Анжела страшенно боялася тривалої подорожі на інший кінець світу, холодних і непроникних облич, які докоряли їй за від’їзд, власної рішучості, яку тримала глибоко в серці і яка вдруге підштовхувала її до розриву із нами; нещасна, розгублена, перелякана, вона обернулася до мене, навіть зробила якийсь непомітний жест рукою, її пальчики ледве злетіли над панеллю в салоні — ти зажурено надсилала мені останній знак вдячності, а я дозволила тобі померти біля своїх ніг, навіть не глянувши. Але ж ти нічого такого в мене не просила — просто відірватися на мить від загальної крижаної скелі й дати знати очима, що я з тобою, що ми солідарні попри бриніння злоби на терасі; я ж, немов мармурова статуя, навіть не поворухнулася, дозволила тобі поїхати без прощання. То була наша перша розлука і моя перша зрада.
Найгірше те, що ти пробачила мене. Ніби вже тоді знала, яка я підла. Авжеж, найгіршим було бачити пробачення у твоєму погляді. Ти знала, що я не могла залишити сімейний портрет, що не мала для цього ні сили, ні сміливості, ні навіть бажання, тож ти сумно і приречено усміхнулась, ніби даючи знати, що не сердишся на мене й усю провину береш на себе.
«Олдсмобіль» поїхав, забираючи тебе до місцин, які ти й уявити не могла — і я залишилась сама, страхітливо самотня, нестерпно самотня, сам-на-сам із соромом і зневагою до себе. Усі ті страшні два тижні я боролася з чудовиськами, які вовтузились у моїй душі.
Усі ці два тижні пекельне сонце нещадно випалювало Норко. Була лише середина липня, однак у повітрі висів сухий пил кінця літа. Норко аж варився на сонці. Місто здавалось анклавом, вузьким проходом у лісі, голим острівцем без жодного деревця, без рослинності, крім високих трав, що мляво погойдувалися між будинками, виставлені на поталу небесному пломеню; і з ранку до вечора ми бігали ніби розпеченою пательнею — сірі від пилу, брунатні від сонця, чорні від люті; я, збентежена своїми почуттями, слідувала за зграєю, весь час думаючи про тебе — де ти, що робиш й чи варто мені радіти, адже ти пробачила мені. На чолі зграї був Джеронімо. Ніхто не оспорював у нього це місце — мовчали навіть старші за нього Тутанк і Магнум, у них не було такої спраги до влади. Відколи поїхали Старші, він дратувався. Йому тоді було лише 12 років — і він, непосидючий, хирлявий і бунтівний, вів нас у бій. Бій, війна — я вживаю ці слова, бо саме так він казав. Ми були на війні. Проти негідників, які розбирали шахту, проти їхніх рабів — колишніх шахтарів і майбутніх безробітних, які допомагали їм скидати залізяччя та дошки на вантажівки, проти селюків із сусідніх містечок, що радо обговорювали нашу біду в готелях, проти плачів і зубовного скреготу, проти незбагненних сил, які вплинули на наш цинк, проти пекучого сонця, через яке уночі ми бачили страшні сни. Гадаю, війну тоді ми оголосили всій планеті. Ба більше — усім силам у Всесвіті, які тримали нас там, в апендиксі людства, намертво прив’язаними до злиднів; ми були переконані, що ця аскеза гартує діамант, прихований у кожному з нас.
Я ніколи не була таким переконаним членом родини Кардинал, як у ті два тижні. Я була на чолі команди. Вилазка в гори? Я погодилася першою. Я готова була вистежувати крадіїв, забирати в них інструменти й пальне, проколювати їм шини і — найвища насолода! — кидати запалені сірники в їхні хижки, хутко ховатися разом з іншими Кардиналами та, якщо пощастить, спостерігати, як палали дошки й знаряддя, як усе злітало в небо разом із густим димом, непридатне вже для роботи на іншій шахті. А селюки? Оті, тамтешні й із сусідніх містечок, які завзято обговорювали ситуацію в готелях «Імперіал» і «Руаяль»? Вони поверталися з рибиною чи мертвим котом у автівці — а часом ми запихали картоплину до випускної труби. І серед сухої трави де-не-де спалахували багаття.
На одчай душі я кинулась у війну. Мій біль становили численні виразки. Сором, зневага до себе, а ще усвідомлення провини — нашої провини, яку я вирішила спокутувати сама. Виходить, я постійно тікала з тієї провинної тераси? Можливо, моя лють, що розкривалась у бійках, була спробою забути про твою відсутність, про те, що ти відступила — а може, я прагнула пробачити свою зраду собі, мою потаємну любов до твоїх променистих суконь, моє ніжне ставлення до тебе, яке я зберігала попри загальну ненависть.
