Гадаю, два тижні спілкування з багатіями позбавили тебе інстинкту виживання в нашій родині. Ти радісно усміхалася, довірившись красі, яка оточувала тебе, і не вжила застережних засобів.
Перший удар наніс Азієць.
— Good afternoon, Miss McDougall.
І Нефертіті або Олень — чи хтось інший із малюків — повторив наївно, по-дитячому:
— Ґунун, МаҐаль!
Найуїдливішим був Джеронімо. Наш юний ватажок мусив продемонструвати суворість і метикуватість, щоби залишитися на чолі зграї.
— Чи не задовго — цілих два тижні — для вилизування золотих дверних ручок?
І, поклавши свої чорні масні руки на білий комірець сукні, він ніби дав добро на нищення Анжели.
Вони по черзі підходили, мацали по-королівськи розкішну тканину, піднімали краї криноліну, крутили брудними пальцями перлини, банти і мереживо, а коли не залишилося нічого білого, коли її від нас нічого не відрізняло, вони сунули Анжелі — бідолашній смертельно наляканій Анжелі у присипаній вугільним пилом сукні — лопату в руки, і Анжела потупцювала за ними до трави, що палала, трави, яку вони подарували їй на честь повернення.
Я пленталася, сповнена гіркоти від усвідомлення своєї наступної зради. Адже ідею із золотими ручками кілька днів тому підказала Джеронімо саме я.
Він вирішив принизити мене. Ми опинилися на чолі банди та жбурнули смолоскип у хижу з динамітом. Разом із нами були Бібі, Азієць, Тентен і Мамця, словом, нас було семеро або восьмеро, ми згрудилися за купою шламу, я й Джеронімо попереду, і він сказав мені, обернувшись до інших, аби всі бачили його скривлену недобрим задумом посмішку:
— А ти хіба не маєш бути у своєму замку?
Тоді я думала тільки, як захистити свою честь, тож відказала:
— Що за дурня! Два тижні лизати золоті дверні ручки? Ні, дякую, це не для мене!
Він боявся втратити свій статус ватажка. У мене було забагато запалу в бою, тож він хотів знищити мене, аби я не зіпсувала його молодий авторитет. Це я розумію тепер, через сорок років, а тоді ми жили мов на розпеченій жарівниці, а мені пекло дужче, ніж іншим, через мою подвійну причетність; у ті часи я думала тільки про виживання, забуваючи, що є вразлива частина мене, що потребувала захисту.
Як, відрікшись від тебе, я зуміла повернути нашу близькість?
Ти мені завжди все пробачала — і маленькі слабкості, і найгіршу зраду; я зізнавалась тобі в усьому, навіть у тому, чого ти не підозрювала; і все ж я продовжувала вести подвійне життя, поєднуючи хлопчачі звички з твоїм пробаченням, навіть не замислюючись над тим, що одного дня муситиму обирати.
Були й інші приниження, інші зради — щороку в середині липня тебе забирав товстенький МакДаґл, і щоразу від’їзди й повернення були непростими, та я вже страждала від твоєї відсутності не так сильно, бо уявляла тебе в будинку МакДаґлів.
Мені були відомі колір стін і шпалер у вітальні, лінолеуму на кухні та пледа на твоєму ліжку, я добре знала, що таке рекам’є, псіше, венеційські маркізи, білий і яшмовий мармур, англійська порцеляна, попільнички на високих ніжках і смітники з автоматичною кришкою — ти пояснювала мені все, усе детально описувала, і тепер я могла уявити тебе в кожній кімнаті того будинку.
Усього було сімнадцять кімнат — якщо рахувати і комірчину служниці під самим дахом, де ти не раз усамітнювалась («Коли тебе тривалий час оточує розкіш, це втомлює»), але найчастіше я уявляла тебе у великій білій кімнаті, серед штор, які легенько здіймалися, де все ніби усміхалося тобі, де було повно вишуканих меблів та іграшок — одна дивніша за іншу. Круглі строкаті ляльки-матрьошки, які ховались одна в одній, худенькі лялечки-барбі, які ти одягала й роздягала, ляльки, які розмовляли, ходили, сцяли й мали все необхідне для нормального життя: візочок, люлю, хромований столик, сервіз і навіть чотириповерховий будиночок, практично мініатюрну копію маєтку МакДаґлів; щодня ти прикрашала його, ставши навкарачки і наспівуючи «Jack and Jill going down the hill».
— Джек і Джилл? Звідки тобі відомо про цю пісеньку?!
— Бо я чула, як ти її співала.
— Як ти могла чути, якщо тебе там не було?
