Коли в Канґіксуджуаку я бачу дівчат у гарних вихідних сукнях із квітами під зимовими парками, то не можу не згадати Анжелу. Дівчата з Канґіксуджуака пухкенькі, кремезні й усміхнені. Сукні вони одягають, аби відсвяткувати прихід весни. Строкаті сукні, наче гарячі плями на сонці. З вікна диспансеру я бачу, як стрибають вони по калюжах серед сміття, безсоромно оголеного снігом, який тане, серед уламків льоду, знесених теплом до бухти, і я ніби бачу Анжелу, смагляву, як і маленькі інуїтки, та значно худішу — вона разом з іншими біжить серед руїн нашого Норко. Анжела в зеленій сукні з ірисами — це її найкраща сукня, що ніби закликає сонце і щастя, що злітає вгору, тремтить і наповнює мене легкістю. У Норко також весна. Сніг почорнів і ніби стискає в лабетах те, що залишилося від міста. Норко стає схожим на поле бою. А для мешканців міста — свято. На чолі з Джеронімо ми мчимо на зустріч із тим, чого нас позбавила тривала зима. І все ж я не можу не дивитися, як на прегарну Анжелину сукню летить бруд, коли Магнум і Азієць пробігають повз Анжелу і обома ногами стрибають у глибоку калюжу.

Так і було. Вони заманювали її у вилазки, брати участь в яких вона не мала жодного бажання, і чепурна суконька перетворювалася на брудну, жирну діряву шмату, з якої буквально стікали нечистоти, піт і смола, абсолютно непридатне для використання лахміття, якому судилося бути похованим під купою інших безликих лахів на підлозі у пральні.

Вибору вона не мала. Коли Джеронімо суворим голосом звертався до неї: «Ти ж із нами, Приймачко?» — вона мусила всім охочим показати відданість родині.

Джеронімо навмисно промовляв це начебто ввічливим тоном. У наголосі на «Приймачці» бриніла загрозлива іронія. Анжела, яка будь-що хотіла довести, що не перейшла до протилежного табору, що все ще була за нас попри свою любов до брязкалець і бантів — Анжела погоджувалась іти з нами і нищити серед лук і гаїв свою дивовижну сукню.

А я вже не знала, кому я насправді вірна.

Ми з Анжелою мали одну душу на двох і два серця, ми існували в симбіозі, ми були однаковими Близнючками, сіамськими близнючками, ще нікому не вдавалося знайти якусь особливу різницю між нами, аби дати окреме прізвисько, — аж ось шматок блискучого пластику зі старого капелюха причарував її душу, і вона перетворилася на Приймачку!

Я не носила суконь від МакДаґлів. Я не грала з їхніми ляльками. Я відмовлялася від скакалок, відвернулася від рожевої цукерки, я заперечувала все, що хоч приблизно могло походити з клятих коробок, тож я грала в хокей і бейсбол, завзято вивчала джиу-джитсу і невдовзі стала правофланговою в хокейній команді, а хлопці на заняттях із джиу-джитсу боялися мене більше за будь-кого іншого. Тоді я й отримала прізвисько — Томмі.

Я брала участь у всіх вилазках і всіх бійках. У десять років нокаутувала здорованя Буассонно. У дванадцять років виступила сама проти трьох. Я билася кулаками й ногами. Ніколи не дряпалась і не кусалась, як дівчинка. Я вміла захищатися, атакувати, битися відчайдушно, ніби востаннє.

Я билася проти дурних селюків, проти задовгих зим, проти пекучого сонця і чорних мушок, що так дістають улітку, я билася, бо мої сподівання були завеликими для маленького Норко, бо досягнення можна вирвати в життя лише силою; я билася за те, щоби мене не вважали за звичайну самицю, щоби ніколи не чути на свою адресу в’їдливих зауважень Джеронімо, аби ніхто не ризикнув пискнути щось про мій замок у Вестмаунті, аби ніхто ніколи не сумнівався в мені, аби час від часу ти і твоя дивовижна біла сукня з воланами могли відпочивати від них, аби нудний Норко іноді розквітав яскравим тюлем з ірисами. Анжело, я билась за тебе.

І все одно серед нас двох наймужнішою була саме ти. Ти з твоїми брязкальцями і янгольською усмішкою опиралися їм ліпше, ніж я зі своєю бравадою втраченого хлопчини. Хоч як вони тебе ображали, ти ні за що не відмовилася б від красивих речей.

Звідки вона була в тебе, ота любов? Я так ніколи й не зрозуміла цього. Можливо, справа була в плюмажі.

