нііііі!» Та я бачив, що він прийняв на себе відповідальність за смерть Анжели.
У найстрашніших снах Анжела являється і звинувачує мене — мене, Патріарха, найстаршого, який дозволив їй померти. Вона велетенська, її присутність заповнює все навкруги, навіть найменші отвори, і я, мов комашка, розпачливо шукаю щілину, аби втекти, я прокидаюсь німотно зі спітнілою дівчиною обіч, яка погрожує відкусити мені член, якщо не заткаюся. Та найчастіше мені являється Томмі на задньому сидінні. На ній та сама сукня, що й тоді — простенька бавовняна суконька з квітками і строгим комірцем; цю сукню Анжела тримала спеціально для неділь — Томмі сидить там, позаду, і буравить мою душу своїми очима. Це найгірші з тортур. Цей сон я знаю напам’ять, він невідступно переслідує мене, я знаю, що він ослабить хватку лише коли здамся — тоді, виснажений і захеканий, я ошаліло тікатиму від трупа на дні шахти, від піднятих до мене рук, які благають про допомогу, від юнака, яким я був колись; і коли жахіття дійде нарешті до цієї межі, я знаю, що в кінці я побачу Томмі, втиснену з болісним тріумфом у закуток заднього сидіння, Томмі, яка видобуватиме з пакетів шурхіт мережива й шовку, Томмі, яка, не відводячи від мене погляду, простягне мені одну із суконь МакДаґлів зі словами: «Чому ти не завадив цьому?»
Усе, годі. Годі про цю кляту родину.
У Колґурлі я оселився в пансіонаті Наллебер, сподіваючись, що повії і трунок зрештою візьмуть гору. У листах (адже Кардинали таки знайшли мене) я писав, буцім розвідую цю місцину. Цей край звуть Полем чудес, його давно ретельно перекопали, і тут багато хто збив статки. Нещодавно на териконах Золотої милі знову почався бум. То чому б мені не опинитися серед туристів-розвідників, що після рясного дощу кидаються за блискітками? Писав я також, буцімто в мене виноградник у Лебединій долині та яхта у Фрімантлі — та я набрехав би їм будь-що, аби вони повірили, що я міцно прив’язаний до «вигнання» путами статків.
Татко, звісно, зажурився, якби дізнався, що я став тим, кого він усе життя зневажав найбільше. Гравцем. Адже Татко завжди зневажав випадок, шанс, хоч і користувався ним повсякчас, Татко досліджував землі, спираючись саме на вдачу — єдиним винятком був масив цинку в Норко; тож він точно не зрадів би, дізнавшись, що один із його синів покладається на букмекерів. «Пхе! Та в цих типів тільки грошва в голові!»
Дербі — справа серйозна. Ще є блекджек, покер, рулетка й парі, які укладають із відчаю наприкінці невдалих ночей. Та найбільше я люблю «ту-ап», «два догори». Австралійська версія «орла та решки», систематизованіша й ускладненіша потребою в судді, помічникові й кидачеві (саме він мусить тримати дві монетки на дощечці), а ще в десяткові глядачів (часом більше, часом менше), готових закладатись у тому, яким боком монетки впадуть на підлогу. Найдужче я люблю ті кілька хвилин, коли помічник ходить по колу і приймає ставки — для мене вони наповнені стражданням і насолодою водночас, бо за ці кілька хвилин я залишаю своє тіло і входжу в стан крайнього нервового зосередження, є тільки дві монетки на дощечці, і я чекаю, коли скажуть нарешті: орел чи решка?
Я чекаю стріпування своїх повік, що підказує мені — монетки впадуть орлом. Легке стріпування, подібне до зідхання, примруження, наче метелик пурхнув з-під повік — і мені зрозуміло, що монетки впадуть орлом попри сили й рух кидача та обертання монеток у повітрі. Ця неймовірно терпка мить вартує значно більше за гроші, які я заробляю на ній.
А якщо дива не трапляється, якщо нічого не відчуваю під повіками, то розумію, що монетки воліють показати свою королівську решку, блискучий бік із профілем англійської королеви — і нашої королеви також; або ж монетки ще не визначились, а отже впадуть, як вийде. Тоді я ставлю мінімальну суму, аби підтримати інших, але найбільше — щоби не викликати підозр. Гра — справа серйозна, «ту-ап» має незаплямовану репутацію чесної національної розваги. У Перті в казино «Берсвуд» можна грати в «ту-ап» серед розкішної обстави.
Я давно вже зметикував, що монетки мають характер. Можливо, так з усіма предметами, тож варто прислухатися до них, аби вони висловили свої бажання. Отже, успіх залежить не від примхливого випадку, а від нашої здатності чути предмет. Марно я намагався застосувати це спостереження на рулетці й інших автоматах — механізм або підкручений, або занадто складний, тож слова цих машин почути мені не вдалося.
Спершу я вирішив, що це галюцинація, що чую голос Татка. В одному з пабів, назву якого вже не пригадаю, заходилися грати в «ту-ап» і, ясна річ, серед гравців опинився я. Сподівався виграти пару десятків доларів, не більше. Гра була щирою, а ставки доволі помірними.
