— Покажімо смердючим вахлакам, як тепло від їхніх шин!
Я й слова вставити не міг. Безлад поступово переміщався на двір: подушки, простирадла, канапа з вітальні, провізія на цілу ніч, навіть телевізор — вони вирішили, що він і без антени працюватиме. І все під керівництвом Тутанка і Магнума, які взяли керування операцією на себе.
Дорогою я зупинив Азійця і запитав у нього, де Татко.
— Як завжди, в підвалі.
Про Мамусю питати було не варто — двері її кімнати були замкнені. Вона спала коротким глибоким сном, що давав їй змогу потім ходити по наших кімнатах усю ніч.
Я спускався до підвалу, побоюючись сумного видовища. Упродовж кількох годин дороги додому я намагався уявити, в якому стані знайду тата і як його втішатиму.
Він стояв перед верстатом, шліфував зразки і помітив мене, лише коли я підійшов.
— О, ти приїхав? — усміхнувшись кутиком вуст, зауважив тато.
Це не було ні запитання, ні здивування — він лише з цікавістю констатував, що я піддався загальній паніці.
— Можеш пояснити, навіщо ти здолав стільки кілометрів?
На мить добрий гумор Татка дав мені сподівання, що ще не все втрачено, що він, можливо, продав акції до катастрофи й наші мільйони врятовані.
Хвилюючись мимоволі, я розповів йому, як гнав до Норко, розказав про стареньку в тюрбані з шаликів, яка не хотіла виходити з таксі, про свою тривогу й раптову і несподівану думку, що шалено вирувала в мене в голові.
— Забудь про акції, синку, тепер вони й десяти центів не варті. Є речі цікавіші, аніж хвилюватися про папірці.
Татко не відводив від мене хитро примружених очей і усміхався усіма зморшками свого обличчя, достоту дитина, в якої є особлива витівка на крайній випадок.
— Не думай про акції, — заявив він тоном, що вістив щирі зізнання. Татко вказав мені на останню сходинку, а сам вмостився на ящику з-під динаміту. — Сідай і слухай, синку, нашорошуй вуха, бо те, що скажу, не повторю ніколи.
І тоді він розповів мені те, що спершу видалося чарівною казкою, та що далі він говорив, то більше розвивав думку і більше пасток я бачив, то більше відповідальності лягало на мої плечі — та жодного разу, клянуся, ні разу я не відчув, яка страшна драма чекає на нас наприкінці пригоди.
Усе почалося за чотири роки до того — коли відкривали шахту й Татко супроводжував президента компанії «Northern Consolidated» і кількох відповідальних осіб, які мали показати журналістам нове обладнання шахти. «Тоді я вперше спустився під землю. До того я не бачив, який вигляд шахти мають зсередини».
Татка запросили як відкривача шахти — і забули про нього відразу після урочистостей, тож він плентався позаду групи, приголомшений гудінням машин і темрявою, і все одно щасливий, що його залишили в спокої. Ішов він поволі. «Найбільше мене вразило, як ясно можна бачити при нечіткому світлі в майже абсолютному мороці». Проміння його шахтарського ліхтаря вихоплювало кам’яні стінки галереї з малюнком, який залишив геологічний зсув, — тріщини, зморшки, оповзні й нашарування, — словом, усе те, що являлось йому зазвичай потроху. «Я чітко бачив шари сфалериту у вулканічній породі. Це родовище нагадувало сідло — достоту як зображене в підручнику, та цього разу я бачив його на власні очі, і це геть інша річ, ніж уявляти, розвідуючи поверхню».
Він ішов центральною галереєю, у сотні футів від решти групи, аж раптом сталося дещо. Татко відчув знайомий свербіж під повіками — і зупинився. Око злегка затріпотіло, «та я вже знав, що коли підійду до стіни галереї, одразу побачу те, від чого здригнулось око». Тож він наблизився до стіни, намагаючись розрізнити в малюнку скелі те, що так наполегливо вимагало його уваги. І тоді його буквально затрясло. Ішлося вже не тільки про очі. Повіки здригалися, мов крильця метелика, розсипаючи довкола кольорові бризки, тілом пролетіла вогненна куля, його затрусило, мов у лихоманці, і за ці кілька секунд вічності, коли смерть здавалась йому близькою, Татко відкрив жилу золотовмісного кварцу.
