Та бажання вбиратись залишилося. Бажання відчути легку тканину на своїй шкірі, торкання криноліну до моїх ніг, прагнення пурхати, а не ходити, відчувати, як зникає з-під ніг земля, як я злітаю на крилах сукні і сонячних променів! Це бажання залишилося зі мною назавжди, тож не раз я ловила себе на ході, як у балерини, з піднятими руками, ніби їх тримають численні шари криноліну й воланів, з усім тілом скерованим у стрибок. Гадаю, я таки злетіла б, якби не збагнула, що я у звичайних штанях і в сорочці, одягненій на ще одну сорочку, виконую комічну роль, яку хтось може побачити.

Я стала значно обачнішою, навчилася змінюватися з власної волі, потай, без зайвого ризику — лише щоби почути твій сміх. Це було нашою спільною таємницею.

Тепер я роблю це винятково на самоті, як біла жінка-каллунак, загублена серед Північного краю.

Перед злетом, коли ми прощалися біля трапа, Ной запитав у мене:

— Qarinniik aullaqatiqalarpik?

Я відповіла, що не беру з собою сестру. Та слова для нас — не завіса, ми пов’язані речами значно вагомішими, аніж любовне белькотіння, тож Ной миттю вгадав твою присутність: «liq! Takunnataugnnuk».

І тоді я загасила свій погляд, аби тебе ніхто не зауважив. Тож коли я зайшла до готелю, ніхто не міг здогадатися, хто це — Томмі чи Анжела, оця похмура замислена пані, яку я вела неквапним кроком до рецепції. І лише коли Тур з іншого кінця холу гукнув на весь голос, усі обернулись до мене.

Із Туром я бачусь або спілкуюся щотри чи чотири роки, коли він приїздить на Північ робити репортаж або дзвонить мені, щоб розпитати деталі якоїсь події, або зв’язатися з кимось із «Маківік». Я стала для нього головним свідком життя інуїтів і Великої Півночі. Проте решта! Інші дивилися на мене так, ніби я виринула з самого дна їхнього підсвідомого — адже я не бачила їх, відколи залишила Норко.

І нехай Діва не відводить від мене свого владного погляду, нехай Послідок крутиться навколо мене, мов голодне звірятко, нехай усі інші, як можуть, демонструють свою зажуру — запізно для див. Чули — за-піз-но! Надто пізно для жалю, надто пізно для болю. Анжела мертва. Відроджується вона тільки в мені, і я вам її не віддам, не дозволю їй з’явитись у моїх очах, у моїй усмішці, аби ви насолодились ілюзією прекрасної великої родини.

Минув той час, коли мене вмовляли жертвувати собою заради блага родини. Минув той час, коли мене просили переконати Бібі, бідолашну Бібі, яка закохалась у Буассонно і зачаровано спостерігала за ростом свого живота, переконати її зробити аборт у «матері янголят», яку Старші знайшли аж у Монреалі. Я не згодна з жодним словом із промови, яку виголосила перед нею — промови про неприпустиме змішання хромосом. Бідолашна Бібі, нещасне дитя, самотнє, ізольоване серед хижих самців, бідне дівча, якому я зайвий раз не приділила уваги...

Минув той час, коли мене можна було вмовити на будь-що, аби лише вони залишили тебе в спокої.

Тепер мене звати Кармела Сакьяджак, я дружина Ноя, мати Тамусі, Джошуа і Тимарка, і ваші погляди не примусять мене повернути Анжелу до життя серед плутаних коридорів «Чотирьох сезонів».

Трапляються миті, варті цілого життя. Я знав: те, що шукаю, знайду в першому ж погляді, яким вони обміняються. Щойно помітивши Томмі, я став так, аби стежити за її просуванням крізь натовп у холі доти, доки вона потрапить у поле зору Діви — і тоді так голосно, як тільки міг, я гукнув: «Дивіться, Томмі!». І тоді в чорториї зглядів, що стрілися в одній точці, я нарешті отримав шматочок, якого бракувало моєму пазлу. При цьому ніхто й не здогадався про хитрий план Тура, себто Люсьєна (це моє справжнє ім’я).

Я так давно проглядаю бездонну прірву... і тепер мене цікавить тільки одне: чи добігли мої пошуки кінця?

Спершу мені довелося з’ясувати, що Анжела загинула під час нещасного випадку на шахті. Бо я ж — як і решта — на власні очі бачив, як після того випадку вона сідала до автівки Емільєна. Як і решта, я бачив її неушкодженою, з легкою усмішкою, на задньому сидінні автомобіля — і більше не бачив ніколи.