Трохи полегшення я знаходила лише в безмежжі своїх нічних імперій. Я намагалась уявити тебе в МакДаґлів. Та я ніколи не бачила ні рекам’є, ні вестибюль, ні дзвоників на вході, тож марно мучилася моя уява, я не могла уявити тебе в царстві багатіїв, і довга чорна безсонна ніч знущалася з мене, поки не заходила мама. Вона дивилася на мене довго й уважно, заплющеними повіками я відчувала на собі її погляд, а за мить вона нахилялася до мене й тихенько казала, потомленою рукою торкаючись моєї щоки: «Спи вже. Не переймайся ти так, вона ж повернеться». І я засинала нарешті, заспокоюючи себе образом чорного «Олдсмобіля», що привозив тебе назад.
Коли ти нарешті повернулася, місто йшло димом. Нам уже було нецікаво просто кидати запалені сірники. Ми справили собі зброю, яка давала змогу підпалювати на відстані там, де ми хотіли — вагома перевага, бо відколи ми стали для мешканців міста ворогом номер один, то по п’ятах за нами повсякчас слідувала стайка шмаркоти.
Сагайдак із комишиною. Гадаю, винайшов це Магнум — і ця знахідка дала нам змогу дійти до найвищих звитяг. Гнучка березова гілка, волосінь та очеретина, вмочена в олію або бензин. Найліпше комиш горів у вересні. Товста соковита стеблина всотувала бензин і яскраво спалахувала при першому ж контакті із сірником. Та того жахливого посушливого літа комиш був надто сухим, тож достатньо було, аби один із наших саморобних смолоскипів торкнувся трави, щоби полум’я злетіло вгору пекельним багаттям.
Того літа вогонь палав зусібіч. Сміття, кущі, трава — він спалахував усюди, уздовж канав, на пустирях, біля будинків; пломені підсмажили цівку котенят і спалили запаси старих шин Вайянкурів, облизали цеглу будинку Потвенів, неодноразово кусали галявину серед лісу, навіть так знахабніли, що оточили казарму пожежників; та найчастіше полум’я гуляло на верхівці гори, серед шахтових будов. Що й казати, нашою метою був склад динаміту.
І коли звідусюди збігалися люди гасити пожежу, ми також бігли з лопатами й граблями та билися проти полум’я пліч-о-пліч із нашими добрими сміливцями-сусідами, які, з червоними від люті й диму очима, волали: «Геть! Геть звідсіля! Бандюки!». Вони шаліли від безсилля. Проти нас не могли нічого. Нас було забагато, батьки забули про нас, тож ми зростали, мов бур’яни.
Під кінець літа більшість сімей залишили Норко. Стомившись від безнадії, виснажені, перелякані, пригнічені сонцем і війною, яку ми їм розв’язали, сім’ї рушали — з будинком чи без, із візком, доверху заповненим незрозумілим мотлохом; залишаючи місто, вони об’їжджали наш будинок, і стареньке авто похекувало під вагою скарбу, і під дзеленчання гудка й залізяччя та люті вигуки вся родина — тато, мама і дітки — тягнули до нас кулаки і злостиво, як раніше не наважувалися ніколи, вирячивши очі, гукали до нас: «Горіть у пеклі, кляті дикуни! Здохніть у власному гної, недоумки!». Ми перемогли...
Коли «Олдсмобіль» товстуна з’явився на повороті, ми лише випробовували лук із комишиною. І все ж якраз тієї миті ми запалювали очеретину; Тур першим серед диму запримітив лискучий метал «Олдсмобіля».
— Анжела! Дивіться, Анжела повернулася!
— Ти хотів сказати — міс МакДаґл?
Злоба Джеронімо не знала меж. Навіть такої миті.
Тож замість гуртом кинутися до будинку, як нам усім радив інстинкт, ми раптом згадали, що ти втекла від нас, і стримали ходу, аби приховати поспіх.
Ти скидалася на принцесу. Мов ковток свіжого повітря, мов весняна квітка серед п’янких пахощів строкатого лану. Білосніжна сукня тремтіла легкістю, усе — черевички, рукавички, капелюшок і навіть вишукане намисто з матових перлів — сяяло білиною небаченого небесного створіння. Ти була просто дивовижна!
Чи усвідомлювала ти, як вплинув на нас цей образ? Така біла перед чорним «Олдсмобілем», а ми — кошлаті бандити у дранті, подібні до гномів, які щойно повилазили зі спаленої землі. Невже ти забула про нашу злобу? Невже забула про демонстрацію сили тоді, на терасі?
