Тоді ми остаточно закрили цю тему. І вже ніколи не поверталися до ночі, коли в барі-привиді нам явилась Анжела.

Щодо Томмі, то хоч я й навідую її вперто в далекому закутку Великої Півночі, то не тому, що сподіваюся на якісь зізнання. Ні, якщо я й буваю в неї начебто з редакційними завданнями, то лише тому, що чекаю на мить неуваги, коли усмішка Анжели зблисне на її вустах.

А втім, жодних зізнань я так і не отримав. День, коли ми втратили Анжелу в шахті, надто міцно замкнений у нашій пам’яті, щоб випадково вигулькнути на одному з віражів розмови.

Та все ж ці пошуки дали мені простежити за шляхом кожного з членів родини, зрозуміти, куди він подався — байдуже, до загубленого села десь серед Анд чи до руїн Чечні — я по одному відшукав усіх і з кожним підтримував достатньо гнучкі ненав’язливі стосунки, аби нікого не дратувати.

Найскладніше було пильнувати за Джеронімо. Наш самозакоханий ватажок не пов’язував себе з жодною гуманітарною організацією, а кар’єру військового хірурга фінансували щедрі й анонімні душі, які регулярно переказували великі суми на його рахунок в Швейцарії. Саме про це я зрештою дізнався, познайомившись з усіма гуманітарними організаціями на цій планеті. І коли вперше почув голос Джеронімо по інший бік телефонного дроту, то його тон різонув холодом, ніби скальпель. Джеронімо працював тоді в Афганістані.

Дістатися ж до Емільєна було значно простіше. Мій лист побував у чотирьох або п’яти австралійських містах, перш ніж дістатись до Колґурлі, де Емільєн заново почав життя. Ми листувалися доволі регулярно — дивні були послання, майже беззмістовні, але люб’язні. І я таки зумів, замаскувавшись під банальне запитання, ввести в один із листів образ старого «Студебекера». «Ти досі захоплюєшся автівками?» — поцікавився я. І ми ще рік обмінювалися своїми думками про американські та японські моделі. «А пригадуєш старий “Студебекер”, що кашляв, мов навіжений?» На що Емільєн відповів: забагато залізяччя мав у житті, аби окремо пригадати якесь авто. У наступному листі я зауважив, що, на відміну від нього, зберігаю яскравий спогад: «Саме у старому “Студебекері” я востаннє бачив Анжелу і Джеронімо. Хіба що (виправ, якщо помиляюся) то була Томмі. Вони були такі схожі!». Відповіді довелося чекати кілька місяців — і складено її було в геть іншому тоні: «Того дня все складалося не найліпше, і тобі добре відомо, хто сидів у авті. Тож навіщо мені писати про це?»

Яху, Азієць, Малі (хоч і були надто юні на момент аварії) — розмова з усіма була одна. Щойно мені вдавалося вставити згадку про «Студебекер», між нами миттю виростав бетонний мур — і я залишався сам-на-сам зі своїми запитаннями.

Найскладнішою виявилася Діва. Варто було найменшого натяку на минуле, аби вона почала горлати, що в Норко тільки і є, що старий будинок, відкритий усім вітрам, і що нам варто залишити спогади в спокої. «Ностальгія — душевна хвороба!» Я не вірю в жодне її слово. Достатньо тільки побачити її, щоби зрозуміти, як вона й досі прив’язана до родини. До нашої родини, не до своєї — точніше своїх, бо Діва змінила кілька чоловіків, народила чимало дітей, і всі вони залишили її, коли зрозуміли, що для любові місця в її серці немає.

Діва животіє в бідній кімнатці над кухнею у готелі «Каует» у Валь-д’Ор. Вона самотня, її серце агонізує, їй здається, буцімто світ впаде і розчавить її, якщо вона послабить оборону.

Її віщий погляд миттю зауважив Анжелин привид. Я використав безліч різних підходів, та щоразу, коли розмова торкалася рідної тіні, і я помічав, як нашорошено, люто вирячивши очі, щулилась Діва, раптом вибухала гнівом проти свого начальника, своїх дітей, які весь час канючили в неї грошей, проти всього, що могло відвернути увагу від Анжели, а я сумирно чекав, адже після бурі часто дрібно дощить сльозами, а у проміжках між плачами падають важко слова, які дають змогу хоч трохи збагнути страшну відповідальність.

