Тим часом я пішов шляхом журналіста — мене захоплював цей фах. Працював я у «La Presse», місці, перевіреному всіма амбітниками, і хапався за все, що рухалося. Я був молодий, амбітний — і дуже самотній.
Під час тривалих самотніх прогулянок я зустрів іще одну одиноку душу — дівчину, яка визирала місяць у застиглих у небесах дзеркалах хмарочосів. Мою сестру Томмі.
Вона рівним кроком ішла просто переді мною. Ніч була холодна, навіть крижана, стояв січень, найлютіший місяць зими — а ця дівчина безжурно й ледаче гуляла вулицями Монреаля, немов курортниця пляжем.
Мимоволі я пішов за нею, і лише на вулиці Марі-Анн вона обернулась. «Слухайте, чого вам від мене треба?», — і лише тут я збагнув, що знаю її.
Знадобилося трохи часу, аби впізнати Томмі. Навколо її вуст залягли глибокі зморшки, обличчя роздулося, а ще вона вся була якась застигла. Однак сама Томмі, любителька місячних ночей, впізнала мене миттєво: «Туре!.. Це справді ти? Чого тобі треба від мене?».
Бесіди завжди цікавили мене найбільше. Ми говорили про неї, про мене, про все і ні про що — говорили, аби згадати про все, що було. Ми не бачилися, відколи залишили Норко.
Ми пішли до бару неподалік і теревенили, поки не запала глибока ніч. Томмі була ґречна, усміхнена і насуплена водночас та уміло завертала розмову щоразу так, аби в центрі уваги був я: моя робота і я, мої захоплення і я, усі мої сподівання й зажури і я. У неї явно не було бажання говорити ані про себе, ані про минуле й майбутнє.
Мені заледве вдалося вивідати, що вона працює медсестрою десь на Півночі та вийшла заміж за ескімоса. «Інуїта, — уточнила вона, коли я завів про це мову. — Слово “ескімос” означає людину, яка харчується сирим м’ясом. Так нас називали білі, нікому на Півночі воно не подобається. Мовою інуктітут “інуїт” означає справжню людину, і саме це слово пасує нам найліпше».
Нам?! Я автоматично виокремив оті «нас» і «нам», від яких защеміло серце, та вона миттю заховалася за кам’яним поглядом — і я вирішив не наполягати.
Усе ж мені вдалося дізнатися, що вона була у відрядженні — супроводжувала юного інуїта до якогось шпиталю (певно, до Отель-Дьє ); «гострий перитоніт» — уточнила Томмі й пояснила, що їй бракує тут спокою того, що вона називала «місячними днями».
— Я не маю звички жувати тюленячу шкіру, однак залюбки їм матак і паніртітак , для різки м’яса користуюсь ножем-улу, а ще в мене є троє вузькооких хлопчаків, яким не подобається подорожувати зі мною на Південь. Тож коли я гуляю під час ваших безмісячних ночей, мені важко не замислюватися над тим, скільки в мені тепер від справжньої інуїтки... У себе ж удома, в Канґірсуджуаку, я лише каллунак, біла жінка.
Від незвичних гортанних звуків «к» і «дж» мені стало млосно. Треба сказати, що на ту мить я випив уже не одну склянку віскі.
А що ж Анжела? Її ти забула? Забула, смакуючи отими матак-хтознащотак?! Невже ти викинула за борт усе минуле, ставши слухняною дружиною інуїта?
Мені кортіло шарпнути її, примусити відкрити мені інший бік свого життя. Томмі, ти забула нас усіх?! Невже забула, що саме тримало нас в Норко? Запитання купчилися, та я мовчав, бо знав, що гарячі жарини, приховані під оксамитом погляду, стежили за мною і не дозволили б зайти туди, куди за мовчазною згодою від початку вела ця розмова.
Після п’ятого або шостого віскі в барі з’явився Магнум і ми остаточно скотилися до нашої сімейної шизофренії.
Дивно було зустріти його в тому барі. Коли ми й стикаємося, то винятково на вулиці Сен-Жак, біля Біржі, де він шахрує, хоч це і не приносить йому багатства і рахунки в ресторанах оплачую я. Подібний до печери величезний бар, повний протягів, де ми з Томмі сиділи за малесеньким столиком у ніші, був розташований надто далеко від звичніших для Магнума розкішних хромованих барів.
З огляду на ходу, він був п’яний, як чіп. Магнум ішов до вбиральні, аж раптом, вагаючись, зупинився біля нашого столика.
— Гей!.. Та це ж... Анжела!