— Красиві речі такі ж природні, як і дерева, сонце й вода для риб. Гарна спідниця — мов квітка або дерево, від якого пашить свіжістю.

І все ж ти добре усвідомлювала, якими чужими в нашому житті були всі ці красиві речі. «Цяцьки», як казав Джеронімо. Ми зневажали чужі для нас речі, що ніби кидали виклик нашому трибу. Невже ти справді хотіла, щоби краса якоїсь там сукні замирила нас із цілим світом?!

— Я про це навіть не думала. Просто хотіла носити гарні сукні від МакДаґлів.

Ми часто сперечалися на цю тему. Анжела вперто стояла на своєму, а я намагалася повернути її до сімейних звичок. Вона ж так і не відмовилася ні від гарних суконь, ні від замку у Вестмаунті.

Коли товстий містер МакДаґл уперше заявився, щоби відвести її до замку, мені здалося, що світ похитнувся. Два тижні я ходила сама не своя. «Це ж просто канікули!» — пояснила ти мені на прощання.

— Які канікули? Чиї канікули?!

Уперше це сталось улітку 1957 року. Я пам’ятаю це дуже добре — тоді якраз зачинили шахту. Місто вивернули, немов кожух. Ціна на цинк упала — а разом з нею зникла й надія бідаків на наступний чек. Місто пішло тріщинами. Кілька родин виїхали, тягнучи за собою мізерні пожитки. Решта вагалися між роботою на шахті, розташованої на півночі, та сподіванням на злет ціни на цинк, а тим часом там, на горі, купка шибеників розбирала на метал шахтові споруди. Та це ще було нічого. Найстрашніше ще й не починалося.

— Га, канікули? Та коли ж ми нарешті разом проведемо наше дивовижне літо!

Що ж, шахта таки повернулася до нас. Ми не плакали, навіть не вдавали, ніби нам прикро. Бідніших за нас у цьому місті не було. Наш тато не був ні шахтарем, ні чорноробом, однак залишався у відомості шахти, розподіляючи свої блага між своїм численним потомством. Тато був розвідником, патентованим мрійником, він знайшов цинковий масив — просто велетенський масив, 2500 на 100 футів, 17 мільйонів тонн; газети тоді писали, що це стало найбільшим відкриттям мінералів за всю історію Канади. Компанія «Northern Consolidated» підсунула йому якийсь папірець, він підмахнув — щасливий, що може мріяти далі. А ми, його діти, мріяли про помсту, оцінювали свої роялті — саме ми мали панувати в місті, яке він народив. Анжела ж і чути не хотіла цих доводів.

— Я хочу подивитися на їхній будинок!

— Це ж просто будинок, не більше й не менше! Цемент і дошки, двері й вікна. Хоч де він стояв би — у Норко чи Вестмаунті, — він залишатиметься будинком.

— У них дзвоник біля вхідних дверей, у вестибюлі диван-рекам’є, стіни оббиті оксамитом, на підлозі лежать перські килими, у вітальні — шкіряні фотелі, а у ванній кімнаті всюди дзеркала!

— Рекам’є?

— Це така канапа, де сидиш, лежачи.

— Сидиш лежачи?!

— Бачиш, не всі будинки однакові. Я не знаю, як це — сидіти лежачи, та й навіщо, але мені кортить подивитися! Я хочу побачити їхній будинок, хочу зрозуміти, як це — жити там. Потім я повернусь і про все тобі розповім, ти ж зі мною їхати не хочеш. Клянуся, розповім про все! Я обов’язково повернуся — і ти дізнаєшся про все першою!

Спершу плюмаж, тепер якесь рекам’є. Я нічого не могла вдіяти з її захопленням усім блискучим.

Коли Анжела сіла до «Олдсмобіля» недомірка МакДаґла, ми зібралися на терасі і, мов із великого сімейного портрета, спостерігали тихо та загрозливо-урочисто. Зійшлися всі. Навіть мама. Її ніби підхопив вітер, і вона миттю знайшлась, з якимсь неодмінним кухонним знаряддям у руці, виставивши себе безжально під пекучі промені липневого сонця, придушена злобою, що аж вібрувала під товщею її почуттів. Було цілком зрозуміло, що ми зібрались, щоби відмовити Анжелі у прощанні.

Я теж там була — скам’яніла, заціпеніла, у першому ряду сімейного портрета, я ніби чіплялася за свій біль. Цей образ не відпускатиме мене все життя. Образ моєї першої зради.

Я радо позбулася б цього образу, стерла б його із пам’яті, та куди там — зрад було ще чимало, тож мені ніколи не забути Анжелин погляд із чорного «Олдсмобіля».