Облудні, брехливі слова текли, та я нічого не розуміла, надто зайнята спостереженням за поглядом Анжели. Вона стояла лише за кілька кроків від страховидл — їм варто було лише руку простягнути, лише клацнути своїми кігтями. І вона усміхалась їм. Довкола неї пурхали янголи й архангели. А в її очах я бачила вперте блищання — вона не відводила погляду від місіс МакДаґл і стежила за кожним рухом жахливої викрадачки дітей.
Її причарував плюмаж на капелюшку місіс МакДаґл. Іншого пояснення тому, що відбувалось, я не знайшла.
Плюмаж тремтів на капелюшку місіс МакДаґл — жахливому фетровому капелюшку світло-бузкового кольору, із тих, що їх чіпляють на себе заможні бабеги. Можливо, це була підробка із пластику чи скляної нитки, і все ж підвіски спокусливо виблискували на старенькому фетрі. Немов приманкою, місіс МакДаґл сипала блискітками плюмажу, крутячи ним, неначе розхристаним флюгером, піймавши у свої сіті погляд і душу маленької Анжели. Бо саме до отруйного блиску плюмажу вона підняла свій пальчик, коли кухнею пронісся вихор образи.
Першою обурилася Діва:
— Що?! Оці двоє хочуть удочерити Близнючок?!
І з усіх уст зірвалося гнівне:
— Близнючки! Вони прийшли за Близнючками!
Це було так неочікувано й неймовірно, ніхто віри не йняв, і все ж МакДаґли сиділи на нашій кухні на наших ящиках з-під динаміту, такі бридкі, слизькі, заздрісні, і тягнули свої лапи до нас: «You want to come with us? You want to come with us?».
Саме тоді Анжела вказала на плюмаж і голосом зіпсутої дівчинки (такого ми ще від неї не чули) заявила:
— Хочу!
Стара карга миттю завуркотіла: «Oh! Darling! Darling! Darling!».
МакДаґл стікала радістю, немов потом, розтікалася калюжею по підлозі, щасливо брьохаючись у хвилях своєї глупоти.
«Oh! Darling! Oh! Sweetheart!». Вона хвацько висмикнула плюмаж і подарувала Анжелі капелюшок.
Чіпка пам’ять п’ятирічної дитини зберегла спогад про дбайливі рухи місіс МакДаґл, яка намагалась, аби плюмаж завжди був у полі зору Анжели. Вона вийняла зачіпку, зняла капелюшок, пригладила волосся, що потяглося за ним; вона мурчала, мов кішка, та жодний її рух не кинув тіні на блискучий плюмаж, авжеж, вона за цим ретельно стежила, червоний камінь виблискував усіма гранями точно на рівні очей Анжели, коли МакДаґл простягнула їй старенький фетровий капелюшок: «Here you are, Honey. It’s yours».
Я зітхнула, мені відлягло від серця — а втім, легше стало всім, коли пролунав розлючений голос Емільєна:
— Ти ж не віддаси оцим типам наших Близнючок,
еге ж?!
Це був старший Кардинал, наш ватажок, гордість родини — тоді Джеронімо ще не скинув його з престолу, і він дав знати старій відьмі, що розвіяти в повітрі примару її багатства недостатньо, аби хтось повівся.
Він стояв по інший бік стола і звертався до тата, який сидів обличчям до МакДаґлів і від початку зі здивованою посмішкою спостерігав за сценою. Татова відповідь занурила нас у глибокі роздуми, що не полишають мене і сьогодні:
— Близнючки вже досить дорослі. Самі хай вирішують.
І тоді... дорога моя Анжело, Кардинали тобі не пробачили цього досі, жоден із них, навіть я, усі ці роки ми не могли забути цього, мені це дуже боліло, повір... і тоді Анжела підійшла до плюмажу, схопила капелюшок, дозволила рукам місіс МакДаґл схопити себе, посадити на коліна, милуючись найбезглуздішими з можливих гримас цих двох шахраїв.
Вони так мені й не повірили. Вони хотіли бачити тільки сором і вчинок. Анжела не дозволяла себе вдочеряти, її зачарували, загіпнотизували клятим плюмажем. І мені це відомо ліпше, ніж будь-кому. Ми ж з Анжелою одне ціле, одна душа. Я знала, що вона відчувала тієї миті, чого хотіла і чого не хотіла.
А хотіла вона плюмаж, тільки плюмаж. Того, що їй запропонували потім, вона не хотіла, однак погодилася — і ми відразу прозвали її Приймачкою, адже вона погодилася приймати ляльок, сукні й інші безглузді дрібнички МакДаґлів.
Кардинали їй не пробачили. Найбільше лютував Джеронімо. Звертаючись до Анжели, він шипів, мов змія.
А я розривалась між відданістю своїй родині та бажанням захистити Анжелу. Тоді закінчилося моє дитинство.