Чи я вже тоді в душі був журналістом? Чи, радше, став журналістом, змушений вивчати мовчанку і зажурені погляди, варто було привидові Анжели виринути під час розмови?

Я не мав жодної причини сумніватись у від’їзді Анжели, в образі, який вона залишила нам. Чому б не повірити у версію, що вона поїхала вчитися до Монреаля? Вона любила вчитися, її завжди вабив великий світ. Зрештою, вдома їй велося не дуже добре.

Саме це твердили потім, версія гуляла з вуст у вуста, переконлива і наполеглива версія — тож сумнів відчув і я. Суперечливі й категоричні дані доходили до нас регулярно й наділяли Анжелу неймовірно успішним життям, гідним мрій кожного з нас — та водночас вона, хоч і жива, щоразу опинялася далеко від нас. Анжела вивчала історію, філософію, суспільствознавство й уже не пам’ятаю що ще в Монреальському університеті, потім в Університетах Маꥳлла і Сера Джорджа Вільямса, заклад завжди був достатньо престижним, а згодом вона працювала на «Радіо Канади», в ООН і ЮНЕСКО, у посольствах і дипломатичних місіях, багато подорожувала — до Європи, Азії й Африки, її слід губився, та я вже тоді не вірив у блукання Анжели, бо знав, що вона померла.

Знадобилися роки сумнівів і сліпих блукань, щоби переконатись у цьому.

Щоразу, як по роботі я мав брати інтерв’ю у когось із вищого керівництва ООН чи ЮНЕСКО, когось, хто міг би зустріти на своєму шляху Анжелу, я навмисне звертав розмову в кінці на особисте і ставив важливе для мене запитання. Звісна річ, ніхто ніколи не чув про Анжелу. І ця відповідь не дивувала мене. Я просто прагнув підтвердження того, що зрозумів уже давно.

Я знав, що вона померла, усе переконувало мене в цьому, і все одно відчував потребу в сумніві, я мав сподіватися на те, що вона щасливо уникнула небезпеки й утекла від нас.

Усі ці роки я не міг відігнати від себе образ старенького «Студебекера» Емільєна, в якому Анжела їхала щонайдалі від нас. Сильний, хоч і фальшивий образ. Достоту як тоді, коли МакДаґл забирав Анжелу до себе — і ми всі аж казилися з люті. Цього разу Анжела не повернулася до нас в одній зі своїх смішних суконь, вона нарешті вийшла за рамки, знайшла свій мир і кинула нас напризволяще.

Останній образ — Анжела тримається прямо, ледь помітно усміхається, але в наш бік не дивиться. Вона на задньому сидінні, її речі складені до пакетів з брунатного паперу, які оточують її з усіх боків, і вона чекає, поки Емільєн усе підготує. Він обходить авто, ударом ноги перевіряє кожну з шин, налягає всім тілом на капот, перевіряючи амортизатори, нарешті піднімає кришку і дивиться рівень оливи. Раніше в нього були «Форд» і «Рамблер», але «Студебекером» він пишається найбільше.

Джеронімо сидить попереду. Він також залишає нас назавжди. Відтоді ми бачитимемо його тільки по телебаченню, у численних інтерв’ю про війни, у яких він брав участь своїм скальпелем і які коментує байдужим, холодним голосом.

Ведеться йому недобре. Він палить цигарку за цигаркою, барабанить пальцями по дверцятах автівки, розв’язує і зав’язує вузол краватки — таким знервованим я його ще не бачив.

Нас залишав ватажок і ментор, серце родини. Якщо часом ми й бунтували проти його їдкої натури, то ніколи не заперечували його вищість. Причіпки і зауваження Джеронімо принижували нас страшенно, котячий погляд бив болючіше за нагай, а першокласні прочухани наздоганяли нас блискавично — але ми знали, що все це мало загартувати наш характер для битви за ліпше життя. Розуміла це навіть Анжела.

Він має забратися — причому якнайшвидше, — бо з нас обов’язково спитають. Спостерігаючи за підготовкою до від’їзду, ми всі усвідомлювали, що відповідальними за нещасний випадок зроблять нас. Тоді мені було тринадцять років — та я миттю збагнув, яка небезпека чигала на нас. Прийдуть вони обов’язково, і тоді слід буде зіграти дуже тонко, аби не підпасти під звинувачення. І якщо прийде не поліція, то навідаються люди з «New Northern Consolidated» або селюки із Норко.