Найгіршим варіантом були селюки, кілька покидьків, які ще не з’їхали й хотіли помститися, скориставшись лихом. Цей нещасний випадок забрав у них останню надію. Бідолашні. Вони відмовлялися залишити свої хатинки з ганчір’я і нікчемне життя тоді, коли всі покидали Норко. Попри злидні й те, що надії з роками згасали, вони чіплялися за обіцянку «Каїнового краю» та чекали, що станеться диво, шахта потрапить до їхніх рук і з неба посиплеться манна.
Нині в Норко залишилося тільки дев’ять заселених острівців Каїнового краю. Родини Буассонно, Лярозів, Моренів і Дерозьє, я можу назвати кожного — ім’я, прізвище, вік, колір волосся та очей; життя в Норко сповнене нечисленної присутності інших.
Вони нам нічого не подарують. Ні наші ігри, ні браваду, ні безглузді подвиги, ні полум’я в траві, яке ми тягли до порогів їхніх будинків, ні ведмедів, яких ми доводили до сказу і які, з рознесеними динамітом горлянками, обсідали нещасне місто, ні напіврозкладені трупи котів, які ми тягали розбитими вулицями — і вони безсило шаліли, упізнаючи своїх вихованців. Приниження, сором, страх — вони не подарують нам те, що ми показали їм свою дурість. А найбільше не подарують те, що ми розвіяли їхні мрії.
Авжеж, вони пустили коріння у злиднях, вони підтримували вогонь у мрії на процвітання, лише щоби гріти старі кістки бідноти, і мрія ця була лише химерою без сподівання на справдження — і все ж вони пишалися нею і збиралися помститися нам.
Нещасний випадок стався незадовго до того, як Емільєн, Джеронімо й Анжела виконали свої ролі у фальшивій виставі. Удар вразив більше за гуркіт. Ніщо не поворухнулось, та всі відчули конвульсивний струс землі під ногами. Вибухів було три. Тут дійшли згоди всі. За першим — глухим і потужним — слідували другий, грімкий, і третій, що потонув у страшному ревінні руїни.
Ще до третього вибуху ми всі вибігли з будинку та кинулися до гори, туди, де (ми знали про це, ми щиро сподівалися на це) розташована наша шахта, зачинена шахта — і так мало би бути вічно.
Селюки також не забарилися на місце аварії, і ми разом дивились, як провалювалася земля і билися скелі. Вибух стався в самому серці шахти, відкривши провал, до якого загуркотіли велетенські брили. Ми бачили останні рухи гігантських жовен підземних глибин. Звідти виринула густа і смердюча хмарина пилу, що не залишила сумнівів щодо причин катастрофи. Хмарина тхнула динамітом.
Селюки не могли звинуватити нас відкрито. Вони гуртом зійшли на гору й разом із нами утворили коло довкруж кратера, та що явнішим ставав дух динаміту, то нестерпнішою була для них наша присутність, тож вони відступили. По одному, обережними кроками, вони залишали коло і збивались у злобну купку біля сторожки. Були там усі. Жінки, чоловіки й діти. З їхніх уст не сходило ім’я Джеронімо. «Де Джеронімо? Джеронімо немає? Чи бачив хтось Джеронімо?»
А й справді, куди подівся Джеронімо? Стояв за нами, непомітний за стовпом пилу, чи ховався в одній із порожніх будівель, від початку спостерігаючи за цією сценою і струшуючи сліди вибуху з одягу? Ми так і не дізналися, прийшов він саме тієї миті чи був там спочатку.
Джеронімо вийшов наперед і став просто перед ними. З гордою поставою. Без вагань і тремтіння в голосі.
— А що вам від мене треба?
І серед загальної маси, що глухо гуділа, знайшовся один, який прошипів: «Не клей дурня. Тобі це відомо ліпше за нас. Ти нам заплатиш за це». Звинувачення було просто перед нами, в їхніх очах, у белькотінні пельок, у кулаках, які їм кортіло спрямувати проти нас, та які вони притуляли до ніг, не в змозі напасти на нас відкрито.
Згодом Джеронімо сів до «Студебекера» Емільєна, і ніхто навіть не поцікавився, чи насправді Анжела на задньому сидінні — то справжня Анжела.
Днина була літня, з тих, коли спека охоплює вас із голови до п’ят і випаровує з вашого тіла кожну краплину поту. Аж до серпня літо в Норко смажило, мов у Сахарі. Ми жили серед сухої пари під недобрими гримасами неба, яке час від часу, змилувавшись, хлюпало згори водою і тижнями поливало нас своїми потопами.