Я її чула, я її бачила, я була там, із нею, в будинку, сповненому пахощів мигдального печива та зів’ялих троянд. Мені залишалося тільки відкрити свій розум і перенестися до Вестмаунта, на вулицю Лексинґтон, до будинку, який мені описали в найменших деталях і де я могла мешкати й відчувати всіма порами своєї шкіри. З часом я звикла до цієї вправи — вона втішала мене впродовж років під час тривалих відлучок Анжели, поки вона насичувалася буржуазним духом МакДаґлів, а згодом жила в пансіонаті.
Спершу Анжела мені не вірила. «Так не буває, ти мене дуриш!» Вона вимагала деталей, уточнень, вишукувала огріхи — перстень, який загубила, подарунок від служниці; вона скеровувала мене на хибний слід («Бач, отут, під правим оком, мене вкусив собака»), розповідала всілякі вигадки («Містер МакДаґл водив Бренді до SPCA» , — та я ясно чула в голові інше: «Собаку звати не Бренді, а Кенді. І він тебе не торкався, просто заричав, коли ти хотіла забрати в нього миску. А до SPCA його водила служниця»).
І вона мусила повірити мені. Я жила з нею там, у МакДаґлів, залишивши в Норко лише порожню мушлю свого тіла, над якою під час нічних прогулянок схилялася мама. Бідолашна мама ніколи не розуміла дивне дівча, яке спало з широко розплющеними в темряву очима. Часто мені доводилося хутко повертатись, аби заспокоїти матусю, усміхнутись їй сонно, поки вона обіймала мене: «Кармело, прокинься! Ну ж бо, Кармело, ти надто захопилася своїм сном!».
Я ніколи не була такою щасливою, як тоді, коли десь глибоко в мені з’являлась Анжела. Я напружувала думки, тиснучи на болюче місце, аби від мене не залишилось нічого, аби виникло запаморочення від порожнечі — і тоді легкодуха й усміхнена Анжела з’являлася на безтурботній поверхні моєї свідомості та манила за собою.
Усмішка не згасала на її обличчі. Й у МакДаґлів, серед м’якого затишку грошей, і згодом, у сестер Успіння в пансіонаті Святої Марії, де, власне, ці гроші оплатили їй класичну освіту — всюди вона аж пашіла щастям.
Життя в пансіонаті було інакшим. Її оточували чорні убори, довжелезні коридори, одноманітний триб — тож усмішка Анжели ледь помітно мерхла. Усе ж, попри стриманість усмішки, я помічала, що навіть у тих суворих стінах (значно привітніших, утім, ніж рідний дім) Анжела почувалася цілком щасливою.
Траплялося, мені ставало лячно, що Анжела повертатися до нас уже не схоче. Повернення ставали щоразу більш випробувальними, а життя в пансіонаті було справжнім задоволенням для витончених сердець. Rosa, rosa, rosae, Ромул і Рем, Сципіон Африканець, Юпітер і Зевс, класична культура, світські манери, що легко відчиняли двері до світу поважних людей — їй ніби вклали в руки ключі від першого класу, то невже вона залишить цю затишну місцину заради збіговиська каторжників, які залюбки роздерли б її душу на клапті, варто їй ступити на поріг батьківської оселі?
— Родина — це зустріч із тим, що поховано глибоко в нас.
Коли вона поверталась із пансіонату, після публічного приниження, як Кардинали виплескували всю свою брудну злобу на однострій послушниці, ми з Анжелою шукали якийсь віддалений закуток, аби повернутися до розмови, незавершеної того місяця. Ті миті близькості були єдиним зв’язком між нами, і саме під час тих розмов я зрозуміла глибоку Анжелину віру в щастя і прив’язаність до родини.
— Я одна з Кардиналів, я завжди буду однією з вас, хай там що вони зроблять і хай там що зроблю я!
Однак нашій близькості постійно загрожувала втіха, яку вони відчували від полювання на нас. Джеронімо цих дитячих витівок дозволити собі не міг. То були часи, коли йому було від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Тож він з іронічною посмішкою спостерігав за молодшими Кардиналами, яких відряджав за нами — зазвичай то були Тур, Зорро, Ґедзь чи хтось іще менший. Він їм казав: «Хай би сестра Анжела розповіла нам щось латиною» або «Давно вже не чули ми про військові походи нашого дорогого Цезаря»; і молодші брати кидалися по нашому сліду. Вони знаходили нас у глибині підвалу, у пральні за купою одягу, часом навіть під ліжком серед сірих бурунів пилу, і тягли до вітальні, до канапи на три місця, де на нас чекав Джеронімо — вельможний і непереможний: «То як там галли? Здається, того місяця Верцингеторикс дав під хвіст Цезарю, га?». І Анжела мусила перед усією родиною переказувати епізоди з історії Давнього Риму. Її безжально висміювали. У цієї гри була тільки одна мета.