Я хотів пожартувати, щоби згладити помилку, та під час цієї короткої паузи мені майнув здогад, що всі ці довгі роки чекав на мене. Достоту кам’яна статуя, що волею чарівника оживає зненацька і набирає людської подоби, я побачив, як розгладилося, посвітлішало обличчя Томмі, як блиснули її очі, а на її вустах я помітив ніжну усмішку — ту саму тендітну Анжелину усмішку, що на мить примусила нас повірити, буцім час зупинився і повернув нам її. Це дивовижне враження розвіялось умить, коли Магнум сіпнувся а її бік.
— Привіт, Анж ...
Погляд Томмі відразу померх, риси обличчя затверділи, вона знову стала собою — набурмосеною, загрозливою, достоту хижак, що люто зиркає спідлоба; і Магнум, раптом збагнувши двозначність своєї помилки, рухнув на стілець, де нарешті знайшов опертя. Хмільний, аж мокрий.
Якусь мить я міркував, чи могла Томмі дійсно на наших очах перекинутися на Анжелу, чи не крилася ніжна Анжела всі ці роки під личиною лютої Томмі, чи не заміняли вони одна одну або (ще дивніша думка) не були насправді однією особою. І поки мій розум відмовлявся сприймати ці фокуси, я бачив себе в Норко, восьми- або дев’ятирічним хлопчаком, який підпав під чари тієї ж вигадки, яку так люто захищали очі-жарини. Раніше цей спогад ніколи не турбував мою пам’ять.
Адже тоді саме Томмі я застукав у пишній сукні з воланами і мереживом, сліпучо-блакитній сукні, яку вона зі сміхом закручувала довкола ніг. Томмі крутилася, вертілася, заплющивши очі, тягнучи ручки до неба, ніби окрилена мріями, — аж раптом, відчувши присутність, вона розплющила очі й зашпорталась об мій погляд.
«Ади, знов Анжела чманіє в сукні МакДаґлів!» Саме ця думка майнула в мене. Дивно, але я й досі пам’ятаю точно, що подумав, хоча сказане повністю випарувалось із голови. Певно, то було щось гірке і гидке, цілком гідне Джеронімо, адже всі сукні МакДаґлів викликали в нас огиду і злобу.
Хтозна, може, Магнум також застукав Томмі одного дня в сукні від МакДаґлів? І тієї миті, як звертався до нас у схожому на печеру барі, бачив дівчинку, яка ховалася за хижкою з динамітом, серед дров чи в будівлі шахти, дівчинку, яка обережно знімала з себе хлопчачі лахи та, обачливо роззирнувшись, убиралась у сукню принцеси й поринала у мрії.
Я спостерігав за тим, як він намагався сяк-так розмовляти з Томмі, розвалившись на стільці, досі приголомшений з’явою Анжели, і я не міг відігнати від себе підозру: невже ми обидва, по черзі раптом прозріли і зрозуміли, що Томмі могла перекидатися на Анжелу?
Та ніч закарбувалась у моїй пам’яті.
Ми втрьох біля столику в барі, назвою якого я навіть не поцікавився і який згодом так і не зміг знайти, ніби тієї ночі він навмисне постав із нізвідки — ми втрьох — Магнум, Томмі і я, поєднали наші самотні душі, три плавучих острівця, три літосферні плити, нездатні рушити назустріч одна одній, застиглі у дрейфі, серед своїх думок.
Тієї ночі усміхнений образ із «Студебекера» назавжди померхнув. Обрис автівки я бачу на пагорбі, перед будинком, немов на велетенському екрані, викривленому спекою. Емільєн сідає за кермо, він щойно завершив перевіряти авто. На сидінні поруч із ним із полегшою зітхає Джеронімо. А позаду, серед брунатних паперових пакетів, я бачу скромну сукню Анжели, бачу гладеньке волосся Анжели, бачу ніжну Анжелину усмішку, що з ледь помітним зусиллям лягає на стиснуті вуста, і я водночас бачу зсудомлену горем Томмі. Тієї миті тільки вона усвідомлює, що Анжела залишилася на дні шахти.
Чи повірив тому образу хоч хтось із присутніх тоді?
Після тієї ночі я невситимо жадав дізнатися, що було відомо кожному з нас про той незабутній день, коли Томмі заступила Анжелу.
Із Магнума я нічого не витягнув. Щоразу, як завертав розмову на ту ніч у барі, він вдавав, ніби все забув: «Ох і гульнув я тоді, ох і гульнув!..».
Якось я, не подумавши, відказав:
— Знатна гулянка була, напевно! Ти так захмелів, що навіть Томмі з Анжелою сплутав!
Він від подиву вирячив очі.
— Та ти хмільніший за мене був! —І тихіше додав: — Твої хитрощі зі мною не пройдуть...