Напередодні ми вітали Ґедзя. Йому виповнилося 11 років, тож, за сімейною традицією, ми подалися святкувати до кар’єру. Добряче бу́хнуло, хоч, як на мене, дрібнувато. Я люблю, коли динаміт рветься потужно, підіймає землю, мов розлючений звір, і плюється руїною на всі боки. Вибух Ґедзя, на жаль, заглух, так і не народившись. Пісок, який тижнями розігрівався добіла, перетворився на суху пилюку. Тож заряд зумів підняти в повітря лише кволу сіру хмаринку, що миттю перетворилася на прозоре коло. Ми були розчаровані.
На свято з’їхалися Старші. Вони прибували з Монреаля, Квебека і навіть із самого Торонто — осяяні славою цих легендарних місцин. Тоді за кордоном іще не мешкав ніхто. Емільєн тільки починав мріяти про Австралію. Він привіз буклет, сповнений блакитного неба, кучерявих прерій і широко усміхнених тубільців. Цей буклет для кожного з нас став своєрідним викликом, свідченням можливості перебиратися з континенту на континент, тримати світ у своїх долонях. Усі Старші привезли з собою уламки своєї бравади.
Будинок аж ломився від людей. Бракувало ліжок, стільців, часу — зненацька він став закоротким для родинних зборів.
Розмовам не було кінця. Старші нанесли новин із великих міст, а ми із запалом переповідали про наші останні вилазки — тож разом ми ніби облітали весь світ, обов’язково зупиняючись на всьому, що викликало в нас роздратування і випади проти людської глупоти, які я обожнював. Гадаю, саме під час цих розмов я й полюбив журналістику.
На кухні й у вітальні, на терасі й навіть на другому поверсі вирувало торнадо голосів, об’єднаних спрагою до життя. Нам кортіло відбудувати світ на основі зразка, яким володіли тільки ми. Світ, що прагнув би абсолютної бездоганності, світ безкомпромісної істини. «Життя створене не для маміїв», — часто казав Джеронімо.
Я був іще замалий, щоби приєднати свій голос до їхнього хору, але погоджувався з усім сказаним і ані слова не хотів втратити. Я ходив із вітальні до кухні, з кухні до класу, піднімався й спускався драбиною на кухні чи міряв кроками сходи назовні; я був у постійному русі, жадібно дослухаючись до найважливішої на той момент розмови.
Найчастіше я бував у вітальні — там, звідки не виходили Джеронімо, Азієць і Чудасій, які розповідали найцікавіші речі, сидячи на тримісній канапі, що, хоч і провалена та подрана місцями, досі залишалася стратегічно найважливішим місцем у будинку. Бійки за канапу вже не проходили, встановилося коротке перемир’я, та заради сміху, бо Старші ностальгували за старими часами, кожен із нас чітко і свідомо промовляв «Нндумзмісц!» і залишав облюбоване місце на брудній підлозі.
Час від часу до вітальні заходив Татко. Лишався він із нами недовго. Гадаю, вся ця юнь дратувала його, тож він повертався в підвал до туманних мрій.
Дуже добре пам’ятаю Мамусю. У льолі, як завжди, босоніж, вона усміхалася безтурботно, немов Мадонна. Вона гарувала біля своїх казанів, аби почастувати нас розкішною вечерею, а потім куняла на стільці у кутку вітальні, адже час її звичних нічних прогулянок давно минув.
Ці сімейні збори стали останніми. Бо наступного дня на шахті стався нещасний випадок. Джеронімо й Емільєн поїхали, забравши з собою фальшиву Анжелу.
Коли немає ні труни, ні похорону, ні покладання в землю, складно змиритися з неймовірним. Навіть коли факт смерті Анжели заперечити було неможливо, я відмахувався від нього й чіплявся за сумнів, тісно пов’язаний з усміхненим спогадом у «Студебекері».
І достатньо було незначної деталі, щоби мене назавжди позбавили цієї затишної підозри. Достатньо було легкої усмішки. Усмішки Анжели на вустах Томмі.
Сталося це через багато років опісля того липневого дня. Збиралося лише кілька членів родини, решта ж діаспори роду Кардиналів трималися інших земель. Емільєн мешкав у Австралії, Чудасій у Ванкувері, Азієць блукав десь Латинською Америкою, — і це не кажучи про Джеронімо, Ґедзя, Мамцю й Тутанка, новин про яких ми вже давно не чули; тож уже ніхто не дивувався зникненню когось з інших родичів.