— Кварцова жила у пласті зеленого сланцю. І бачив я її не так, як тебе. Значно чіткіше. Так, ніби бачив, що відбувається під шкірою, у глибині скелі. Мій зір перетворився на рентгенівські промені. І все це я побачив за одну мить. Спершу зелений сланець, дуже насиченого кольору, а потім кварцову жилу — білувату, потріскану, щільну, а в її розламах — яскраво-жовті гранули, кольору сонця і гірчиці, ну, ти розумієш, про що я, синку, — кольору справжнього золота, чистого золота, та ще й у якій кількості! У жилі його було повно — стільки, що місцями воно аж сяяло.
Опис кварцової жили схвилював Татка до невпізнанності.
— Я думав, ти золото не любиш.
Його очі потонули в широкій усмішці, і, тремтячим голосом відбиваючи кожне слово, Татко сказав:
— Ти не бачив того, що побачив я. Такі жили навіть у снах не являються. А я бачив її на власні очі! За кілька футів від стіни, серед зеленого сланцю, широку й довжелезну жилу, неймовірно багату! Я не люблю золото, яке виставляють напоказ, та коли воно відкривається тобі отак — від таких подарунків не відмовляються, ні!
Хотілося б мені не повірити в існування кварцової жили. Однак те, як він її описав, з якою точністю відповідав на мої запитання щодо розташування жили, її розмірів, нахилу та довжини, і особливо те, з якою упевненістю твердив, що знайде її на тому самому місці, де залишив («у двохстах п’ятдесяти п’яти кроках від вийми»), коли вийшов зі ступору та приєднався до групи; я ніби побачив жилу на власні очі, в оточенні сланцевої породи, простягненою на північний схід; і серед молочно-білого кварцу поблискували золоті вкраплення, наче краплини надії, дбайливо збережені в погляді тата, який збирався залучити нас до найбільшої авантюри в своєму житті.
Я зрозумів, що від золота він не відступиться. Він думав, що шахтарі відкриють його — і на біржі злетить ціна наших акцій. Та коли зачинили шахту і виявилося, що клепки знайти жили у власників не стало, тато вирішив, що вона належить йому.
Хай що я казав би, хай що робив би — він усе одно подався б на пошуки кварцової жили. Переді мною сидів рішучий і впертий чолов’яга, якого не лякали ні небезпечний спуск до шахти, ні незаконність задуму. Його голос отверд, і поки він у деталях пояснював, як збирається взятися до справи, мені здавалося, що світ навколо мене сповзав у руїнах.
Саме тієї ночі я обмірковував свою втечу.
Через вентиляцію до підвалу доходили сморід паленої гуми й гомін свята Кардиналів. Я добре розумів, що Татків задум пролунає для них як заклик до бою — вони ж із дитинства звикли ненавидіти, тож із головою поринуть в авантюру.
Видобуток кварцової жили потребуватиме повної таємності — та як досягнути цього в маленькому місті? Як заглушити вибухи динаміту? Як переконати вахлаків не зважати на наші часті візити до шахти? А вантажівка? Нам знадобиться вантажівка — де її взяти? Ще тривожніше лунали питання: як розтопити золото і кому його збувати?!
У мене було тільки одне бажання — повернутися назад до Монреаля, забути, що я заходив до цієї діри, відродитися до іншого життя, з новим іменем, іншою особистістю. Та я дуже добре знав, що не зроблю нічого.
Коли спогади повертають мене до тієї ночі, то спершу відчуваю гіркуватий дух диму, змішаний із затхлим запахом землі. Цей задушливий аромат ніби втілює всю ваготу моєї відповідальності. Та ватра немов забрала наші життя. Вогонь і занепад, руйнівна сила полум’я та смуток сплюндрованих земель... Норко просякнув запахом паленого.
Літо після закриття шахти було найспекотнішим. Війна з нищення міста, яку розв’язали Кардинали під орудою Джеронімо, тривала п’ять наступних років — тим часом ми таємно досліджували шахту.
Я приїздив із Монреаля, моє авто ломилося від товарів, що їх мені замовляв Татко, і не доїжджаючи до горбка перед критим мостом, я вдихав олив’яні випари пожежі, яка дожирала одну з хаток чи зарості бур’яну і за якою гасала радісно зграя малих і великих Кардиналів.
Джеронімо, коли він очолив «вогненну війну», був дванадцятирічним шибеником. Цей хлопчисько завжди мене зачаровував. Не дивно, що нині він повсюдно в епіцентрі війн. Джеронімо обожнює сутички, напружені ситуації. У Норко він одноосібно керував армією звільнення й спротиву.
