Коли Ной заходить до захаращеної ванної кімнати і бачить, як я усміхаюсь у дзеркало, зазвичай він іде геть. Обережно, навшпиньки.
— Qarinniik uqaqatiqarpit?
Авжеж, Ною, я розмовляю з сестрою. Дякую, Ною. Не кожен чоловік і не кожен інуїт погодився б розділити життя з жінкою, від якої не відходить душа небіжчиці. Еге ж, ви добре знаєтеся на містеріях життя і смерті, та чи багато у вас таких жінок — ніби з потаємних міркувань вирізаних традиційним ножем-савіком?
Ной — мій нічний компаньйон, партнер у моєму житті. Він — найповажніша людина в селі Канґіксуджуак, керує кооперативом, учився на півдні, знає безліч легенд, історій і давніх звичаїв свого народу; у центрі його тіла квітне тремтлива рожева плоть, що вибухає в моїх вустах. Коли це сталось уперше, ти глянув на мене здивовано, майже сором’язливо, у вас так не заведено, та згодом ти вже не опирався, віддався мені, а я поміж твоїх м’язистих литок раптом збагнула, що можу забутися, що все моє нещасне життя може пірнути туди.
Ми одружені понад двадцять років — та й досі шукаємо одне одного в гарячому шалі нашого ліжка. Так ми знайшли трьох дітей — трьох хлопчаків, Тамусі, Джошуа і Тимарка, трьох огрядненьких і непосидючих ведмежат, які бігають, стрибають, чіпляються за все навкруги і, коли вся зграя на мотосанях повертається додому, залишають нам розгромлений будинок.
Попри непосидючих дітей, ніжну мускусну шкіру їхнього батька та невідкладні справи в диспансері Анжела ніколи не залишала мене. У диспансері приємні миті — це рідкість, і все ж Анжелина усмішка крадькома, обережно проривалася крізь турботи, поки я зашивала рану чи зазирала у вухо. Анжела дивилася на мене й усміхалася. Легкою оксамитовою усмішкою. І мого серця ніби торкалося крило архангела. Мене захищала її доброта. Потроху я відчувала, як потаємна втіха зривалася з моїх уст — і я почала відповідати й усміхатися їй. Незворушне обличчя інуїта, рану якого я лікувала, також миттю просяяло. Тож нині на всьому Унґавському півострові я відома під прізвиськом Кунджаіннак, себто «Усміхнена». До мене приходять хворі з Коартака, Канджирсука, Саллуїта — вони загубились у бурі чи відвідують тут батьків, і всі вимагають мене, Кунджаіннак.
Анжелина усмішка — радість у моєму житті. Коли її немає тривалий час, я вмощуюсь перед дзеркалом нашої ванної та кличу її. Достатньо надути вуста і трохи притиснути їх до зубів — і усмішка Анжели розквітає на моєму обличчі. Немає нічого простішого, адже ми такі схожі, практично однакові, однояйцеві близнючки. Нас не розділяло нічого — ані краплина більшої вроди, ані найменша частинка шкіри. Ми розважалися, вишукуючи на наших тілах хоч якісь відміни. Якось літнього вечора — того пам’ятного нескінченного і бездонного вечора — ми навіть перелічили волосини на головах одна одній.
Абсолютно однакові — і при цьому такі несхожі. Погляд, постава, хода — а головне усмішка, якою небо обдарувало тебе і яка сяяла навкруг тебе, ніби зграйка метеликів, адже все в тобі (хоч ти й була міцною, мов скеля) повнилося грацією і безтурботністю. Сплутати нас було важко. Ти була Анжелою, милою, ніжною Анжелою, а я була Томмі, справжнім членом клану Кардиналів. Вулицями Норко ми ходили пліч-о-пліч — і кожен знав, де Томмі, а де Анжела.
Пригадуєш, скільки розмов у нас було щодо щастя — я не надто й прагнула його. Я мала чим зайнятися, крім мліти від щастя. Мрії в мене були такі грандіозні, що залишалося тільки сидіти і мріяти. А щастя здавалося перепоною, слабкістю, що могла погіршити смак моїх прекрасних мрій. Та життя, підступно крутнувши своїм зміїним тілом, вмостило мене у своєрідне щасливе існування край землі, тим часом ти не виконала жодної з обіцянок, померла в 17 років, не пізнавши ні люблячого чоловіка, ні чудових радісних діток, ні прегарного будинку і розкішного одягу, про який так мріяла.
— Хіба не можна хоча б помріяти про щастя? Хіба щастя аж так варте зневаги? Що ж тоді нам лишається? Невже ми приречені на нещастя? Невже мета життя — прагнути бути нещасними?