Це Діва вмовила Томмі сісти того злощасного дня на заднє сидіння «Студебекера». Я знаю це так певно, якби вона сама мені розповіла. І я впевнився у своїй правоті, коли їхні погляди перетнулись у холі готелю «Чотири сезони».

Вони переконані, що я завжди мріяв про Австралію. Правда ж у тому, що ця родина до сказу мене довела.

Завдяки Австралії я домігся від них неможливого.

Я був старший, фактично був їм за батька, бо справжнього Татка причарувало каміння, і я відчував, що не володів ситуацією. Я не мав кмітливості Джеронімо, не знав, чим вразити їх, окрім свого права за віком. Австралія була тим, що треба. Вона не скидалася ні на жорстко регламентовану європейську цивілізацію, ні на тепле ліжечко примітивних культур, ні тим паче на наших родичів зі США — цей край здавався широким і дивним, достоту міжгалактичний простір, що впав до Індійського океану й думати про який можна було лише з сумішшю остраху й радощів у серці.

А в Норко всі мрії ставали дотичними. Коли я заходив до нашого будинку, то бачив, з якими обличчями зустрічали мого персонажа — першопроходьця далекого континенту.

Я й не думав, що колись мрія справдиться. Австралія була не більше, ніж оманою, міражем серед сумних краєвидів Норко, і я залюбки плавав у цьому морі ілюзій. Сімнадцятого серпня 1965 року я взяв квиток на літак і вже за два тижні летів до Сиднею. На мене чекали континент із червоним серцем, Великий кораловий риф, пляжі із серферами, «золота молодь» і щасливі усмішки дітей. За спиною я залишав біль, який мені остогид, я остаточно поривав із родиною Кардинал.

Я мандрував Австралією з краю до краю в пошуках місцини, де можна було б заново побудувати життя, та хоч де я зупинявся, згадка про рідні обличчя відривала мене від затишних місць і повертала на шлях. Коли ти Кардинал, то не маєш права відволікатися на призахідний шурхіт пальмового гілля — ми потребуємо суворого стриманого краєвиду, щоби проклинати тих, кому поталанило із м’якшим пейзажем. Я відвернувся від зелених пагорбів Тасманії, утік із пляжів і від усього, що так вабило мене в Австралії — і подався углиб, де на мене чекала найнегостинніша у світі пустеля. П’ять років я мучив серце, намагаючись забути все. Я був одним із тих скотарів, які блукають від ферми до ферми — справжнє пустельне військо, непосидюще і спрагле розваг, що привело мене зрештою до Колґурлі.

У Колґурлі ж мене затримали не дівчата з Гей-стрит, а враження, ніби після тривалої подорожі я повернувся додому.

Хоч де у світі були розташовані шахтарські містечка — можливо, через обов’язкове сусідство з прірвою під землею — вони вібрують однаковим відчуттям близької небезпеки. У ті часи Колґурлі ще жило споминами про славне минуле — Золоту лихоманку минулого століття, від якої залишилися величні споруди з колонами та велетенська шахта, Гора Шарлотти. Містечко — поважне і водночас розпусне — чарувало меланхолією старого Заходу, що дало йому стати центром туристичного притягу, однак лише довкола, у Норсмані, Канувні, Броуд-Ерроу, Ліонорі та Левертоні, у боязких шахтарських селищах можна було відчути страх порожнечі та прагнення пірнути в неї; з усіх боків Колґурлі оточували міста-привиди чи ті, які туманіли поступово — достоту Норко, який нарешті наздогнав мене в моєму добровільному вигнанні та дав зрозуміти, як нерозумно було тікати; на який край світу я не подався б, усюди нещасне обличчя Томмі повертатиме мене до давнішого болю.

Обличчя Томмі позначене промовистим закликом, який нагадує нам усім про нашу провину — і мені, й іншим. Воно аж біле від розпачу, чорне від прагнення помсти, воно кричить від розпуки і болю та миттю зводить на попіл будь-які насолоди, які я намагаюсь отримати від життя. Утекти від цієї гримаси неможливо. Хоч куди я йшов, усюди на задньому сидінні «Студебекера» на мене чекає Томмі, яка волає: «Чому ти не завадив цьому?!»

Цей крик долинає з самих глибин моєї душі. Насправді Томмі й слова не проронила, поки ми не доїхали до критого мосту. Вона втиснулась у заднє сидіння серед пакетів зі своїм багажем — і ми з Джеронімо майже забули про неї, думками ми досі були на місці події. Нам її нав’язала Діва.