Цікаво, як склалися б життя Анжели, нашої бідолашної Мамусі, нас усіх, якби я не заверещала тоді щодуху?
МакДаґли заволоділи Анжелою. Вони сюсюкали до неї, нашіптували їй на вухо свої побрехеньки — будинок у Вестмаунті, дерева перед ґанком, садок за будинком, біла кімната, і всю цю красу було густо замішано на сукнях, мереживі та ванільному морозиві, тьху, аж бридко! І поки Анжела продавала душу за пластикове брязкальце, погляд місіс МакДаґл відшукав мене за драбиною, де я уявляла, як повільно вбиваю її та її виродка-чоловіка.
— You want to come with us? Ти іти? Іти за сестричка?
Тепер я знаю — мені всі про це розповідали згодом, — що якби з глибини в мене не вирвався крик, якби він застряг у моєму горлі і не зірвав би чари, мої брати, як один, кинулися б уперед і вирвали б Анжелу з їхніх лабетів. Емільєн, Мустанг, Яху, Чудасій — ті, кого ми кликали Старшими — і навіть Тутанк, якому тоді було не більше десяти років, кожен із них згодом мене запевняв, що вони не дозволили б якомусь недолюдку, байдуже, вкритому гноєм чи грошвою, із сусідніх поселень чи із великого пихатого міста, вони не дозволили б нікому прийти до нас і забрати Анжелу.
Я заволала, заревіла, мов левеня, мов приречена на вічне пекло душа, і дременула нагору драбиною.
Не пригадую, чи був сенс у моєму ревінні, чи можна було розрізнити у ньому якісь слова; мені важко згадати, чого там було більше — лайки, образи чи болю — можу згадати лише свою лють та мамин спорожнілий погляд.
Мій крик потрощив їхні чари. Анжела зістрибнула з колін місіс МакДаґл, прожогом кинулася до драбини, не випускаючи з рук капелюшок із плюмажем, і прибігла до пральні, де під горою брудної білизни ховалась я, і ми розридались обидві.
Нам було тільки п’ять років, і все ж ми добре знали, що довгий шлях, який лежав перед нами, щойно розколовся надвоє: моя доля пролягала чіткою прямою, яка очікувала на всіх пихатих і насуплених Кардиналів, аж до недосяжної верхівки, а от щодо Анжели, то було неясно, чи в змозі вона пройти звивистий шлях, що раптом так віддалився від нашого?
Коли ми плакали в обіймах одна одної, заплутавшись у брудних шкарпетках і сорочках, то вже знали, що то були наші останні миті разом, що надалі все буде інакше. Авжеж, Анжела не пішла з МакДаґлами, але вони забрали її душу, — і серця́ відтоді в нас були різні.
Спантеличені МакДаґли повернулися до свого маєстату. Вони хотіли забрати двійко однакових дівчат і всадовити їх перед теплим каміном, але наштовхнулися на моє дике волання.
І все ж вони й далі кружляли навколо нас. Місіс МакДаґл уже не поверталася, та через чоловіка передавала гори подарунків. Капелюшки, суконьки, спіднички й інші огидні пожертви стерильної баби, і все в мереживі, з бантиками, а головне — у подвійній кількості! Коробка прибувала двічі-тричі на рік, і її миттю безжально вивертали на кухонний стіл, аби огрядна місіс МакДаґл знала, як ставляться в цьому будинку до маслаків від багатіїв. І якби не повні захоплення очі Анжели, МакДаґл більше коробок не приносив би.
Анжела цілком невинно носила мереживо й бантики від місіс МакДаґл, ніби не помічала, скільки злоби й зневаги викликало це хизування брязкальцями. Я ж добре відчувала осуд усього будинку, тому щоразу, як вона збиралася натягнути на себе одну з шурхотливих суконь, я запитувала: «Навіщо? Ти ж не на бал ідеш!». А вона граційно і легко відповідала: «Яка гарна сукня! Ти й не уявляєш, як вона сяє на сонці!».
І я дозволяла їй віддаватися радості, моїй радості теж, до речі, бо мені подобалося спостерігати за тремтінням воланів у сонячному промінні; інакше я чинити не могла, хоч і розуміла, яке на неї чекає приниження.
Вони її не ображали, не докоряли їй — наші брати зналися на витонченій помсті. Особливо Джеронімо, він умів вчасно вставити дошкульне слівце: «Куди це ти вирядилась? Що, у Вестмаунті вже святкують Геловін?». І якщо Анжела продовжувала милуватися собою і пританцьовувати, якщо він помічав, що краса сукні залишалася неушкодженою, то пропонував вилазку — спалити чийсь сарай, винести ведмедеві мозок, наскочити зненацька на селюків; зазвичай треба було бігти через поле, і мета була одна-єдина — витягти туди хрустку сукню: «Приймачко, ти ж з нами?».