Анжела не розуміла, просто не хотіла розуміти. І сварки наші були досить болісними.
Я не сердилася на неї. Адже її причарувала місіс МакДаґл.
Нам було по п’ять років, коли смердючі місіс МакДаґл та її пихатий чоловік ступили до нашого обійстя. Ніколи цього не забуду. Вони розірвали нашу оболонку і примусили нас із Анжелою стати різними.
Була неділя, родина сиділа довкола столу, і ці два страховидла — вона велика, чорна і дуже жвава, а він, подібний до тлустої миші, широко усміхався, демонструючи всім золоті зуби, — вмостилися на порожніх скринях з-під динаміту, розставлених уздовж стіни. І поки ми доїдали обід, вони роздивлялися нас із Анжелою.
Я не розуміла ні слова з того, що вони говорили. Вони розмовляли між собою, тицяли в нас пальцями і підбадьорювали одне одного гидкими вологими вигуками, яких я не розуміла і які віддавали гниллю.
Містера МакДаґла ми вже непогано знали. Він належав до довгої когорти людей, які проходили через будинок — серед них були й інші розвідники, і ділки, і шахраї на кшталт МакДаґла, і сумнівні представники шахтарських профспілок, для яких тато час від часу розвідував ділянки.
Сама ситуація була досить дивною: один із цих персонажів сидів на нашій кухні, до того ж у супроводі жінки. Зазвичай тато приймав своїх гостей у підвалі, в оточенні каменів, карт і мрій, і після тривалих розмов, що гуркотіли, мов підземні потоки, вони залишали наш будинок, лише байдуже кивнувши головою.
Хижа посмішка місіс МакДаґл непокоїла нас.
Вона шкірилася до нас усіма зубами — великими жовтими відьомськими зубами — і не відводила від нас очей. Ми з Анжелою сиділи по інший бік столу, поміж Старшими і тогочасним немовлям; тож отруйний погляд відьми торкався кожного з Кардиналів.
Тоді ще ніхто зі Старших не встиг залишити наш будинок. Патріарх Емільєн іще й не починав мріяти про Австралію. Було йому тоді 15 років, а це означає, що біля столу нас сиділо сімнадцятеро, і тим немовлям був Зорро. Мама стояла на кухні — вона ніколи не відходила від своїх каструль.
Мені й п’яти не було, але я пам’ятаю, як подумала тоді: «Якщо відьма заговорить до мене й Анжели, я подряпаю їй обличчя!».
Між нами був напрочуд тісний зв’язок, тож хіба я могла уявити, що, поки я гострила кігті, ти легко дозволиш відьмі МакДаґл зжерти себе?!
У голові в мене склався план, як утекти від бабеги та її поросяти. Задум був досить простий, однак складався із низки військових маневрів, якими я дуже пишалася. Слід було влаштувати ґвалт при столі та, скориставшись нагодою, вислизнути, поки решта Кардиналів сварилися б через канапу у вітальні, а моторошна парочка затрималася б на переповненій брудним посудом кухні.
На жаль, через присутність МакДаґлів сваритися ніхто не хотів. Усі вийшли з-за столу без бійки і поранень, а нас свердлили поглядами МакДаґли.
І хоч я спробувала втекти до вітальні, однак татів голос затримав мене:
— Близнючки, лишіться! Містер і місіс МакДаґл мають до вас кілька слів.
Я відчула, як мої нігті сталево вп’ялися в мою долоню. Правою рукою я трималася за Анжелу, яку хотіла відвести до вітальні, — та раптом рука лишилася вільною, зависла в повітрі. Анжела відпустила її.
Вона підійшла до страховидл. Людожери вже облизувались. Анжела поцілила в них усмішкою, що, мов метелик, пурхнула щастям.
Я мов скам’яніла. Серце моє, що ти там робиш?! Хіба не бачиш, що то упирі?! Що тільки й чекають, аби висмоктати твою кров?!
Я чула, як перемовлялися монстри, чула слова, які тато з його досить приблизним знанням англійської перекладав для нас, щойно вони злітали з їхніх гидких пащек, слова, що змальовували великий маєстат в оточенні дерев, запах кленових дров із каміна у вітальні, велику білу кімнату для кожної з нас або (якщо побажаємо) одну ще більшу кімнату для нас обох, а ще балакливих ляльок, порцелянові сервізи, шурхотливі сукні, навчання у Франції або Англії (звісно, якщо побажаємо) — вони могли запропонувати нам усе, якби ми погодилися мешкати з ними в Монреалі, у дивовижному місці, що мало назву Вестмаунт і яке для них, бездітних бідак, стало б тоді справжнім раєм на Землі.
